Щасливого Різдва, Гаррі Поттере!

Глава 1

„Щасливого Різдва, Гаррі Поттере!”

Авторка: michelle_31a

Переклад на українську: Роман

Адреса: http://www.fictionalley.org/authors/michelle_31a/HCHP.html

Рейтинг: G

Дійові особи: Гаррі Поттер, Луна Лавґуд

Зауваження: події відбуваються після історії, зображеної у шостій книзі Дж. К. Ролінґ

Резюме: Гаррі бере різдвяну перерву у Великому Полюванні на Горокракси. Він охоплений песимізмом та втрачає надію... Аж зненацька з’являється Луна Лавґуд з подаруночком та розрадою...

* * *

Розділ перший

Гаррі зітхнув, коли почув знайомий гуркіт потягу, що проходив неподалік та змушував труситися всю кімнату. Він закрив книжку та подивився котра година – була вже майже четверта. Хлопець потягнувся та мало не позіхнув – він почувався геть виснаженим. Ні, пошук у незліченних книжках – то не його парафія... це хист Герміони.

Гаррі допив рештки помаранчевого соку та окинув оком своє невибагливе помешкання у „Дірявому Казані” – майже чотири роки тому він вже займав цю кімнату, невдовзі після того, як роздув свою тітку Марджі та вперше проїхався з вітерцем на Нічному Лицарі. Готельний номер лишився точнісінько таким, як був. Приємно усвідомлювати, що хоч щось не змінилося у ці буремні часи...

Він втомлено посміхнувся – як все тоді було просто! Хоча саме в той час йому так не здавалося...

Насправді, якщо вже згадувати той день, він був у розпачі, за ним полювала влада, та не було на білому світі такого місця, яке він міг би назвати домівкою... проте Гаррі усвідомив, що мимохіть шкодує за тим часом, коли величезний тягар відповідальності за магічний світ ще не ліг на його плечі. Але, як міг би зауважити Професор Дамблдор, що було – те загуло...

Гаррі зітхнув ще раз, проводячи пальцями по своєму постійно скуйовдженому волоссю... Він почувався старим. Передчасно старим. І зовсім не здивувався б, коли побачив, що починає вкриватися сивиною. Звичайно, для цього ще треба лишитися у живих бодай декілька місяців...

Зі скрипом він відсунув стільця та підійшов до валізи, мляво човгаючи ногами по витертій дерев’яній підлозі. На хвильку зупинився та зазирнув у таємничі сутінки під ліжком. Не те, щоб Гаррі сподівався побачити там свою стареньку „Потворну Книжку Потвор”, яка б знов гарчала та клацала на нього щелепами... проте чомусь йому закортіло перевірити.

Але звичайно, він нічого не знайшов... крім старого кната й таких куп пилюки, що безсумнівно змусили б тітку Петунію здригнутися з жаху.

Гаррі мав би радіти, що не треба знов приборкувати той скажений кошмар в палітурці... але ж ні.

„Не можу в це повірити” – міркував він, підіймаючись на ноги, - „Мені сімнадцять років... і я відчуваю ностальгію?!”

Він недбало підібрав з ліжка своє пальто та визирнув з вікна надвір. Снігопад навіть й не збирався вщухати. Гаррі подумав, що така біла ковдра в Святвечір повинна припасти маглам до душі – але не міг й собі розділити той радісний ентузіазм.

Хлопець знову глянув на годинника. Напевно, треба вже вирушати – врешті решт, Візлі на нього чекають.

То ж чому він стовбичить посередині кімнати з пальтом у руці, але без жодного бажання куди-небудь йти?

Він міг би спробувати переконати себе, що мусить шукати останній Горокракс... Але оскільки не мав зеленого поняття, де ця штука може знаходитись – безцільне блукання світ заочі перетворювалось на безглуздя. Казати правду, цього року він вже не так чекав на відвідування Нори... та й ситуація з Джіні не поліпшувалася... навпаки, ставала зовсім незручною. Отже, перспектива провести різдвяні свята пліч-о-пліч з нею та ще й у заповненому вщент будиночку не віщувала нічого доброго.

І як би він не любив родину Візлі, менш за все зараз він волів опинитися у центрі уваги – а це безперечно станеться, коли він прийде до Нори. Ні, йому хотілося тихенько розчинитися поміж інших, без зайвого галасу та метушні...

У цю мить Гаррі з розпачем згадав, що вони, без сумніву, будуть страшенно хвилюватися, якщо він не потрапить до Нори вчасно...

То ж він, похнюпившись, взув черевики та повільно попрямував до дверей. Портал Флу у „Дірявому Казані” не працював вже тривалий час з казна-якої причини, то ж Гаррі мав намір скористатися каміном у крамниці „Флоріш і Блотс”. Він упіймав себе на думці, що бажає порталу в магазині також вийти з ладу...

Гаррі повернув ручку, відчинив двері – та ледь не підстрибнув на місці, побачивши прямо перед собою якусь постать. Рука хлопця інстинктивно потяглася за чарівною паличкою.

- А бодай мені! Луна?!

На якусь мить дівчина завмерла від несподіванки з піднятою догори рукою – вона вочевидь мала намір постукати в двері в ту саму секунду, коли вони так несподівано відкрилися.

- Привіт! – зрештою сказала вона, мрійливо посміхаючись та опускаючи руку. Вона була, мабуть, тільки-но з вулиці – зазвичай бліді щічки Луни розпашілися від морозу.

Гаррі витріщався на неї.

- Луна...привіт, - ледь спромігся він, мов переконуючі власні очі, що перед ним стоїть не хто-небудь, а Луна Лавґуд власною персоною, - Я не знав, що ти тут... відколи ти тут?
- Та тільки зайшла, - відповіла дівчина своїм звичайним співучим голосом... на диво приємним голосом, як зненацька подумав Гаррі, - Подумала, що варто завітати та провідати тебе, - вона глянула на його пальто та черевики, - Ти вже йдеш?
- Е... так, - без особливого піднесення погодився Гаррі, - Я маю провести Різдво у Норі... не те, що я повинен... але...

Луна непевно кивнула. Чи відчула дівчина його сумніви, чи ні – по її обличчю нічого не можна було сказати.

- Так, Джіні згадувала мені про те, що на Різдво вони планують велику гульку, - безтурботно зазначила Луна, - І це мені нагадало...

Вона трохи покопалась у своїй сумці та витягла невеличкий пакунок. Він був дбайливо загорнутий у чорний шовковий папір з маленькими блискучими зірочками та перев’язаний срібною стрічкою. Луна передала подарунок хлопцеві.

- Щасливого Різдва, Гаррі! – мелодійно проспівала дівчина, відступаючи на крок назад, - Дуже гарно було знов тебе побачити.

Гаррі мимоволі зробив крок за нею.

- Гей, зачекай! Ти вже йдеш?
- Так, - відказала Луна зі своєю загадковою посмішкою, - Ти ж збирався до Нори, не забув?

Гаррі вагався. Він справді зрадів, побачивши Луну знов.

- Так... але я... Луно, мені так незручно, я не маю для тебе подарунка...

Луна похитала головою, наче не вірячи своїм вухам.

- Дарунок не повинен набувати фізичної форми, щоб я більше його цінувала, - промовила вона так, мов дивувалася, що це ще треба було комусь пояснювати, - Ти такий смішний, Гаррі.
- Га?

Луна знов посміхнулась та вказала на пакунок у долонях Гаррі.

- Ти не повинен відкривати це раніше опівночі, - промовила вона, - Це засмутить Різдвяну Фею, а ти ж не хочеш дізнатися про поганий бік її натури, еге ж? А то ще отримаєш замість подарунка купку висохлих дзьобів шулік...

Гаррі незграбно переминався з ноги на ногу.

- Е... Красно дякую, Луно, - він підніс пакуночок до вуха та легенько його потрусив, - А що там?

Луна трохи схилила голову набік.

- Ну, якщо б я тобі сказала – нащо тоді було морочитися з обгорткою, чи не так? Гаразд... Щасливого Різдва, Гаррі!

З усмішкою вона махнула йому рукою та попливла вниз по сходах. І щезла з очей. Гаррі стояв та мовчки дивився в порожній коридор. Він зрозумів, що зовсім не хоче йти до Нори. Він справді скучив за цією Рейвенкловкою... з усіма її ексцентричними витребеньками. І навіть коротке з нею побачення підняло настрій хлопця, хоча б ненадовго...

Він роздивися Лунін подаруночок та вирішив, що розгорне його після повернення. Обережно поклав пакунок на шафку, відчуваючи, як щемко стало на серці... ох вже ж ця Луна...

Він сушив голову, що ж може бути у цій маленькій коробочці? Певно ж не хтось з Луніних чарівних створінь? Вона попрохала не розгортати подарунок до опівночі, а він не бачив у коробці отворів для повітря – Луна ніколи б не ризикнула задушити одне зі своїх улюблених магічних звіряток... Хлопцю аж пекло від цікавості – знаючи Луну, вгадати навмання, що там в середині пакунка, було просто неможливо.

Він знову визирнув у вікно – снігопад не вщухав. Вітру не було, то ж великі пухнасті сніжинки повільно кружляли в повітрі та встилали землю. Хлопець зітхнув – у недалекому минулому, побачивши таке видовище, він би вже мчав надвір гратися. Але зараз їх з Роном колишні снігові баталії у зимовому Гоґвортсі здавалися Гаррі далеким напівзабутим спогадом...

У ці дні меланхолія оповила не тільки його. Все навколо здавалося похмурим та безрадісним. Загибель Дамблдора позбавила надії чаклунську спільноту... Його друзі намагалися здаватися хоробрими перед лицем надзвичайної небезпеки. Але в їх очах він бачив правду – жах. Вони були налякані та мали на те всі підстави.

Казати правду, він теж боявся.

Навіть Фред та Джордж втратили свою звичайну веселу вдачу. Без особливого ентузіазму вони продавали свої магічні забавки тим небагатьом покупцям, яким вистачало духу розважатися. Так, воістину важкі часи... і вони вплинули на всіх.

Гаррі вже збирався виходити, але завмер перед дверима, глибоко замислившись.

Вплинули на всіх... окрім Луни.

Хлопець почав пригадувати... вона плакала після похорону Дамблдора... ця сумна подія вразила її так саме боляче, як і всіх інших, він був певен. Але дівчина, здавалось, мала якийсь імунітет до того відчаю, що настав потім та захопив у свої тенета решту магічного світу.

Гаррі прикусив губу. А він навіть не спитав її, як вона збирається провести канікули! Вочевидь, до Нори вона не піде...

Вже взявшись за дверну ручку, Гаррі почув тихенький мелодійний спів, що линув в кімнату з вікна. Зацікавлений, він визирнув надвір через занесену снігом шибку. Це була Луна, яка йшла собі по вулиці та співала. З вікна другого поверху обшарпаного будинку хтось жбурнув в дівчину старезний черевик – але та й вухом не повела. З легкістю ухилившись, Луна крокувала далі та продовжувала наспівувати.

Гаррі відчинив вікно та висунувся надвір так, що ледь не випав – тільки в такий спосіб він ще міг розчути стихаючу вдалині пісню. Щось таке знайоме... різдвяні колядки?!

Він неквапно закрив віконну раму – старе дерево відчайдушно рипіло, але врешті решт шибка стала на своє місце. Гаррі подивився на Гедвіґу – сова у відповідь втупилася в хлопця здивованими очима.

„З чого б це Луна пішла колядувати?” – гадав він собі. Гаррі не сумнівався, що дівчина також була запрошена зустріти Різдво у Норі... та й як там не було б, вдома вона може святкувати зі своїм любим татусем... Ні, щось таки сталося, він відчував це. Гаррі глибоко вдихнув та зробив остаточне рішення. Зігнувшись над письмовим столом, хлопець нашкрябав невеличку нотатку:
„Привіт, народ! Я буду трохи запізно, може навіть й після Різдва. То ж не переймайтеся через мене. Гаррі”

- Я розумію, це Різдво і все таке... – вибачаючись, промовив він до Гедвіґи, поки прив’язував клаптик пергаменту до її лапки, - Але мені дійсно потрібно, щоб ти віднесла цього листа Візлі, інакше вони збожеволіють від хвилювання. Ти ж знаєш Молі...

Гедвіґа ухнула із розумінням. Коли Гаррі відпускав її на волю стихії, він подумав, що для сов, мабуть, Різдво й немає такого вже значення – птахи, либонь, не дуже слідкують за календарем...

Застібаючи ґудзики, хлопець швиденько спустився на перший поверх та вийшов надвір, кивнувши дорогою старому кельнеру Тому, що стояв за шинквасом. Гаррі побіг слизькою вулицею, вгледівши постать Луни вже десь за два квартали від нього.

Гаррі мчав щодуху – за цією завірюхою він міг легко загубити її на такій відстані. Пробиваючись крізь замети, він швидко пожалів, що забув одягнути рукавиці...

- Луно! Зачекай!

Дівчина озирнулася, її сріблясті очі широко розкрилися від здивування.

- Привіт! – він був змушений зняти окуляри, бо сніг вже зовсім заліпив їх скельця, - Не треба було тобі так швидко йти, я зовсім нікуди не поспішав. Я не бачив тебе кілька місяців... як там у Школі?

Луна дивилась на нього, не помічаючи (чи їй було байдуже?), що сніг осідає на її довгому білявому волоссі.

- Та наче все гаразд... – непевно відповіла вона, не зводячи з нього уважних очей, - Більшість учнів трохи бояться Професора Санґвіні... проте, він викладає доволі непогано. Але без тебе все вже не так. І без Професора Дамблдора. І без квідича... Ти впевнений, що з тобою все добре? Я гадала, ти збирався у гості?
- Так... збирався... – промимрив Гаррі, надягаючи окуляри, - Та знаєш... я тебе стільки не бачив...

Луна трохи схилила голову набік.

- Але, послухай, - вів собі Гаррі, - Куди ти йдеш? Ти що, тут співаєш?
- Взагалі-то, я колядую, - ствердно кивнула Луна.

Гаррі роззирнувся навкруги – довкола не було жодної святкової прикраси. Таке враження, що тутешні мешканці геть забули про Різдво...

- Колядуєш? – розгублено повторив Гаррі. Стара вантажівка проїхала вулицею, скрегочучи так, мов її витягли з якогось музею. У кузові було повно ялинок, за машиною тягнувся слід з їх опалих голок.
- Так. Не колядувала ще з дошкільних часів... тоді це було так гарно. Мама мала пречудовий голос, але зовсім не знала слів маґлівських колядок... тож інколи ми вигадували їх прямо на ходу – було так весело...

Вона обвела очима похмурі будинки.

- Здається, цього року дух Різдва до нас не завітав, ти це помітив? – сумно запитала вона, вказавши рукою на темну вулицю, - У маґлів те саме... я намагалась додати їм трохи святкового настрою... самотужки, навіть без Мами... але вони не дуже це оцінили...
- Так, я бачив черевик, - сказав Гаррі, і лють ворухнулась у нього в грудях, коли він про це згадав, - Певно, ти натрапила на якогось місцевого Ебенайзера Скруджа(1) Але стривай, чому ти тут блукаєш? Ти не збираєшся до Нори?

Луна покачала головою, але нічого не сказала вголос. Деякий час вони дивились одне одному в очі. Дівчина не належала до тих людей, яких було легко зрозуміти, але Гаррі знав її ліпше за інших. Щось сталося... без сумніву, щось було не так.

- Все гаразд? – він дійсно переживав за неї.

Луна й далі дивилася на нього, легка посмішка промайнула на її блідих вустах.

- Луно, що трапилось?! – її мовчання дедалі більше непокоїло його, - Я не розповім нікому, обіцяю! Ми ж друзі, пам’ятаєш?

Після цих слів, обличчя дівчини змінилось – на ньому з’явився вираз ніжності та любові.

- Так, я пам’ятаю, - відказала вона стиха.

І Гаррі також це пам’ятав... минулого Різдва вони провели вдвох чудовий час, тоді Гаррі збагнув всю надзвичайність своєї нової подруги.

Не помічаючи, що робить, Луна накручувала на палець своє намокле волосся.

- Тато не повернеться додому на Різдво, - прошепотіла вона, - Розумієш, він застряг у Копенгагені, після того, як у мережі Флу зчинили диверсію... а являтися на таку відстань небезпечно.
- Вони напали на мережу Флу? – здивувався Гаррі. Він зовсім не слідкував за останніми новинами.
- Так, - підтвердила Луна, - Я чула, як про це балакають люди біля крамнички Олівандера.

Гаррі тихцем вилаявся. Попри всю серйозність цієї події, він мало що міг вдіяти – та й Міністерство вже, напевно, по вуха у розслідування цієї справи.

Вигляд Луни нагадав йому, про що зараз дійсно треба тривожитися.

- А іншим шляхом він не може скористатися?

Дівчина лише тоскно стинула плечима.

- Він спробував придбати квитка на маґлівський літак... але це так дорого, ти знаєш? Та він й не дуже розуміється у маґлівських справах – то ж не зміг це собі влаштувати. Як би там не було – в таку негоду літаки не рушають. Тож він мусить чекати там...
- Ой, Луно, - вимовив Гаррі зі співчуттям, - Мені так шкода... така прикрість... Я знаю, як ти очікувала на свого Тата.
- Мушу зізнатися, я трохи розчарована... Але до школи залишиться ще кілька днів, тож ми з ним проведемо якийсь час разом...
- Так, - відгукнувся Гаррі, піднявши очі, тоді як щільний сніг знов заліплював скельця його окулярів, - Така погода не може тягнутися вічно.
- Але ж яка краса, правда? – Луна теж дивилася вгору.

Вони стояли вдвох, мовчки спостерігаючи за величним вальсом сніжинок, що розгортався в небесах. Коли він знову глянув на Луну, то ледь спромігся розрізнити її постать крізь налиплий сніг. Він почув, як дівчина тихенько засміялася над його недолугими спробами щось вгледіти в засніжених окулярах.

- Тобі потрібні антиснігові чари, - зауважила Луна.
- Еге ж, - погодився Гаррі, знов знімаючи окуляри та витираючи їх об рукав, - Але ж ти жодних не знаєш, так?
- Навпаки. Мій Тато теж носить окуляри і постійно використовує одне закляття... я його знаю, та ще неповнолітня й не можу сама чаклувати... проте навчу тебе, якщо є таке бажання.
- Жартуєш!? Я практично осліп... – свіжі сніжинки впали на скельця, тільки-но він їх протер, - Звичайно так!

Гаррі витягнув свою чарівну паличку, а Луна зняла з нього окуляри.

- Задля безпеки, - пояснила вона з усмішкою.
- Слушна думка, - посміхнувся у відповідь Гаррі.
- А зараз намалюй кінчиком палички у повітрі символ нескінченності.

Гаррі підняв руку, але застиг на місці. Вони стояли посеред маґлівської вулиці...

- Не хвилюйся, - Луна наче читала його думки, - В таку хурделицю ніц не розгледиш вже за декілька ярдів. Здаля вони подумають, що в тебе у руці ліхтарик на батарейках.
- Вони подумають, що я раніш ніж треба розгорнув свій різдвяний подарунок, - зареготав Гаррі.

Схиливши голову, Луна спостерігала, як Гаррі начертав у повітрі перед собою щось схоже на „вісімку”.

- Десь так?
- Ага, тільки горизонтально, - порадила йому дівчина.
- О, справді.

Гаррі повторив рух, але вже в горизонтальній площині.

- І додай під час руху: „Occulus Nivelis Impedemento”, - продовжила Луна свою настанову, тримаючи його окуляри подалі від себе за дужку та відвернувши обличчя, наче побоюючись, що вони можуть вибухнути.

Гаррі виконав те, що вона сказала, і на якусь мить окуляри засяяли небесно-блакитним кольором. Луна підняла їх вгору для перевірки – скельця лишились чистими, попри падаючий сніг.

- А тепер спробуй їх на собі, - задумливо додала вона, - Ти ж на цьому спец...

Гаррі схилив голову, коли Луна обережно насунула на нього зачаровані окуляри. Різниця була приголомшливою! Блиск її срібних очей; колір її ніжно-блідої шкіри, такої білої, що вона здавалась примарною; кришталеві візерунки сніжинок на її Рейвенкловському шарфі – він бачив найдрібніші деталі так чітко, мов вони були у кімнаті, а не стояли під снігопадом.

- Ух ти! – тільки і спромігся сказати він, коли Луна, поправивши йому окуляри на носі, відступила назад. В ту мить, коли вона була так близько, він зауважив на білий бинт на її лівому зап’ястку.
- Гей, а що з тобою трапилось?
- Що? – не зрозуміла Луна.
- Твоя рука! Це гіпс? Що з нею таке?
- А це... невеличка халепа, - Луна наче сама тільки-но помітила пов’язку, - Зараз вже набагато краще.
- Але як... як це сталося? – наполягав Гаррі.
- Каталась на санчатах з Герміоною... мені вдалося переконати її, що це – дуже корисний спорт, але розумієш, останній пагорб, який ми собі обрали, виявився барлогом Трумпінсів. І вони не дуже нам зраділи... все закінчилося досить різким падінням. Ми мали б захопити з собою трохи бобів гікорі, щоб їх відлякувати, але хто ж знав?
- Нічого собі! – Гаррі не знав, чому більше дивуватись: чи то Герміоні на ґринджолах, чи то тим загадковим Трумпінсам, - Але навіщо гіпс? Мадам Помфрі дивилась на твою руку?
- Так, - замріяно відказала Луна, - Але то трапилось кілька днів тому, й вона наказала вжити всіх запобіжних заходів, враховуючи, що під час Різдва мене у Гоґвортсі не буде... ой, дивись!

Вона помчала навздогін за величезною красивою сніжинкою, що впала їй в око, та ледь не перечепилась за вуличну поштову скриню під час свого „полювання”.

- Ой, не спіймала... – Луна зупинилась, вдивляючись у снігову завісу, - А така була гарненька...

Вона обернулась до Гаррі, освітивши його своїм срібним поглядом.

- Я не дуже люблю всі ті ліки для зцілення кісток, - Луна похлопала себе по животу, - В них такий жахливий смак, правда?

Гаррі не втримався від сміху – він згадав своє близьке знайомство з огидним Скеле-Ростом Мадам Помфрі на другому році свого навчання та повністю погодився з висновками Луни.

- Це, певно, входить в рецептуру, - пожартував він, - Коли люди скуштують ту гидоту, вони будуть триматися подалі від неприємностей.
- В цьому є сенс, - посміхнулась йому Луна, - То ти йдеш до Нори?

Гаррі вирячився на Луну від подиву, перш ніж оговтатися та похитати головою. Чи він заснув на хвильку та пропустив шмат бесіди? Певно, що ні – він просто забув, як ця дівчина може перескакувати у розмові з одного на інше без жодного попередження. Гаррі стинув плечима.

- Я не почуваюсь так вже... по-різдвяному, - пробуркотів він, - Крім того, Нора буде заповнена по вінці. Я не знаю... я хтів взяти пару деньків передишки... та не вважаю, що зможу зробити це у Візлі. Казати правду, я починаю думати, що провівши Різдво тут, я підзаряджу свої батарейки. А це мені зараз дуже потрібно.
- Містер Візлі знається на батарейках, - глибокодумно зазначила Луна, - Він їх колекціонує, ти ж знаєш?

Чи то вона його не зрозуміла, чи знов пішла кудись своїми дивними манівцями – того Гаррі второпати не міг.

- Я кажу не про маґлівські батарейки, - попередив він, - Це такий вислів... я маю на увазі...
- Я розумію, що ти маєш на увазі, - з легкою усмішкою перебила Луна, - Ти гадаєш, що перебування у Норі не дасть тобі відпочинку.
- Так, - кивнув Гаррі з полегшенням, - Саме це я й хотів сказати. Не сприймай мене хибно... я люблю Візлі, проте... ну, ти розумієш...

Він глянув на дівчину. Хоча Луна мовчала, Гаррі підсвідомо знав, що вона зрозуміла все саме так, як треба. Він був надзвичайно вдячний за це відчуття: Луна завжди буде тут, вона завжди буде на його боці, вона завжди буде його подругою... дивно, іноді він відчував, що вся ця війна пройшла повз неї, як води ріки омивають камінь. Попри всю ексцентричність та дивацькі манери (а може завдяки їм) ця парадоксальна дівчина стала тією ланкою, що зв’язувала його з маленькими радощами та дивами життя.

Йому запекло в грудях – ця дівчина не заслужила на те, щоб зустрічати Різдво на самоті. Гаррі набрав у легені повітря і...

- Що ж, тоді запрошую провести Різдво у мене вдома, якщо побажаєш, - запропонувала Луна.

Гаррі переступив з ноги на ногу.

- Я тільки-но хотів спитати в тебе те саме, - він ніяково посміхався.

Луна по-справжньому здивувалась.

- Дійсно?
- Ага, - Гаррі колупав ногою сніг на дорозі, - Не у Дурслів, але... я мав на увазі... – Луна завмерла, її вуста трохи відкрилися. Гаррі раптом забракло повітря – на якусь мить він побачив (чи може то була лише гра світла через весь цей снігопад), що на її очах з’явились сльози, - Але, якщо ти... З тобою все добре?

Луна повільно посміхнулась.

- Так, - дуже тихо прошепотіла вона, - Але я спитала в тебе перша.
- У тебе вдома?

Дівчина кивнула.

- Саме так. Це в Девонширі, не дуже далеко від хатинки Візлі. Зараз там лише Невермор(2), але він нам не зашкодить.

Гаррі блимнув очима. Хлопцю знадобилося пару секунд, щоб згадати, що Невермор – то поштова сова... себто поштовий крук Лавґудів.

- Так, я думаю, це класна ідея, - сказав він нарешті, - Говорити по правді, я проґавив останній номер „Базікала”... було катма часу на читання. Тож сподіваюся, ти розповіси мені всі свіжі новини.
- То що, ти навіть не чув про Скрімжінгейт(3)? – голос Луни був сповнений недовірою, що хтось може бути таким необізнаним.
- Скрімжін... гейт? – Гаррі тільки почухав потилицю, - Ні, я... а що це таке?

Луна запалала завзяттям.

- Останній гучний скандал, що струснув все Міністерство! – в неї аж очі полізли на лоба від збудження, - Пам’ятаєш Стена Шанпайка? Татусь висвітлив його історію. Про те, як він був несправедливо...

Десь у далечині великий лондонський годинник почав відбивати час. Величезні очі Луни розплющились ще ширше.

- Четверта година!
- Так... і що з того?

Але перш ніж Гаррі зміг запитати ще щось, вона вхопила його за руку та потягла за собою. Хлопець був вкрай збентежений – як на таку зазвичай безтурботну особу, Луна, виявляється, добряче бігала... зараз вона чкурнула так, мов за нею женеться Хвосторога(4)

- Гей, Луно! Що... куди... – він відчайдушно намагався не відстати.
- Нічний Лицар! – захекано вигукнула дівчина, коли вони промайнули повз двері „Дірявого Казана”, - Їх останній рейс на сьогодні! Якщо ми поквапимось...

Про вовка промовка – блискучий пурпуровий автобус вигулькнув на перехресті просто з повітря. Величезна триповерхова штукенція стала на місці, як вкопана, незважаючи на слизький вкритий снігом асфальт. Він з’явився так раптово, що Луна ледве встигла загальмувати. Але це їй допомогло не дуже, бо Гарріни черевики спорснули на ожеледиці, він влетів в Луну зі всього розгону, і вони вдвох гепнулись на землю перед самісінькими дверцятами Нічного Лицаря.

- Ой!
- Ай!
- Опаньки! Що це ви там робите?

Крізь плутанину їх кінцівок, шарфів та волосся Гаррі ледь вгледів того, кому й належало останнє запитання. Стен Шанпайк, вочевидь звільнений зі свого несправедливого ув’язнення, витріщався на них з нижньої сходинки Нічного Лицаря. Що там він казав далі, Гаррі не дочув – бо в нього над вухом заливалася реготом Луна.

І тоді, вперше за багато місяців, Гаррі зробив те, що він вже й не сподівався коли-небудь зробити в своєму житті.

Він почав сміятися.

* * *

Примітки перекладача

1 – лихий персонаж з різдвяного оповідання Чарльза Діккенса.

2 – зловісний ворон з поеми Едгара По.

3 – аналогія Вотергейту – політичного скандалу, що став причиною відставки Ніксона. Мається на увазі Руфус Скрімжін – новий міністр магії після Фаджа.

4 – вочевидь, мається на увазі Угорська Хвосторога (The Hungarian Horntail) – найнебезпечніший вид драконів, з яким Гаррі стикнувся під час випробувань Тримагічного Турніру.

Глава 2

Розділ другий «Чужинець на чужині»

Гаррі вже і не пам’ятав, коли він почувався так добре останнього разу. Хоча поїздка на Нічному Лицарі була такою ж карколомною, як і завше, присутність Луни перетворила її на дійсно приємну пригоду: вони були самі у цілому салоні, і дівчина запропонувала гру в квача, яка швидко перетворилася на доволі хаотичну біганину по всіх трьох пасажирських поверхах. А зважаючи на „фірмові” шалені маневри цього автобусу – обидва гравця раз-у-раз летіли сторч головою в одну купу.

Вони добряче отримали синців та гуль, і Гаррі вже почав серйозно непокоїтися через пошкоджений зап’ясток Луни, але та, на диво, зовсім не звертала на це уваги, зі своєю дивовижною безтурботністю.

- Ой, та все добре! Це так весело! – зі сміхом вигукнула вона за якусь секунду до того, як вони бемкнулись лобами після чергової екстреної зупинки, що супроводжувалась страшенним скреготом гальм.

Після такого нокауту хлопець ледь звівся на ноги. Мов у тумані він бачив, як Луна гайнула по драбині на третій поверх, вочевидь, зарахувавши це випадкове зіткнення за справжнісінького „квача”.

Коли вони врешті решт приїхали, Гаррі відчував, як в нього ниє все тіло... певно, завтра він буде весь вкритий синцями. Але зараз, поки вони разом йшли крізь глибокий сніг, його наповнювало дивне приємне відчуття, від якого наче трохи паморочилося у голові – що не кажи, а Луна має справжній талант перетворювати звичайні речі на веселощі!

Дівчина вела його по вузькій сільській стежці – і Гаррі здавалося, що Луна пливе над снігом, хоча вона і залишала по собі сліди. Її хода була настільки легкою і безтурботною, що сторонній спостерігач неодмінно вирішив би: вона блукає навмання, без всякої цілі.

Після того, як вони зійшли з автобусу, ніхто ще не проронив ні пари з вуст. У будь-яких інших обставинах Гаррі вже спробував би зав’язати бесіду, аби не створювати незручну мовчанку – але тільки не у випадку з Луною... Так, у її товаристві він часто відчував подив, інколи аж завеликий, але незручність – ніколи. Ні, з Луною йому завжди було так... добре.

Так – зрозумів Гаррі – справді, добре. Для неї не існувало ніяких умовностей... з нею не треба було ніким прикидатися... і можна бути самим собою.

Ось і зараз... Луна насолоджувалася мандрівкою так, наче вона і не проходила вже цим шляхом незчисленну кількість разів. Ця дівчина постійно знаходила довкола щось нове...

Гаррі окинув оком застелену снігом стежину. Обабіч височив живопліт з вузлуватим гіллям, що перетворював шлях на вузеньку алею, захищену від вітрів.

- Гарне місце для прогулянок, - зауважив він, наздоганяючи Луну. – Так тихо... нам ще далеко йти?
- До нашої домівки десь миля, - щасливо проспівала вона у відповідь, крокуючи поряд. – Хоча стежка тягнеться потім в далечінь... Насправді, це, радше, прикордонна межа, а не дорога. З цього боку, - дівчина показала наліво. – Земля належить Орвілу МакЛахлану, його родина ґаздувала тут віками... А там, - махнула правицею Луна. – Була Коронна Земля, допоки місцеві не образили чимось ельфів, і ті вирішили ніколи більше не пускати туди маґлів(1).

Луна раптом зупинилася, обернувшись до Гаррі, в її очах блимали вогники цікавості.

- До речі, чи любиш ти горил?

Від такого питаннячка брови хлопця поповзли вгору.

- Горил?.. Ну... Так.. Тобто, ні... Тобто, я мав на увазі... – він зморщив лоба, намагаючись як слід обміркувати відповідь. – Казати правду, я ніколи про таке не думав... – нарешті зважився він. – Навіть ніколи їх не бачив. А що, у тебе є одна вдома?

Очі Луни широко розплющились від здивування.

- Вдома? – перепитала вона, трохи схиливши набік голову. – Ні, це було б зовсім неправильно. У тебе іноді виникають такі дивні питання, Гаррі.
- У мене?! – хлопець не йняв віри своїм вухам. – Але ж це ти... Нащо ти мене взагалі тоді питала про цих горил?!

Вони знову йшли по заметеній снігом стежці, Луна плавно вимахувала руками в такт своїм крокам.

- Завжди добре знати це про когось, - і оком не зморгнувши відказала вона. – Зважаючи на те, що вони – наші родичі-примати. До того ж, тепер ми всі добре знаємо, як горили ставляться до Міністерства – особливо після Саскватчеського Скандалу! (2)

- Еее...

Луна поправила на собі шарфик.

- Але, маю зауважити, годі й сподіватися, щоб ти склав про них думку, не зустрівши жодної.
- Тоді зарахуй мене до „ще не визначились”, - натякнув Гаррі.
- Так і зроблю, - мелодійно відповіла вона.

Дещо збентежений, Гаррі пішов далі, з рипінням ступаючи по снігу. Він не побачив жодного сенсу у поясненнях Луни – якщо у неї і була якась туманна логіка – вона залишилась для нього загадкою. Але не зважаючи на це, він був радий провести цей день зі своєю незвичною подругою, хоча б і з усіма її витребеньками... тільки у нещодавні похмурі часи Гаррі почав справді розуміти, наскільки цінує дружбу цієї дівчини, якою б дивачкою вона не була.

- Чому автобус не під’їхав просто під твої двері? – запитав він трохи згодом, вже ледь відчуваючи свої змерзлі пальці на ногах. – Він же пролізе де завгодно, хіба ні?
- Але не цим шляхом, - пояснила Луна, її довге волосся під снігопадом поволі ставало зовсім білим. – Стежка захищена проти будь-яких засобів пересування. Це була мамина ідея – вона не дуже полюбляла всю цю шумну маґлівську технологію. І тут так добре гуляти...

Гаррі тільки кивнув, засовуючи задубілі руки глибше у кишені. Він вже і сам помітив відсутність на дорозі колій від коліс. За винятком одного напівзасипаного снігом ланцюжка відбитків ніг (безсумнівно, залишених самою Луною, коли вона виходила з дому вранці) на дорозі не було свідчень людської присутності. Лише подекуди можна було вгледіти заячий слід чи маленькі відбитки, які належали, мабуть, білці чи їжаку – цим місцеві мешканці і обмежувались.

Хлопець зітхнув: це було таке мирне місце... майже ідилічне у своїй усамітненості. Стояла така тиша, що тихенький шурхіт снігу можна було почути так чітко, як власне дихання. Зовсім не важко було зрозуміти, чому Луна насолоджувалася прогулянками тут. Але його пальці вже почали боліти – кишені пальта давали поганенький захист від холоду. Гаррі сунув руки під пахви у відчайдушному зусиллі зігріти долоні.

- Я помітила, що ти не одягнув рукавиці, - зауважила Луна, коли вони проходили повз невеличкий пагорб, вкритий лісом. – Ти овіфоб?
- Та ні, просто забув… хто?
- Той, хто боїться овець, - відповіла Луна зробивши декілька кроків по своєму ж старому сліду, перш ніж взяти трохи вбік.
- А що, є такі?
- Ще й пак! – срібні очі Луни аж наче збільшилися, як завше, коли заводилася розмова про щось для неї цікаве. – В деяких випадках хвора особа не може витримати жодної речі, зробленої з вовни! Саме як у випадку Коліна Кріві.

Гаррі аж пересмикнуло.

- Колін… боїться вовни?
- У нього навіть шарф зроблено з поліестру, - підтвердила Луна. – А на „Захисті проти Темних Мистецтв” пару років тому його Страшила перетворився на вівцю…

Якась думка промайнула в голові Гаррі… чому б ні… хто-хто, а Луна точно не буде читати йому нотацій…

- Слухай, можна в тебе щось запитати? – він став посеред дороги.

Луна і собі зупинилася. На її блідому обличчі з’явився вираз здивування.

- Розумієш… у мене така проблема…
- Так, - впевнено кивнула Луна, змусивши Гаррі моргнути від несподіванки.
- Я просто… Вона тобі щось казала? – наважився він.
- Хто мені мав щось сказати?

Гаррі закусив губу. Він зовсім не хотів втягувати у це Луну… досить вже того, що вона допомагає Герміоні з пошуком горокраксів.

- Я…

Але Луна вже й сама осягнула його труднощі.

- Якщо ти про Джіні – то вона мені нічого не казала, - безтурботно промовила дівчина. – Але останнім часом вона дещо сумна, так що я розумію, про що ти…

Гаррі лише кивнув, вирішивши не вдаватися в деталі, аби остаточно не вплутувати Луну у цю справу.

- Чому дівчата?.. Я маю на увазі, чи можеш ти мені пояснити?..

Він глибоко вдихнув, втомлено потерши пульсуючу скроню.

- Я хочу сказати… чому те, що вони кажуть, і те, що мають при цьому на увазі… ех…
- Не завжди збігається між собою? – закінчила за нього Луна.
- Саме так! – зрадів Гаррі. – Тобто… без образ.
- Ніяких образ, Гаррі, - легко запевнила його Луна. – Я і сама це помітила. Щодо причин, то… мабуть це одна з Великих Таємниць Життя.

Раптом до Гаррі дійшло: якщо у цьому Всесвіті і була дівчина, яка завжди, при будь-яких обставинах, казала щиру правду, без жодного лукавства чи прихованих натяків – він зараз бачив її перед собою. (3) Тож нічого дивного, що для Луни це теж було таємницею…

Лише за однією відмінністю – її ця загадка зовсім не турбувала. І хлопець вирішив взагалі покинути ці балачки.

- Дякую, - посміхнувся Гаррі, - Гадаю, це те запитання, на яке не знайдеш відповіді, еге ж?
- І запитань таких чимало, - серйозно кивнула Луна, нахилившись до нього трохи ближче.

І вони пішли крізь сніг далі… Луна час від часу ухилялася з курсу, з перемінним успіхом намагаючись зловити язиком ту чи іншу сніжинку… Гаррі мимоволі усміхався: у цьому зіпсутому світі Луна зберігала дивовижну чистоту та дитячу невинність… він так би хотів побачити все довкола її очима… хоча б на день чи два…

- Ось і прийшли! – оголосила вона, хоча стежка тікала за небокрай, а Гаррі так і не вгледів довкола жодного будинку.
- Куди?..

Луна вказувала рукою прямо на живопліт, який у цьому місці здався Гаррі особливо колючим – кущі наїжачились гіллячками та шипами, наче в очікуванні слушної нагоди прохромити випадкових перехожих. Але він дарма хвилювався – дівчина легко пройшла крізь добре замаскований лаз у земляній огорожі. Ступаючи слідом, Гаррі зі смутком посміхнувся – це так нагадувало йому таємний вхід у Ґрифіндорську Вітальню у Гоґвортсі… тільки у цьому проході стіни були з величезних кам’яних брил, а не з цегляної кладки. Його рука ковзнула по стіні: хто б це не створив – вже минули століття, і невмолимий час залишив свої сліди.

- Ти ба! – він торкнувся долонею краю каменюки, замислившись про того, хто колись вирізав цю брилу зі скелі. – Бронзова Доба? Це справжнє?
- „Так” – на обидва твої запитання, - підтвердила його здогадки Луна, вивівши Гаррі на той бік огорожі. У цю мить яскраве світло та сніг перетворили її постать на щось зовсім небесне – і це виглядало навіть дуже непогано, зауважив собі він, крадькома потерши носа.

Гаррі озирнувся довкола. Вони стояли посеред зимового лугу, з під снігу де-не-де визирали засохлі дикі квіти або гілки кущів. Десь поряд тихо дзюрчав невидимий струмок. Зліва був старий дерев’яний паркан, поруч з яким протоптана у снігу стежина вела до того, що мало бути домівкою Луни.

Це був млин. Величезний вітряк височів на добрих шістдесят футів угору, і це ще не рахуючи його трохи подертих лопатей. Гаррі не розумів, як його можна було не помітити з-за живоплоту. Підмурок споруди, вже дуже старий, але без жодного сумніву – надійний, був складений з каменю. У самій архітектурі, здавалося, змішалися різні елементи, що натякали на геть інше початкове призначення цієї будівлі.

- Ого! – Гаррі задер голову, щоб роздивитися залізний флюгер, який повільно обертався на шпилі, що увінчував вітряк. – У цього місця має бути справжня історія!
- Спочатку тут був побудований парковий павільйон, - сказала Луна, обтрушуючи сніг з волосся. – На млин його перетворили потім, в епоху Тюдорів, якщо не помиляюся. Я не дивуюся, що ти не впізнав будинок – минуло стільки часу.

Гаррі приголомшено подивися на неї.

- Що ти маєш на увазі? Я ніколи тут раніше не був!
- Звичайно був, - не погодилась Луна. – Тієї ночі, коли було вбито твоїх батьків. Професор Дамблдор заховав тебе тут на декілька годин, поки він домовлявся із твоїми родичами. Це мені розповів Тато.

Гаррі був ошелешений. Тож він колись провів ніч у господі Лавґудів, а дізнався про це лише зараз...

- Ти серйозно? – перепитав він, хоча і так знав, що Луна ніколи б йому не збрехала. – Я... я не пам’ятаю...
- Ну, то й не дивно, - зауважила Луна. – У такому віці спогади – дуже непевна річ, чи не так? Хоча... може тут не обійшлося без Ломаки... (4)
- А ти пам’ятаєш?

Луна похитала головою.

- Ні. В цей час я була у шпиталі Святого Мунго. І ми так і не зустрілися. Аж до того дня, у потязі.
- Мунго? – Гаррі згадав стару чаклунську лікарню у Лондоні. – Чому? Ти хворіла?
- Ні, - на вустах Луни заграла легка посмішка. – Я народжувалася.
- Народжувалася... – тяжка іронія вдарила Гаррі, неначе молотом. Все життя Гелловін був для нього символом трагічного кінця – раніше він і не розумів, що для когось цей день може віщувати приємний початок.
- То що... зайдемо? – Луна зупинилась, зустрівши спустошений погляд хлопця. – Я хочу перевірити, чи не прислав Тато сову...

Гаррі знадобилося декілька секунд, щоб опанувати себе.

- Так... звичайно...

Луна гостинно розчинила перед ним двері, які - він помітив – навіть не були заперті на замок, і Гаррі з радістю увійшов у теплу домівку. Витягаючи руки з-під пахв, він озирнувся до дівчини – і встиг побачити, як очі Луни стрімко розширюються від того, що вона вгледіла у нього за спиною.

- Що?..

В цю мить закляття вдарило його. Сліпуче світло... дивне миттєве відчуття польоту.. на зміну якому прийшов пекучий, нестерпний, незнаний до того біль... а потім Темрява.

* * *

1 – земля, що належить Короні, державна власність. Вочевидь, після образи ельфи наклали на цю землю антимаґлівське закляття. Я використав саме цей термін - „ельфи” - для кращого розуміння, хоча в міфології кельтських та германських народів це чаклунське плем’я позначають різними словами. Докладніше, наприклад, у післямові до мого перекладу ще одного оповідання Мішель „Гулі та Трясунчики”. Багато легенд та переказів розповідають про те, як чимось ображені ельфи роблять нестерпним життя звичайних людей (тобто маґлів, у чарівників та відьом з магічними народами свої особливі стосунки) на певній території, яку ельфи мають за свою. Чи взагалі – „накладають ельфійський морок” – ховають цю землю від людей, застосовують антимаґлівські чари. Тож до сих пір певні місця, які вважають пов’язаними з ельфами, люди намагаються не чіпати. В Ісландії, наприклад, і зараз прокладають шляхи, старанно обходячи „ельфійські камені”, аби не турбувати чарівних істот.

2 – Гаррі зеленого поняття не має, що то за скандал такий. Я теж :0)

3 – Хапай і не відпускай її, Гаррі! Ти навіть не уявляєш, як тобі пощастило… і як я тобі заздрю %)

4 – Wrackspurt - певно, це ще один персонаж з магічного бестіарію Луни, якась потвора, що шкодить пам’яті.

Глава 3

Розділ третій

„Гаррі... Гаррі...”

Слова були лише шепотом у його свідомості... це сон... але без видимих образів... такий дивний сон...

Але ось щось торкнулося його носа... вже щось істотне... легенько полоскотало...

Він повільно розплющив очі – щоб побачити своє відображення у срібних очах Луни, яка низько схилилася над ним. Довге пасмо її білявого, вологого після снігу волосся лоскотало його шкіру.

- Ой, добре! – з полегшенням видихнула дівчина, трохи подаючись назад. Її стурбоване обличчя хутко повернуло Гаррі до реальності – його було атаковано!

Він рвучко підвівся на ліктях – і у цю саму мить пошкодував про свою поквапливість: голову наче набили іржавими цвяхами. Гаррі зі стогоном впав назад на підлогу, хапаючись за лоба.

- Мені так шкода! – обличчя Луни аж пополотніло. – Воно не повинно було так вчинити... Тато зачаклував його нападати тільки на темних чарівників, розумієш...
- Волдеморт... - прохрипів Гаррі.
- Що? А, так... гадаю, особливо проти нього, - дівчина виглядала незвично серйозною. – Але я й гадки не маю, чому воно накинулося на тебе...
- Волдеморт! – Гаррі трохи опанував свій голос. – Воно відчуло його у мені... я несу у собі... часточку його сутності, якщо можна так висловитися...
- Ой!

Гаррі обережно помацав потилицю. Він помітив, що йому під голову підкладена подушка... дуже доречно, враховуючи чималеньку гулю, яка немилосердно боліла.

- Бідна моя голівонька... – жалібно промимрив він, відчуваючи, разом з тим, полегшення від того, що це не Смертежери влаштували засідку у господі Лавґудів. Повільно потираючи потилицю, Гаррі глянув на Луну. – Сьогодні моїй макітрі дістається вже вдруге...

Дівчина прикусила губу.

- Так, я помітила, - погодилась вона без посмішки. Нахиливши, за своїм звичаєм, голову трохи набік, Луна додала. – Тебе завжди так тягне на неприємності, Гаррі?

Той аж закляк.

- Жартуєш?!

Якусь хвильку Луна незворушно роздивлялася його, перед тим, як відкоркувати маленьку пляшечку і подати її хлопцю.

- Від цього тобі стане ліпше. На додачу, воно має вишневий присмак – а це завше плюс.

Він трохи підвівся і обережно проковтнув зілля, яке й справді смакувало як вишня. Пульсуючій біль почав потроху стихати... тоді Гаррі зважився дуже повільно прийняти сидяче положення.

- Дякую, Луно! Вже починає діяти... що ж це мене так стукнуло, га? Має бути якась здоровенна зараза, за це можу ручатися...
- Приголомшуючий Страж, - на щічки Луни трохи повернувся колір, коли вона побачила, що Гаррі дійсно стає ліпше. – Я намагалась тебе впіймати, але ти падав у протилежному напрямку...
- Пусте, - запевнив її Гаррі, потроху оглядаючись довкола. Перше, що впало йому в око – підставка під парасольки біля дверей, з якої чомусь стирчав рогіз. – Нещасний випадок... ти була права – мене постійно тягне у якусь халепу.
- І не кажи... – кивнула Луна. – Але незважаючи ні на що, добрий господар не дозволить своєму гостю постраждати... Мені так шкода, Гаррі!
- Не переймайся, - Гаррі звівся на ноги, щоб довести всю марність занепокоєння, але хвиля нудоти і слабкості примусила його вхопитися за стіну, аби знов не впасти. – Ой-йой-йой...
- Антиоглушину треба трохи часу, аби подіяти на повну силу, - зауважила Луна, підбираючи з пола подушку. – Тобі краще відпочити... ти ж не хочеш вдаритися головою третій раз на день? Струси - ніякі друзі для головного мозку.
- Мабуть що так... – вичавив з себе Гаррі, намагаючись перебороти запаморочення. Тепер він побачив велику пляму кіптяви на протилежній від дверей стіні. А також шмаття якоїсь одежини та солому, розкидані крізь по долівці. Розбитий вщент гарбуз валявся у кутку, його м’якоть аж розмазало по підлозі. – Що тут сталося?
- А?
- Звідки тут весь цей мотлох?
- О, це було наше опудало, - стинула плечима Луна. – Тато заворожив його, як провідника для захисних чарів.

Гаррі переводив погляд з Луни на сміття розкидане по долівці.

- Але що з ним сталося? – неприємне передчуття охопило хлопця. – Ти ж не застосовувала проти нього закляття „Стискання”?
- Саме так, - просто підтвердила Луна. І побачивши вираз його обличчя швиденько додала. – Інакше б він кидався у тебе прокляттями увесь твій час перебування тут. Це було б так негостинно.
- Луно... – Гаррі втомлено потер пальцями перенісся. – Ти вскочила у велику халепу...
- Ой, та я все приберу... а Тато не розсердиться.
- Я мав на увазі Міністерство. Це ж магія неповнолітніх... тепер буде судове слухання і...

Луна замріяно посміхалася... Гаррі не міг повірити, що вона не розуміє серйозності свого становища.

- Я не жартую, Луно. Я здивований, що сюди ще не налетіли сови... Коли це сталося зі мною – поруч був Дамблдор, а зараз... що таке?

Луна, здавалося, зовсім не поділяє його стурбованості.

- У Міністерства немає тут ані очей, ані вух, Гаррі, - впевнено відказала вона.
- Вони дізнаються, у них є засоби, повір мені...
- Можливо деінде – але не тут, - продовжувала посміхатися Луна. – Це зона „поза міністерською досяжністю”, як любить казати Тато. До того ж, ми знекартлені.
- Справді?! – здивувався Гаррі.
- Саме так... – підтвердила Луна, беручи Гаррі за руку, щоб супроводити його в іншу кімнату. – Мама для цього постаралася... вона ніколи не довіряла Міністерству, особливо після того, як вони з нею грубо обішлися... Тільки Візлі знають, де ми живемо... а ще містер Діггорі... ще Дамблдор... о, а ще Герміона.
- А тепер ще й я, - додав Гаррі, поки Луна допомагала йому сісти на стару залатану канапу посередині великої кімнати у формі півмісяця.
- Так. Взагалі-то, зараз про це місце вже знає жменька народу. Але всі вони – добрі люди. Як би там не було, - вона прийняла від Гаррі пальто. – Тут ти можеш відпочивати, скільки забажаєш. А я тим часом перевірю пошту... ой, і пора мені вже думати за вечерю!

Луна пильно подивилась на Гаррі.

- Ти не будеш дуже розчарований, якщо я не приготую восьминога?

Він нажахано витріщився на неї.

- Що? Восьминіг на Різдво? Ні, я зовсім не заперечуватиму! Казати правду, я буду вдячний, якщо не приготуєш...
- Ой, як добре! – Луна акуратно розплутувала свій довгий шарф. – Я знаю, це давня різдвяна традиція серед маґлів, але Тато і я не дуже полюбляємо всі ці щупальця...
- Хто це тобі таке розповів? Про те, що восьминіг на Різдво – давня маґлівська традиція?

Луна кинула на нього довгий погляд.

- Фредерік.
- Саме так він тобі і сказав, еге ж? – Гаррі відчайдушно намагався зберегти незворушне обличчя.

Луна кивнула та повернулась йти.

- Я буду на кухні, якщо тобі щось знадобиться, - додала вона. – А виникне таке бажання – можеш пороздивлятися дім.

Дівчина плавно підійшла до дверей, оздоблених низками ананасів та кокосової шкарлупи. Трохи повагавшись, знову обернулась до Гаррі.

- Якщо підеш нагору, зваж, що Невермор сьогодні не в настрої. Не зводь з нього очей.
- Не зводь з нього очей, аби самому око не втратити, так? – пожартував Гаррі, жваво пригадавши говірливого, але вкрай темпераментного поштового крука Лавґудів.

Луна кліпнула очима.

- Сподіваюся, що так, - відверто відповіла вона. – Тобі не личитиме прізвисько „Одноокий Поттер”.

Гаррі ледь втримався від посмішки.

- Ну, не знаю... – він, наче у роздумах, почухав підборіддя. – Отримати взамін магічне око, як у Муді... ніколи не вгадаєш, коли така штука може стати у пригоді...

Рейвенкловка, здавалося, ретельно розглядає таку можливість.

- Дикозор Поттер, - тихенько пробурмотіла вона. А потім рішуче похитала головою. – Ні, мені більш до вподоби просто „Гаррі Поттер”. Не можу уявити тебе і в якості пірата – для цього ти занадто законослухняний. А щодо циклопів – вони такі величезні...

І з цим вона пішла, полишивши Гаррі стояти з роззявленим від подиву ротом. І знову він не міг розібратися: чи то вона жартує – чи каже все зовсім серйозно. Зважаючи на те, що вона прийняла на віру слова Фреда Візлі (досить ризиковано для будь-кого), скоріше за все – друге. І це було частиною великого парадоксу на ім’я „Луна”: завжди чесна та відверта – але з фантастичним ходом думок, який іноді було майже неможливо збагнути.

Гаррі стягнув черевики, озираючись навкруги. Попід стінами були книжкові шафи і полиці з різними цікавинками... кімнату також прикрашали декілька древніх клаптикових покривал. А за канапою височили цілі вежі, складені з минулих чисел „Базікала”. Два маленьких вікна пропускали денне світло, а біля великого крісла розташувалась стара лампа – певно, для вечірнього читання. Ця кімната була рівненькою половиною першого поверху, який представляв з себе коло, та мала добре обжитий вигляд, трохи захаращений, але не до безладу. Декілька кошиків біля входу до кухні були заповнені сосновими шишками, жолудями, горішками гікорі, рогозою та безліччю інших лісових багатств. Зліва по стіні нагору вели гранітні сходи, під ними стояв невеликий ящик з якимись побитими кам’яними табличками, багато з них містили на собі викарбувані символи, значення яких Гаррі не розумів.

Хлопець зітхнув. Це було приємне місце, помірно прикрашене до свят у сільському стилі, який нагадував образи заміських будинків зі старих добрих часів. Лише злегка неординарно – але це і дивувало Гаррі. Від резиденції Лавґудів він міг очікувати і чогось більшого – можливо, великої каруселі з морськими левами, що бавляться фонтанчиками води, чи ще якоїсь неймовірної штуки, але ж ні... а тут він почувався впевнено.

Прямо перед ним палахкотів жаром великий кам’яний камін. Хм, дивно... хіба що Луна встигнула підкинути дров, поки він не бачив...

На камінній полиці, прикрашеній гірляндами, було поставлено декілька різдвяних листівок. Гаррі трохи наблизився, щоб роздивитися. Ага, це від Невіла... це від Діггорі... а це привітання сама зробила, розписавши чимось схожим на давньокельтські письмена, Герміона... побачивши картку від Джіні, парубок відчув докори сумління. Ставало все тяжче й тяжче тримати її подалі від справ, пов’язаних із пошуком горокраксів, тим пак що Герміона брала у ньому активну участь. Навіть йому довелося визнати, що такі подвійні стандарти – доволі гірка пігулка для Джіні. Саме з цієї причини він просив Герміону не згадувати при Візлі про поміч Луни – аби взагалі не побити горщики.

А те, що він зараз тут... як він їй це пояснить? Звісно, він ніколи не зобов’язувався проводити всі свята у Норі, але глибоко у душі він прекрасно уявляв, яку реакцію це може викликати у Джіні...

„Я не роблю нічого поганого!” – думав він, намагаючись переконати самого себе і повертаючи листівку на полицю – „Це ж не те, щоб я зустрічався з кимось за її спиною...”

У нього знов запаморочилось в голові. Гаррі похитнувся, але встиг вхопитися за полицю і перечекати напад слабкості. Потім повернувся до канапи і важко опустився на неї – він почувався геть знесиленим. Страшенна втома декількох останніх місяців наклалась на залишковий ефект Приголомшуючого Закляття.

Він відкинувся на витерті подушки старої канапи і заплющив очі. На кухні дзюркотіла вода і щось тихесенько співала Луна. Гаррі посміхнувся. Дивно, йому так затишно у цій домівці... які б фанатичні опудала-охоронці не траплялись при вході... тут, нарешті, він міг собі дозволити розслабитися... перестати постійно бути насторожі... хоча б ненадовго...

* * *

Пронизливий крик в одну мить вирвав його зі сну. Він ледь не впав з канапи, звівся на ноги, одночасно вихопивши свою чарівну паличку. Спочатку Гаррі навіть не пригадав, де він і що з ним трапилось...

Невимовний вереск бринів на одній високій ноті, він линув звідкілясь зверху... це могла бути лише Луна...

„Смертежери!”

Перескакуючи через сходинки, Гаррі щодуху помчав нагору. Він вбіг до коридору другого поверху – дві двері. Крик був за тією, що справа. Хлопець вхопився за ручку – і в цю ж мить звук обірвався.

„ЛУНА!!!”

Він вломився в кімнату – паличка напоготові, серце вискакує з грудей.

Перед ним стояла велика дерев’яна діжа – ванна, огорнута з усіх боків банною завісою з рослинним орнаментом. Бліда рука трохи відгорнула завісу – рівно на стільки, аби він побачив голову дуже мокрої Луни Лавґуд. Цього разу вираз вічного здивування на обличчі дівчини був як ніколи доречний...

- З тобою все гаразд? Ти виглядаєш просто як...

Гаррі був ошелешений. Він вже приготувався до того, щоб побачити Луну в оточенні Смертежерів – але не міг вгледіти нічого загрозливішого за душовий кран – і відчував себе повним дурнем.

- Я чув... мені здалося, я почув... як хтось кричить... – зрештою вичавив він. – Я думав, що це ти... ну, розумієш – Смертежери...
- Крик? А, це труби, - сказала Луна так, наче це все пояснювало.
- Перепрошую?
- Труби, - повторила вона. – Коли вмикаєш воду, і з них виходить повітря – декілька секунд вони видають жахливі звуки. Але це добре відлякує Гоблігуків – так що ми досі не зібралися їх полагодити.
- Т-труби?
- Саме так, - підтвердила Луна, намоклі пасма волосся прилипли до її обличчя. – А це не дуже ввічливо – вказувати на когось.
- Га? – тільки тут він зрозумів, що цілиться паличкою просто у дівчину, і поквапився опустити зброю. – Ой, в-вибач!

Луна загорнула завісу.

- Сподіваюсь, ти не заперечуєш? – легкі хмаринки пари поволі підіймались до стелі. – Але ти спав, і я подумала, що якраз маю час на...
- Ні, ну що ти! – до Гаррі дійшло, що йому зовсім не місце тут, за декілька кроків від голісінької Луни. – Не поспішай через мене! Я... еее... піду вниз...
- От і добре, - відгукнулась Луна. – Я не затримаюсь. Скуштуй татових солоних огірочків! Вони у нього так добре виходять! А ще вони корисні проти цинги!

„Так, тільки от цинги мені і не вистачало” – думав Гаррі спускаючись сходами. Хлопця аж пересмикувало – для його розхитаних нервів це було трохи занадто.

Кухня Лавґудів була тієї ж самої форми, що і вітальня. Зі стелі звисали численні каструлі та сковорідки, на вискобленому дерев’яному столі можна було побачити залишки приготування великої вечері. Напівприкрашена ялинка стояла прямо посеред кімнати, самотній подаруночок притулився у затінку її гілля. Гаррі відчув, як всередині його щось стискається – цього року він взагалі не зміг піти по крамницям під Різдво... але зараз так бажав мати подарунок для Луни!

За вікном вже сутеніло – тож він спав досить довго... запах їжі, що доносився із великої залізної духовки, лоскотав йому ніздрі, пробуджуючи цікавість (і апетит), хоча Гаррі й утримався від спокусу перехопити шматочок. Над дверима до вітальні висів старий подертий щит з гербом Тюдорів. Це було щось надзвичайне навіть для Луни, з її схильністю до колекціонування різних артефактів. Якщо ця старожитність справжня – вона має коштувати купу грошей... на експедицію за Фиркаками вже певно вистачить.

Луна накрила малий обідній стіл святковою скатертиною, хоча і додала не зовсім доречні у Святвечір серветки з геловінськими візерунками. Тарелі і решта сервіровки були не нові і прості. Гаррі зрадів, що Луна не з тих, хто намагається вразити гостей найдорожчими сервізами – хоча ще не відомо, чи були такі у Лавґудів... якщо вірити Молі, прибутки з „Базікала” дозволяли батькові Луни лише зводити кінці з кінцями.

Прикрасою столу був маленький віночок з плюща, на якому стояла змайстрована із соснових шишок фігурка... щось вона Гаррі нагадувала... мабуть, неодноразово почуті історії...

„Оце і має бути Фиркак... ех, шкода немає поруч Герміони...”

Йому не довелося довго чекати – Луна вже вплила до кухні, убрана не в аби що – а в справжнє кімоно з квітковим візерунком. І навіть попри вологе розпатлане волосся вона видалася Гаррі дуже милою.

- Привіт, містер Сонько! – мелодійно проспівала дівчина, замріяно відколупуючи пластикову обгортку, що захищала гіпс на її зап’ястку у ванній.

Гаррі не на жарт здивувався – це був перший раз, коли Луна його піддражнювала... вона взагалі ні з ким так не розмовляла, наскільки він міг пригадати.

- Так... трохи задрімав, - сором’язливо пробуркотів він. Тут Гаррі побачив на столі розгорнутого листа. – Є новини від твого батька?

Плечі Луни трохи поникли.

- Так, він досі в Копенгагені, - сумно відповіла вона. – Він пише, що місцева мережа Флу там вже працює добре, а от міжнародні лінії - ще з перебоями. Українська відьма не послухалась попереджень і намагалась потрапити додому – а опинилася в Парагваї.
- Нічого собі!
- Так... але він шле свої вітання та любов, - вже веселіше додала Луна, нахиляючись до плити. – Ой, здається трохи переварилось...
- Я впевнений, все буде дуже смачно, - заперечив Гаррі, всім серцем співчуваючи своїй подрузі – він ясно бачив, як вона переживає через відсутність батька, але нічим зарадити не міг...

* * *

Це була чудова святкова вечеря, хоча кулінарні чесноти Луни можна було сміливо охарактеризувати як „пан або пропав”. Смажена гуска та різдвяний пудинг вдалися на славу, як і делікатес схожий на бріоше(1), який Луна називала „Драконячим Хвостом”. Солоні огірочки дійсно були просто надзвичайні, а от фруктовий торт з марципанами мав дещо нудотний вишневий аромат, що перебивав всі інші смаки. З іншого боку, аґрусовий кисіль з вершками(2) виявився практично неїстівним, і навіть Луна не змогла доїсти свою порцію м’ясного пирога... так само, як не доторкнулася до кульбабового вина, яке Гаррі навпаки, дуже сподобалося.

- Це один з рецептів Мами, - відповіла вона на запитання хлопця. – Але я не дуже добре сприймаю спиртне...

Вони провели решту Святвечора, прикрашаючи ялинку й виставляючи пригощання - маленькі м’ясні пироги та морквинки для Санти і його оленів (у Гаррі не стало духу сказати Луні, що вони – міфічні істоти). А потім вмостилися біля каміна та розповідали один одному історії зі свого дитинства, яке у них виявилося дуже різним. В той час, коли Гаррі терпів знущання Дурслів, Луна до Гоґвортса вела досить щасливе життя, хоча і потрапляла час від часу у халепу через свою невпинну цікавість... добре хоч жодна з цих пригод не закінчилась трагедією, як у випадку її Мами...

Але все ж таки, у минулому Луни була самотність. Із щемом в серці Гаррі зрозумів, що до останніх років справжня дружба була для дівчини чимось незнаним.

- Якби ж Дамблдор тоді залишив мене тут... – тихенько сказав Гаррі. Вже деякий час вони мовчки сиділи, дивлячись на вогонь. – Як все могло тоді повернутися... Луно?

Дівчина не відповідала. Її величезні туманні очі дивились у невідому далечінь. Гаррі із жалем подумав, що вона знову згадує про свого батька. Він схилився до неї.

- Луно! Ти в порядку?

Жодного руху у відповідь. Хлопець вже почав непокоїтися і спробував смикнути її за рукав...

- Вона не чує тебе.

Гаррі підскочив на ноги, паличка сама опинилась у нього в руці – це не було його уявою, він чітко почув голос молодої жінки, дивний неземний голос зі старовинними інтонаціями. А вони ж з Луною тут на самоті!

- Де ти є! – він щосили стискав зброю у долоні. – Покажися!

А потім він відчув це – хвиля потойбічного холоду пройшла у нього по спині. Гаррі рвучко обернувся – і паличка випала з його пальців.

- Мої вітання, Гаррі Джеймсе Поттере!

* * *

1 – brioche, французький пиріг.

2 – традиційний британський десерт, The Gooseberry Fool – дослівно – Аґрусовий Дурень.

Глава 4

Розділ четвертий „Кому потрібний Джейкоб Марлі?” (1)

Гаррі закляк на місці, не наважуючись повірити власним очам. Перед ним стояла красива молода жінка, одяг якої був би доречним для служниці королівського двору доби Тюдорів – але не у кінці двадцятого сторіччя. Її рухи були повільними та елегантними, але зовсім не ця причина змусила хлопця прикипіти до неї поглядом... він міг бачити крізь неї!

Її мерехтлива сукня нагадала йому Сіру Леді, одну з привидів Гоґвортса... але це було вбрання покоївки, а не шляхетної панни.

- Ви... ви ж не... чи ви, бува, не місіс Лавґуд? – нервово пересвідчився Гаррі. Хоча він завжди думав про покійну мати Луни тільки хороше, перспектива бесіди з її духом виводила його з рівноваги.

Молода жінка посміхнулася – трохи сумно, як на думку Гаррі.

- Воістину, ні, - її наповнений старовинними зворотами голос лунав просто у голові хлопця. – На відміну від мене, вона не мала в серці страху перед тим, що чекає на нас за межею царства смертних.

Ця звістка не дуже покращила самопочуття Гаррі. Він ніколи не чув, щоб Луна згадувала привид, який мешкає в їхньому домі. Але якщо це не її матір...

- То хто ж ви? –цікавість переборола природній острах. Вона ж примара... і не може нікому зашкодити.

Погляд жінки зупинився на вогню, що палав у старому каміні. На якусь хвилину запанувала тиша, а коли привид знов заговорив – її голос здався Гаррі ще більш меланхолійним.

- Моє ім’я, - тихо прошепотіла вона, не зводячи очей з розпечених жаринок. – Більше не важить у цьому світі.

Гаррі мовчки стежив, як привид підплив ближче до каміну – обличчя жінки наче пом’якшилось, коли вона подивилася на Луну.

- Але ти, якщо бажаєш, можеш звати мене Сарою... так мене кликали, коли служила я у домі моєї господині Кетрін...

Хлопець підібрав з підлоги свою чарівну паличку.

- То ви... еее... тут живете?

Жінка скорботно всміхнулась, провівши прозорою долонею по камінній полиці.

- Так... якщо це можна так назвати...

Гаррі прикусив губу. Як він міг бути таким дурним?!

- Вибачте, - щиро сказав він. – Я не мав на увазі...
- Пусте... – перебила його примара, не відриваючи очей від язиків полум’я. – Не тримаю на тебе образи, Гаррі Джеймсе Поттере. Насправді, приємно дуже це – коли після стількох років до тебе звертаються, як до живої... хоча б і помилково...

У вогні тріснула гілка. Луна поволі потягнулася, наче і не помічаючи присутності загадкового духа. У цю мить Гаррі збагнув, що поряд з дівчиною є ще хтось... темна фігура розкинулась на канапі поруч із Луною... та це ж він сам! Гарі аж смикнувся.

- Що?! Що коїться?.. Я сплю?

Прозора постать повільно повернулася до нього. В очах привида блиснула цікавість.

- Сновидіння, мій пане? Не зовсім... хоча твій розум зараз у стані видіння, це правда...

Гаррі нахилився до дівчини.

- Луно! Ти мене чуєш?!
- Чи ти, бува, не слухав? – скрушно похитала головою прозора діва. – У цьому стані ти не в змозі говорити з тим, хто ще не спить – так само, як мені не стати королевою...

І справді – Луна продовжувала мрійливо дивитися у вогонь з виразом сонного вдоволення на обличчі.

- То що відбувається?! – його рука пройшла крізь плече Луни, немов він сам став безтілесним. – Якщо це не сон...

Хлопець підвівся та обернувся до привида.

- Чому ви тут? Луна ніколи про вас не згадувала раніше.

Дух посміхнувся.

- Еге ж... чимало є речей, які тобі ще невідомі, - проказала вона таємниче. – В цих стінах бродить багато душ... це місце – щось на кшталт притулку для нашого племені...

Повільно відступивши від каміну, неземна діва опустилась на коліна біля канапи, саме напроти Луни. Гаррі нервово стиснув пальцями паличку.

- У тебе виходить гірше, ніж у неї, - дух знов говорив загадками, пестячи примарною долонею біляве волосся Луни (яке і не поворухнулось від цього безтілесного доторку). – Незважаючи на свій вік, вона вже володіє особливою мудрістю... так само, як її мати... спадкова риса цього роду...
- Я... я знаю... – непевно пробурмотів Гаррі, в той час, як Луна тихенько позіхнула. – Багато хто має її за божевільну... але я знаю, що це не так... перепрошую, за питання, але все ж таки – чому ви тут?

Привид... Сара підняла на нього очі.

- Я мав на увазі: у моєму сні, - додав Гаррі. – Якщо я сплю... я спілкувався з духами раніше, у школі... але, не так, як от зараз...

Молода жінка граційно звелась на ноги одним завченим елегантним рухом.

- Тому що ти втратив себе, Гаррі Поттере, - відповіла вона. – Ти підкорився долі... долі твого власного вибору...
- Що... що ви бажаєте цим сказати?! – вигукнув спантеличений парубок. – Мого вибору? Я не просив для себе такого!
- Можливо й так... – відказала примара, її обриси мерехтіли у тьмяному світлі каміну. – Хоча шлях, по якому ти йдеш – це не що інше, як вибір...
- Та годі вже! – хлопець розлючено замахав руками. – Якщо б я хотів повчань – я пішов би до Нори!
- Це правда, - погодилася загадкова леді, схиливши голову у вибаченні. – Не проповідувати прийшла сюди я у цю ніч...

Гаррі був водночас роздратований та приголомшений... та хто ж цей привид?

Жінка не зводила з нього погляду.

- Від друзів своїх ти віддалився – цього заперечувати не зможеш... а це – дуже помилковий крок.

З Гаррі було досить. Він попрямував до сходів, хоча зненацька усвідомив, що й гадки немає, куди йому йти... але терпіти нотацію а ля Герміона – та ще й від примари! – він анітрохи не збирався.

Не встиг він торкнутися ногою першої сходинки – як привид опинився просто перед ним, зависнувши посеред сходів.

- Не забувай, - нагадала вона йому. – Ми у твоїх видіннях – тож ти не можеш просто піти геть.

Хлопець зітхнув... так, вона має рацію... якщо він спить... але ж він зовсім не почувався, як уві сні! Він був надто свідомим... з надто ясними думками.

- Добре, - сказав він зрештою. – Хто ж ви тоді така? Привид Різдвяного Минулого(2)?

- Ні, - жінка, здавалося, заглибилась у роздуми. – Але мені знайома ця історія... і вона підказала мені ідею!

Плавно злетівши донизу зі сходів, діва вхопила хлопця за руку. Гаррі зойкнув – примарні пальці були на доторк, як лід – але більш за це його здивувало те, що вона не була для нього безтілесною.

- Гей! Що ви...
- Не бійся, - почув він, поки хвилі дивного відчуття, від якого голова йшла обертом, накочувались на нього з середини. – Тобі не буде заподіяно ніякої шкоди, Гаррі Поттере.
- Я ... не...

Він затинався, допоки світ обертався довкола з приголомшливою швидкістю. Непевні, химерні образи проносилися крізь його розум, в той час як він стрімголов мчав уперед, кудись крізь простір... у незчисленно короткі миті часу. А потім, так само несподівано, як почалося – це відчуття облишило його. Він блимнув очима – і виявив, що так і стоїть посеред вітальні Луни, а поруч – його примарна супутниця. Наче нічого й не трапилося...

- Що це було?!
- Тепер ти тільки зачекай...

Гаррі роззирнувся навкруги. Кімната трохи змінилася. По-перше, тут був день – світло струменіло крізь вікна, за якими буяв яскравий ранок. На камінній полиці вже не було різдвяних листівок, хоча прикраси лишилися на своїх місцях. Ящик з кам’яними табличками, який Гаррі раніше бачив біля підніжжя сходів, кудись пропав – на його місці тепер стояла велика фігурка омелюхи з пап’є-маше .

- Що це? – запитав хлопець у привида, який вже відпустив його зі своєї крижаної хватки. – Де ми... тобто, коли ми?
- У недалекому минулому... хоча це все залежить від твоєї точки зору...

Хлопець підійшов до вікна та виглянув надвір. Багато снігу... має бути десь середина зими. Але лишалась головна загадка: чому він тут?

Він повернувся до примари. Вона, здавалось, розуміла, що Гаррі переповнюють питання, але замість відповіді жінка плавним помахом руки показала йому: мовчи та чекай. Це не дуже задовольнило хлопця, та, казати правду, у нього був небагатий вибір.

Минуло трохи часу – і згори долинув тупіт ніг. Гаррі напружився, коли зарипіли сходинки – хтось наближався, хтось з дуже легкою ходою. Він зробив крок вперед – і у цю мить Луна вибігла зі сходів. Її зовнішність шокувала Гаррі – і не тому, що дівчинка була набагато молодша, ніж та, яку він знав – ні, його серце болісно стиснулося, коли хлопець побачив вираз безмежної неприборканої паніки на її обличчі. Гаррі зреагував миттєво.

- Луно! Що...

Вона рвучко обернулася і дивилася тепер прямо на нього. Гаррі побачив, як Луна важко дихає – у неї, мабуть, гіпервентиляція легенів!

- Що трапилось?! – закричав він, вже сам не знаючи, до кого.

Очі Луни широко розплющились. Гаррі завмер – вона його бачить чи ні? У цю мить дівчинка побігла просто на нього. Хлопець вже не встигав забратися у неї зі шляху, але замість очікуваного зіткнення – Луна просто пройшла крізь його тіло!

- А! – це виявилося для Гаррі добрячим сюрпризом... все ж таки до власної безтілесності треба було звикнути.

Луна вхопила стару подерту бляшанку з камінної полиці та відчайдушно завовтузилась із кришечкою, намагаючись її відкрити. Гаррі підсунувся ближче – а його мовчазний компаньйон-привид лишився трохи осторонь.

Трапилось щось жахливе... що ввело Луну у такий відчай. Мороз пробіг по його спині, коли він здогадався, що то може бути... те, про що вона розповіла йому два роки тому... і зараз вона як раз у тому віці...

Пальці Луни так тремтіли, що бляшанка випала у неї з рук і з дзенькотом вдарилась об підлогу – кришечка відлетіла вбік, розсипалось трохи якоїсь зеленуватої пудри... та це ж Порошок Флу!

- О, ні! Ні!

Бляшанка була порожня, а Луна – на межі істерики. Вона вчепилась блідою рукою у своє і так геть розпатлане біляве волосся, сльози градом котилися з почервонілих очей.

Гаррі охопив справжній жах. Він ще ніколи не бачив Луну такою...

Вона повільно пішла назад, човгаючи ногами та ледь не перечепившись через канапу. Її зазвичай граційна хода танцівниці стала вимученою та незграбною. Гаррі у відчаї дивився на це, не в змозі чимось зарадити – він був безсилим спостерігачем, і міг втрутитися у події не більше, ніж зупинити на Небі зорі – і це наповнювало його гіркотою розпачу.

Луна безпомічно озирнулася довкола.

- Татусю... – її тоненький голосок переривався від горя. – Будь ласка, повернись додому... Мамі дуже зле...

Легкий стукіт долетів з-за кухонного вікна.

- Неверморе!

Луна побігла на кухню, надія вдихнула у неї нові сили. Гаррі пішов за дівчинкою, кинувши оком на привида – та стояла мовчки, втупившись у підлогу та склавши перед собою руки.

Луна підбігла до вікна та намагалася відчинити шибку. Вона мимоволі зіштовхнула зі столу таріль – і та розбилась на друзки. Врешті решт, ставши навшпиньки, дівчинці вдалося відкрити защіпку і прочинити вікно. Але замість знайомого крука у кімнату влетіла розпатлана коричнева сова, яка зараз же бемкнулась у кухонну раковину. Гаррі миттєво впізнав старого птаха.

- Х-хто це... Ерролл! – Луна також упізнала стару поштову сову Візлі. Дівчинка похапцем витягла птаха з раковини та поставила на стіл – Ерролл голосно пугикав, невдоволений таким безцеремонним поводженням. Руки Луни так трусило, що зняти маленький сувій з лапки сови їй вдалося лише з декількох відчайдушних спроб. Сльози заливали їй очі. Лист полетів убік, непрочитаний. Вона витягла зі шухляди олівець та клаптик пергаменту і почала щось дуже швидко писати, її дихання ставало дедалі важчим і переривалося риданнями. Але не встигла Луна написати й кілька слів – як шурхіт крил змусив її поглянути нагору: Ерролл стрибнув на підвіконня та готувався до польоту.
- НІ!!! – вираз невимовного жаху на обличчі Луни. Дівчинка з усіх сил стрибнула за ним, намагаючись утримати птаха. Але наштовхнулась на край стола та із зойком впала на підлогу, сильно вдарившись головою о ніжку стільця. Сова полетіла... Гаррі відчував, як по його власному обличчі ллються гарячі сльози... він просто не міг на це дивитися – Луна щойно втратила останній шанс врятувати свою матір.
- ЕРРОЛЛ!!! – Луні вдалося звестися на ноги, сльози змішувалися з цівкою крові, що жебоніла із розбитої скроні. Вона підтягла стілець до вікна і залізла на підвіконня – але вже надто пізно. Гаррі з розбитим серцем дивився, як сова поволі набирає висоту над засніженою землею. Луна безсило впала на підвіконня. Її срібні очі, не вірячи, стежили за тим, як птах зникає вдалечині.
- ЕРРОЛЛ!!! ЕРРОЛЛ!!! ЕРРОЛЛ!!! – Луна кричала, доки не зірвала голос. Все даремно... Гаррі і сам чудово знав, що та поштова сова Візлі була глуха як пень. – Будь ласка, повернися, містер сова. – тихенько плакала Луна. – Повернися, я тебе дуже прошу...

Гаррі було несила дивитися на це далі. Він пішов з кухні, ледь переставляючи ноги та зіщулившись. Його мовчазний поводир чекав біля сходів.

- Чого ти мене привела сюди?! – накинувся на неї хлопець. – Ти гадала, від цього мені стане ліпше?! Від того, що я побачу... побачу це?!!
- Ні. Насправді, я воліла якраз протилежного.

З цими словами примара вхопила його долоню ще раз.

- Ні! Не чіпай...

Але світ вже знову крутився – і він падав у невідоме... і опинився надворі. І знов зима... млин Лавґудів бовваніє за огорожею, його обтягнуті полотниною лопаті обсіли зграї якогось птаства. Небо затягнуте хмарами, хоча, здається, зараз ранок... і привида поруч немає. Гаррі занепокоєно озирнувся. Де ж вона? І що більш нагально: як йому тепер потрапити назад? Якщо, звичайно, це не просто сновидіння. Але все таке живе... таке реальне.

Тут він подивився під ноги – і відразу помітив ланцюжок слідів, що вів кудись від млина. Він відразу впізнав відбитки Луни. Значить, йому треба йти за нею? Цього хотіла його дивна провідниця? Але чому ж вона щезла? І що чекає на нього на тому кінці слідів... тільки б не ще одна така сцена – його серце і досі обливається у грудях кров’ю.

Сліди привели його до вузького струмка, що вужем звивався повз невеликий гай. Біля дерев, на березі потоку стояла самотня фігурка. Це була Луна – спиною до нього. Вона закуталась у свій поношений плащ, обхопивши вузькі плечі, стоячи під поривчастим вітром, який жбурляв пасма її волосся в усі боки. Той самий вітер доносив до нього її шепіт – вона зверталась до когось, хоча Гаррі не бачив поряд жодної живої душі... здавалося, вона говорить до старезного вузлуватого дуба, що розкинув своє гілля над водою.

Хлопець завагався. Хоча він тут тільки як безтілесний дух – але чи можна цим виправдати підслуховування? Він не відчував за собою права втручатися у особисті справи своєї подруги. Але ж привид не даремно переніс його сюди? До того ж, йому було страшенно цікаво – чому Луна говорить з тим деревом? Тож він наблизився – його ноги не зчинили жодного звуку, ступаючи по снігу, і він підійшов майже впритул до дівчини. Тепер він її чув.

- ...їй сподобається, я гадаю. Хоча вона навіть не переконана, що ті існують, не кажучи вже про їхні звички гніздування. Але вона до цього неодмінно прийде. Вона вже не критикує праці Татуся так, як раніше... я думаю, після того, як він викрив Скрімжінгейт – вона багато що побачила у новому світлі. Так, вона мені справді дуже подобається... ой, це нагадало мені... сьогодні по обіді хочу провідати Гаррі, якщо він, звичайно, ще у „Дірявому Казані”... я так сумувала за ним ці останні місяці у школі, так хотіла його побачити. Шкода, що ти ніколи з ним не зустрічалась – він такий гарний хлопець... хоча іноді трохи навіжений... ой, а Невіл надіслав мені чудову різдвяну листівку! Вона прокумкала мені пісеньку „О, Таттенбаум!” Джіні каже, що то вплив Тревора – він таке прекрасне мале створіннячко з бородавками! Маю на увазі жабеня Тревора, звичайно... хоча і про Невіла також цілком можна так сказати - якщо відкинути бородавки...

Гаррі між тим уважно роздивився навкруги. Під деревами нікого не було! Якщо хтось не ховався під плащем-невидимкою абощо... у цьому не було сенсу! З ким вона говорить?

Луна зітхнула, притиснувши лоба до кори великого дуба, перед яким вона стояла. Коли дівчина продовжила говорити, її голос звучав значно тихіше, і Гаррі доводилось напружуватися з усіх сил, щоб її розчути.

- Ти знаєш... я досі не можу до цього повністю звикнути... мати друзів... це таке дивне відчуття. У мене тепер значно менше вільного часу, порівняно з тим, що було раніше... але я не скаржуся, зовсім ні! Тато каже, що я звикну до цього. Він вважає, що я з цим навіть запізнилася... не знаю... я думаю, що для цього не існує ніяких розкладів. Дружба або є, або її нема, правда? І я ніколи не сприйматиму їх, як щось належне... я надто їх для цього люблю...

Гаррі відчув, як йому стискає горло.
„Ми теж тебе дуже любимо, Луно. Навіть більше, ніж ти здогадуєшся...”

- Ну, гадаю, мені вже час... – тепер Луна говорила своїм звичним замріяним голосом. – Мені ще треба знайти декілька шкарлупок грецьких горіхів для подарунка Гаррі. Спочатку я думала застосувати кору, але ж та довго не протримається... що? А, так, це я проґавила пагорб фейрі... ага, я знаю де це... я запитаю у них, чи не могли б вони поділитися зі мною...

Після цього Луна міцно обійняла стовбур старого дуба.

- Tá grá agam duit, mo chara, - прошепотіла вона, перш ніж хутко зникнути між деревами.

Гаррі застиг на місці. Він досі не міг збагнути, свідком чого він тільки-но став. Але як би там не було – таємничий привид вочевидь вважав за необхідне, аби він це побачив. Хлопець радів, що це не була знову якась страшна трагедія – хоча йому було трохи соромно, що він ось так нишпорив за своєю дорогою подругою...

Але в цю мить його займала більш нагальна справа – як йому звідси вибиратися? Примари ніде не було, і, якщо він не спить...

- Агов! – розкотилося у холодному ранковому повітрі. Нема відповіді.
- Агов! Місс... Сара?! Куди ви поділися?! – тільки цвірінчання зимових пташок та шурхіт гілок на вітру... невже вона покинула його напризволяще?
- Агоооооов!!! – тиша. – Гей!!!
- Гаррі?

Він прокинувся наче від цебра холодної води.

- Га?! Що?! Луно?!
- Привіт! Я тут, - вона пильно дивилася на нього з відстані декількох дюймів. – Гадаю, тобі наснилося якесь страхіття – ти бурмотів та вовтузився уві сні... але ліпше вже так, ніж з’їхати з глузду, еге ж?

Гаррі обережно роззирнувся довкола. Він лежав на канапі, одна нога звисала донизу. Луна стояла біля нього навколішках, спершись рукою о подушку, на якій лежала його голова. Невже це все було сном, нічним кошмаром – як каже Луна?

Ні, це просто неможливо! Все було надто реальним... але як тоді пояснити те, що з ним відбулося?

Луна трохи схилила набік голову.

- З тобою все гаразд? Бо вигляд у тебе такий, наче ти зустрів двоголову баньші...

Гаррі повільно сів на канапі.

- Я... не впевнений у тому... що зі мною трапилось, - обережно почав він, усвідомлюючи своє знання дуже особистих моментів життя Луни з джерел, які він не міг пояснити з позицій логіки. – Це було так дивно... там був привид...

В очах Луни спалахнули вогники цікавості.

- Сер Уолтер?

Хлопець подивився на неї.

- Ні... то була жінка.
- О! Леді Ізабелль?

Гаррі почухав потилицю.

- Еее... мабуть, що ні. Вона назвалася Сарою.
- А, так! Вона дуже гарна, - відповіла Луна, зручніше умощуючись на канапі так, що її ноги схрестилися під кімоно, - Хоча зазвичай вона не дуже товариська, особливо ж з незнайомцями.

Гаррі блимнув очима від подиву.

- То ти її знаєш?

Луна ствердно кивнула.

- Сара надає перевагу спілкуванню у снах, хоча може проявити себе і відкрито, якщо забажає, - пояснила дівчина. – Але вона з небалакучих, бо досі болісно переживає те, як померла... хоча так має бути з більшістю привидів, якщо подумати...

Перед очима Гаррі знову пробігли всі сцени, невидимим свідком яких він став... але цікавість охопила його з новою силою.

- І як же це сталося? – він бажав дізнатися якомога більше про таємничу примару, щоб хоча б здогадатися, чому вона взяла його у мандрівку минулим Луни.

Дівчина декілька секунд дивилася на нього з незворушним обличчям.

- Гадаю, відрубали голову. Така тоді була кара зрадникам.

Гаррі аж подався вперед від цікавості. Та жінка зовсім не була схожа на зрадницю!

- За зраду? Що ж вона вчинила?

Луна похитала головою.

- Лише те, до чого її змусили міністри короля, під страхом болісної смерті. Дала фальшиві свідчення проти королеви на суді. Як тільки вони домоглися, чого хотіли – наказали її стратити. Але історія зберегла для нас тільки ім’я Кетрін Говард(3).

Гаррі був приголомшений. Він й уявити не міг долі страшніше, ніж бути змушеним до зради – щоб потім і тебе зрадили та прирекли на смерть... який жахливий кінець... не дивно, що її душа не знайшла спокою.

- Це... просто моторошно, - тихо проказав він зрештою.
- Так, - погодилась Луна. – Це дивно, що вона з’явилась в твоєму сні... але останнім часом Сара виявляла зацікавленість щодо подій сучасності... хочеш бісквіт?

Вони подивилися один на одного. На обличчі Луни знову грала та дивна напівусмішка, яку Гаррі так і не міг розгадати.

- Що? – його знов ошелешила її манера миттєво змінювати напрям бесіди.
- Я зробила для Санти декілька бісквітів, - відповіла Луна, зводячись на ноги одним граційним рухом. – З’ясувала, що він особливо полюбляє імбирні – тож спекла цілу купу вранці і маю кілька зайвих. Хочу з’їсти один перед сном. А ти будеш?

Гаррі вирішив відмовитись – вже була майже північ, і він не бажав йти до ліжка з набитим шлунком – нічних страхіть на сьогодні йому вже вистачило. Він думав, що залишиться ночувати на канапі, але Луна запропонувала йому гостьову спальню – „ти не повинен бачити Санту, коли він завітає вночі” – і повела його на четвертий поверх млина. Проходячи коротким центральним коридором, хлопець зупинився біля дверей, що вели у спальню, заповнену великою колекцією старих м’яких іграшок (серед яких були декілька панд, що лежали на покривалі ліжка), керамічних фігурок та лялькових будиночків.

- Класна кімната! Затишна... прикольні лялькові хатки, я й не знав, що ти їх збираєш!

Луна подивилась на нього.

- Це кімната мого Тата. Деякі будиночки він змайстрував сам, а решту йому подарував один маґл – давній друг нашої родини. Я передам Татові, що тобі сподобалось.

Гаррі міг тільки крутити головою, позираючи то на іграшкових панд – то на дівчину.

- Тобто... що, це не твоя кімната? – не вірячи, перепитав він. – Але як же ж... усі ці...
- Тато не вірить у статеві стереотипи, - з гордістю повідомила Луна. – Він каже, що то для безголових дурнів.
- Еге ж! – всміхнувся Гаррі. – Уявляю, якби я так прикрасив свою спальню – та наді мною б так реготали...

Очі Луни розширилися. Хлопець миттю прикусив язика – як він міг таке ляпнути?!

- Я не хотів... я не глузував з нього...

Дівчина зробила крок перед та здійняла руку. Гаррі інстинктивно поточився назад. Вона зараз дасть йому ляпаса? Але навіть коли справа стосувалася її батька, Луна ніколи не відповідала на образи насиллям. Що ж трапилось?

- Не відступай, - попередила дівчина, наближаючись ще на крок. Зараз вона була так близько, що він міг розрізнити у її великих загадкових очах безліч відтінків срібла. Гаррі притисся до стіни та завмер... боячись поворухнутись... чи навіть блимнути очима. Луна схилилась над ним так, що тепер вони стояли майже ніс-у-ніс. – Не ворушись. – прошепотіла вона, підносячи руку, але хлопець її майже не чув, потонувши у тих бездонних срібних озерах. Він бачив свої маленькі відображення – двох крихітних Гаррі з виразом повного приголомшення на обличчі.

Пальці Луни раптом легко, маже невідчутно доторкнулися до його перенісся. Від несподіванки Гаррі бемкнувся потилицею в стінку.

- Що... що то було?

Луна трошки відхилилася. Тепер вона тримала руку перед очима, наче стискаючи щось у пальцях.

- Божечки, Гаррі! – здивовано вигукнула дівчина. – Невже ти його не відчував?

Хлопець здивовано почухав носа.

- Га? Кого я мав відчути?

Луна тицьнула пальці під самісінький його ніс.

- Що? Я не...

І тут він це побачив. Маленьке напівпрозоре ракоподібне створіннячко відчайдушно пручалося, намагаючись звільнитися – але його звивистий хвіст був затиснутий між великим та вказівним пальцями Луни. Істота була не більше від фруктової мушки, а помітити його було навіть важче.

- Дідько! – Гаррі гарячково витирав долонями обличчя. – Якого біса?! Що це таке?!
- Наргл, звичайно, - стинула плечима Луна, входячи у кімнату свого батька. Посунувши убік тонку мереживну завісу, вона відчинила вікно та кинула свого крихітного полоненого на волю стихій. – Мабуть, ти підчепив його у „Казані” – всі наші омели нарглостійкі...

Гаррі почухав потилицю.

- Тобто... дійсно є такі штуки? Ці наргли?
- Звичайно, - впевнено кивнула Луна. – Я думала, ти знаєш. Пощастило тобі, що він тебе не вкусив – інакше твій ніс роздуло б, як грейпфрут.
- Невже настільки? – Гаррі обережно обмацував ніс, щоб пересвідчитись у відсутності укусів.
- Так, - очі Луни трохи вирячились, як завше, коли вона розповідала про щось цікаве. – Почалась би гангрена, і ніс, зрештою, відпав би... але для цього повинно минути декілька днів, а у нас є протиотрута – так що не хвилюйся!
- Еее... дуже добре... – хлопця ця новина не дуже потішила.
- Знаєш... – Луна змірила його задумливим поглядом. – На тобі можуть бути ще...

Від думки, що на ньому зараз можуть бути такі істоти, Гаррі аж всього пересмикнуло.

- Ти справді так гадаєш?
- Ну, вони зазвичай живуть маленькими колоніями... так що цілком можливо. Ми можемо спалити твій одяг.

Гаррі застиг з відкритим ротом.

- Ні! Тобто... може є ще якийсь засіб?

Луна замислилась.

- Ми можемо поставити у твоїй спальні мисочку з корицею, - відповіла вона після хвильки роздумів.
- Кориця? Вона допоможе їх здихатися?
- Ні, - йдучи попереду, Луна раптом почала вимахувати у повітрі руками, наче з’їжджаючи з високої гори. – Вона їх приваблює. Наргли полюбляють корицю над усе, хіба ти не знав?

Гаррі ледь ухилився від помаху її руки.

- Ага, зрозумів... наче Строкатий Трубач – тільки навпаки, так(4)?

Луна зупинилась та здивовано озирнулась на нього.

- Хто?
- Строкатий Трубач, - повторив Гаррі.

Декілька секунд вони мовчки дивились один на одного.

- Ти що? Не знаєш...

Луна тільки похитала головою.

- Він був трубопровідник?

Гаррі просто не міг у це повірити. Як вона може не знати цієї історії?

- Ні! Це було сотні років тому, коли ще не було взагалі ніяких трубопровідників! Строкатий Трубач... ну, він грав на трубі. Трубач з Гамельну.

Луна просто продовжувала на нього дивитися.

- Хлопець, який виманив цілу щурячу орду з містечка Гамельн. Врятував людей від пошесті.
- Справді? А які чари він застосовував?
- Ніякі, - Гаррі взявся за підборіддя, намагаючись якнайліпше пригадати історію. – Він взагалі не чаклував. Він... просто грав на флейті – і щури бігли за ним з міста.

Гаррі аж ніяк не очікував того, що трапилось далі. Допоки Луна трохи оклигала від нападу гомеричного реготу та знову могла говорити, хлопець стояв, притулившись до стіни, та з великим здивуванням роздивлявся свою подругу. Але все рівно, це було непогано – дзвінкий сміх Луни не міг не викликати бодай усмішку у відповідь. І, казати правду, він був просто щасливий бачити Луну веселою – перед його очима ще стояли жахливі картини її горя та розпачу...

- Строкатий... трубач... – знесилено видихнула вона зрештою, змахуючи сльози від сміху з очей.
- Знаєш, я мабуть подарую тобі книгу маґлівських казок на Різдво, - промовив Гаррі, шкодуючи подумки, що не зробив цього раніше. – Я просто повірити не можу, що ти про цю історію не чула. Що тут такого смішного, взагалі?
- Та годі тобі! – у голосі дівчини бриніли веселощі. – Я граю на сопілці – але жодного разу мене зграя пацюків не переслідувала! Ти вмієш розповісти потішну історію, Гаррі! До того ж він строкатий! – вона знову захихотіла.

Гаррі підняв вгору руки, наче здаючись.

- Гей, слухай, я ж ніколи не казав, що то – щира правда. Це ж казка! Ну... як Джек і Бобове Стебло...
- Хто?
- Джек і... так, тільки не кажи мені що ти й цю казку не знаєш!

Луна похитала головою.

- Спляча Красуня?
- Жодного спогаду.
- Ганзель і Гретель?
- Це якась п’єса з водевілю?
- Еее... ні. Червона Шапочка?
- Боюся, що не знаю.

Гаррі зітхнув і потер лоба.

- Коли все це мине, я займуся твоєю освітою, - пробуркотів він. – Як ти можеш стільки читати і не знати цих історій? Це ж класичні казки на ніч?!
- Я не думаю, щоб мені їх коли-небудь розповідали, - відказала Луна. – Мама, либонь, і не знала жодної маґлівської казки... до того ж, коли мене вкладали спати, я завше питала батьків про таку купу різних речей – вони і відповісти не встигали, які там вже історії... Тато каже, що у ті часи я була дуже допитлива.
- У ті часи? – жартома перепитав Гаррі.
- Так... – непевно відповіла Луна. – Невже ти ніколи не питав себе: як муха може сісти на стелю без магії?
- Ну, сон я через це ніколи не втрачав, - відверто зізнався хлопець, потягуючись всім тілом (і ледь не розбивши рукою один зі світильників, що надто низько висів) і марно намагаючись не позіхнути.
- Як можна таким не цікавитися? – Луна знову, наче пташка, трохи схилила набік голову. – Але ти правий – маємо бути в ліжках, коли завітає Санта – інакше це буде просто неподобство.

Вона провела його до гостьової спальні у кінці коридору, яка виявилась, за сумісництвом, справжнім сховищем для старих чисел „Базікала”.

- Так, тут трохи не прибрано... але з минулого року попит на „Базікало” так виріс, що Татові доводиться постійно мати у запасі старі числа часопису – народ їх постійно запитує!

Прибрана чи ні – Гаррі було байдуже. Кімната, хоч і невеличка, була доволі затишною. Скромне ліжко стояло між старим подертим столом та маленькою тумбочкою з гнутими ніжками. Біля зовнішньої вигнутої стіни лежали стоси „Базікала”, а на них примостився немилосердно понівечений тромбон та коробка з тим, що виявилося клавішами від піаніно. Маленьке віконце над ліжком та іржава ліхтар на тумбочці для освітлення приміщення. Комірки не було – лише кілька гачків для одежі, прибитих до стіни.

- Не палац, - сказала Луна, засвітивши ліхтаря. – Але ліпше ніж ночувати на канапі. Особливо, якщо брауні(5) знову доберуться до сидру... хоча цього року я його, здається, непогано заховала...
- Та що ти... – посміхнувся Гаррі. – Я жив у коморі під сходами, пам’ятаєш?

Поки Луна ходила за корицею, хлопець присів на ліжко та взяв найсвіжіше число „Базікала” зі стосу. Обкладинка була не позбавлена актуальності: „Пожирачі Смерті – що ж вони насправді їдять?!” – та трохи розважила Гаррі – так само, як і стаття на третій сторінці, що викривала чергову міністерську змову, в якій були замішані спеціально треновані курчата, прокляті щипчики для нігтів та вибухові яйця.

Луна повернулася з мисочкою у руці та порадила Гаррі зранку відразу викинути її вміст у вікно – якщо він, звичайно, не цікавиться нарглами (при умові, що вони ще зараз ховаються десь у його одязі - але ризикувати не варто).

- Дякую, Луно, - Гаррі відклав часопис убік.

Вона яскраво посміхнулась у відповідь.

- Нема за що, Гаррі! Ми тримаємо просто купу кориці... так, про всяк випадок. Ну... З Різдвом, Гаррі!
- Ні, - поквапився хлопець, бачачи, що Луна вже йде. – Я мав на увазі... дякую тобі за все! Не тільки за корицю.

Луна озирнулась на нього, стоячи біля дверей. Тепер вона мала по-справжньому здивований вигляд.

- Все – це дуже багато, Гаррі. Надто багато, щоб дякувати мені за це.
- Я... я просто намагаюся сказати... я справді задоволений, що ми з тобою – друзі. Ось так.

Луна трошки помовчала – а потім повернулася до кімнати та присіла на краєчок ліжка поруч з Гаррі.

- Я теж дуже цьому рада. Я щаслива, що ти вирішив прийти сьогодні сюди, Гаррі. Я сумувала за тобою у школі... а совина пошта ніколи не дасть того ж, що і особисте спілкування.
- І я сумував за тобою, - він з усмішкою згадав чудернацького капелюха-лева Луни. – Мені хотілося б залишитися у школі – але це було б дуже... непрактичним.
- Ну, ти можеш піти до школи наступного року! – Луна весело метеляла ногами під ліжком. – Тобі ж треба закінчити навчання. Це буде просто ганьба, якщо ти перетворишся на волоцюгу!
- Волоцюгу! – Гаррі захихотів від подібної „перспективи”. – Ну, до цього, певно, не дійде... казати правду, я не дуже замислювався над майбутнім останнім часом. Нагальні справи, що поробиш...
- Так, ти став просто одержимим, - із знанням кивнула дівчина.
- Я... Що?!
- Я про всі ці справи з Горокраксами, - вона нахилилась ближче до нього. – Коли люди зациклюються на чомусь одному – вони просто божеволіють.
- Тобі це не загрожує, еге ж? – ощирився Гаррі.
- Так, - серйозно відповіла Луна. – Я намагаюся постійно тримати в розумі бодай три якісь думки... до того ж це непогана вправа для мізків!
- Ага, - тепер Гаррі хоча б зрозумів, звідки береться цей постійний замріяний вираз на її обличчі. – Що ж... у цьому є сенс. Хоча на мене б це, мабуть, справило зворотній ефект – я б розгубив всі клепки, намагаючись думати про різні речі водночас, та розгулював би вулицею у спідній білизні поверх штанів, навіть не помічаючи цього...

Луна задумливо подивилась на нього, наче уявляючи подібну картину.

- Так, певно, це не для кожного, - погодилась вона зрештою. – Я помітила, що більшість людей надто... надто цілеспрямовані.

Якесь сильне дивне відчуття наповнило серце Гаррі, коли Луна взяла його руку у свої долоні.

- Я завжди буду твоєю подругою, Гаррі, - сказала вона рішуче. – У цьому житті і в усіх інших.

Йому перехопило горло від хвилювання. У її несподіваних словах не було лукавства – лише щира дружба та любов такої сили, яка просто приголомшила хлопця. Що ж з ним робить ця дівчина?

- Луна... я...

Але перш ніж він спромігся на щось більше – Луна нахилилась до нього та легенько поцілувала у самісінький кінчик носа.

- Щасливих снів, Гаррі, - таємниче прошепотіла вона. В її очах зблискували дивовижні іскорки від м’якого світла ліхтаря. З цими словами вона зісковзнула з ліжка – та пішла з кімнати.

Гаррі сидів, наче зачарований, марно намагаючись зрозуміти, що ж з ним щойно відбулося... він відчував, що слова Луни зрушили щось у самій глибині його душі... так дивно... хоча, треба зауважити, у ніс його теж ще ніколи не цілували...

Він лежав у ліжку... і солодкий аромат кориці потроху огортав його. А хлопець все пробував привести до ладу свої розбурхані думки та почуття. І ця дивна примара... що ж вона намагалася сказати йому тими видіннями?

Але більш важливим було те, що зараз, коли Луна пішла – він хотів би, аби вона залишилась. По-перше, він мав розповісти їй про все, що побачив – вчинити інакше було б неприпустимо. Вона мала право знати все.

А по-друге... він щойно остаточно збагнув: хоча іноді вона була для нього повною загадкою – він незмінно насолоджувався її товариством.

Казати правду (хоча він ще не міг зізнатися у цьому навіть самому собі) – він міг годинами вдивлятися у ті бездонні срібні очі...

І коли він нарешті поринув у хвилі сну – останнім образом, що промайнув у його думках, була мала Рейвенкловка, яка стояла біля дошки з оголошеннями та мрійливо усміхалася до нього... (6)

* * *

1 - Jacob Marley – ще один персонаж „Різдвяної колядки” (A Christmas Carol), оповідання Чарльза Діккенса. Це привид, який являється жадібному та жорстокому Ебенайзеру Скруджу напередодні Різдва із пересторогою та закликом спокутувати свої провини перед людьми.

2 – також зображений у „Різдвяній колядці”. Показує Скруджу події його минулого.

3 - Catherine Howard – п’ята (з шести) дружина сумнозвісного Генріха VIII Тюдора, короля Англії. Роки життя 1521—1542. одружилася з Генріхом у 1540 р. Звинувачена у подружній зраді королю (що прирівнювалося до державної зради). Після судового процесу страчена 13 лютого 1542 р. – таким чином, прожила лише 21 рік. До цього вже були страчені ті, хто проходив по цій справі разом з королевою. Луна має на увазі те, що історія зберегла ім’я Кетрін – але не простих людей, що загинули через неї, таких як служниця Сара.

4 – Гаррі має на увазі, що Строкатий Трубач (хоча він грав на дудці, але так було треба перекласти, щоб збереглася гра слів; строкатий – бо він носив строкатий одяг), більше відомий нам як Гамельнський Щуролов, відманював пацюків від їжі, щоб ті не жерли запаси зерна.

5 – щодо брауні – дивися мої примітки до перекладу „Гулі і Трясунчики”.

6 – як всі, напевно, зрозуміли – Гаррі пригадав свою розмову з Луною, що відбулася наприкінці його 5-го року.

Глава 5

Розділ п’ятий

Гаррі прокинувся – не поспіхом, наче від удару, як він вже призвичаївся за останні місяці – а неквапно, з лінивою насолодою... і що найважливіше: ця ніч минула без кошмарів та апокаліптичних видінь.

Але це не значило, що він був зовсім позбавлений снів, ні... проте, сьогодні сновидіння були не жахливими, а незвичними... можна навіть сказати, інтригуючими. Цікаво, як би їх витлумачила Професорка Трелоні? Веселі ігри на лісовій галявині важкувато розцінити як знак неминучої страшної загибелі – проте він не сумнівався, що викладачка віщування з цим якось би та впоралась.

Хлопець перекотився на спину, глибоко вдихнувши повітря, просякнуте солодким ароматом кориці. Маленька кімната була у напівтемряві – світло ледь пробивалось крізь морозні візерунки на шибці віконця. Глянувши на годинник, він побачив, що ще немає навіть шостої ранку.

Гаррі потягнувся та зітхнув – спогади про події минулого вечора досі висіли важким тягарем на його сумлінні... Чи повинен він розповісти Луні про все, що бачив? Навіть, якщо він перебував там, як безтілесний дух? Здається, це був би єдиний правильний вихід з положення... але ж він досі не міг зрозуміти мотивів того привида! Чому вона все те йому показала? І куди так раптово зникла? Остання обставина тільки подвоювала його цікавість.

Одне Гаррі знав напевно: коли він побачив Луну у такому розпачі – це вразило його у саме серце. Раніше він думав, що ця дивна дівчина має якийсь особливий імунітет проти нещасть та страждань, які трапляються нам у житті... але ніякого імунітету не було... вона, радше, мала якусь внутрішню силу, власну систему непорушних цінностей, незламну віру у душі... віру у те, що у кінці все стане на свої місця і правда запанує. Гаррі й собі дуже хотів би мати таку віру...

Але під вагою тих випробувань і ця надзвичайна стійкість могла дати тріщину...

Гаррі навіть не міг повністю собі уявити відчуття такої страшної втрати. Загибель його власних батьків сталася тоді, коли він був ще немовлям, і не відпечаталась у його спогадах. Так, смерті Сиріуса та Дамблдора стали для хлопця дуже болючими ударами – але він розумів: те, що пережила Луна, було стократ гірше. У Гаррі було чітке відчуття, що між Луною та її мамою існував дуже тісний зв’язок... вона взагалі по-особливому ставилась до своїх батьків, хоча б судячи по її відносинам з татусем...

Далекі нерозбірливі голоси донеслись до його вух з нижнього поверху. У таку рань... може то нарешті повернувся містер Лавґуд?

Гаррі сів на ліжку, потім підвівся на ноги, ще трохи не очунявши спросоння. Пригадавши пораду Луни, хлопець одягнув окуляри та перевірив мисочку кориці на тумбочці. І будьте певні, вона дійсно аж кишіла маленькими ракоподібними створіннями!

Здригнувшись, Гаррі швиденько відправив потворних нарглів за вікно. Він одягнувся (від всієї душі сподіваючись, що маленькі тварючки всі до одної перебралися на корицю), тихенько вийшов у тьмяний неосвітлений коридор – і тут же зупинився біля входу, який мав вести, за логікою, до спальні Луни... але ж він міг би заприсягнутися, що вчора ввечері на цьому місці не було ніяких дверей!

Обережно зазирнувши всередину, Гаррі опинився... надворі! І влітку! Але, засвітивши паличку, він швидко опанував себе і зрозумів, що таку ілюзію викликало дивовижне оздоблення кімнати.

Сухе листя вистеляло стіни кімнати, наче шпалери. Стовпчики ліжка були з блакитного пісковику, а переплетені виноградні лози слугували за фіранки. Декілька гілок дерев, прикрашених гірляндами у сільському стилі та саморобними різдвяними іграшками, вилися по стінах.

Старий потертий бочонок височів біля ліжка, наче тумбочка, на ньому влаштувалися стосик часописів та дерев’яна чашка. А поруч з ними лежала товста, таємничого вигляду книга, на обкладинці якої зверху стояла невеличка картина у рамці.

Зі стелі звішувались численні розмальовані гарбузи, різних форм та розмірів, деякі з них прикрашені на святковий манер. Також під великим сомбреро висіла пташина клітка, зроблена з тоненьких дерев’яних прутиків. Біля ліжка стояла коробка з такими самими кам’яними табличками, що їх Гаррі вже помітив раніше, внизу. І загадкові руни, висічені на них, хлопцю так само не вдалося розібрати. Якщо в цій кімнаті десь і була шафа – Гаррі її не бачив. На подушці лежала маленька гілочка глоду, перев’язана червоною, чорною та білою стрічками, що воно таке – він міг тільки здогадуватися. Ковдри на ліжку не було.

Очі Гаррі знову повернулися до тієї невеличкої картини. Він вже розгледів, що то був чийсь портрет в обрамленні жимолості та ялівцю. Зацікавившись, хлопець зробив крок у кімнату – його ноги беззвучно ступили по вкритій мохом підлозі. Це була єдина картина, яку він побачив у цьому будинку...

„Я не повинен бути тут... а якщо зараз зайде Луна? У мене немає виправдань...” – але наче якась сила тягнула його до портрету.

Він поволі підійшов, тримаючи перед собою паличку. І зупинився, зачарований сценою, зображеною на малюнку: молода, струнка та прекрасна жінка мирно спала під величезним дубом в оточенні різноманітних лісових мешканців, які також спокійно дрімали довкола неї – зайці, білки, їжак... навіть лис... і птахи поснули у їхніх гніздах у гіллі дерева.

Одяг жінки був дуже незвичним – переплетення шовку, листя та лишайнику. Її бліді ноги були босими, поперек колін лежав розгорнутий манускрипт дуже старовинного вигляду, хоча його літери були надто малі, щоб Гаррі міг що-небудь розібрати з написаного. Навіть до того, як він побачив таке знайоме довге біляве волосся – хлопець вже знав, хто перед ним. Не було жодного сумніву: він дивився на матір Луни.

Схилившись нижче, він помітив на ній маленький кулон, якій сам по собі не був вже таким дивовижним (особливо, згадавши чудернацькі уподобання у прикрасах її дочки), але...

Гаррі стягнув окуляри і прищурився. Він точно вже десь бачив цей срібний кулон... або точнісінько такий самий! Хлопець взяв портрет в руку і ледь не притулився до нього носом, у намаганні пильніше роздивитися прикрасу. Цей кулон нагадав йому...

Очі жінки раптом широко розплющилися.

Гаррі аж підстрибнув від несподіванки, ледь не впустивши свої окуляри.

- Ой! Я... це...

Жінка рвучко звелася на ноги, пергамент покотився у густу траву. Було очевидно, що вона зовсім не рада бачити його тут – непроханого зайду у кімнаті її доньки. Її неземні перламутрові очі прикипіли до його обличчя – Гаррі відчув, як йому по спині пробіг мороз, а волосся на голові стало дибки. Він хутко повернув портрет на місце.

Швиденько відступаючи до виходу, він намагався одягнути назад окуляри.

- В...вибачте, - він вдарився о двері і ледь знову не впустив окуляри на підлогу. – Я тільки... я, мабуть, піду...

Гаррі став у коридорі, намагаючись трохи уповільнити свій подих та шалене серцебиття.

„Чудово!” – він був дуже злий самий на себе – „Ну чого мені треба було туди пертися?! Мені і так купу всього їй треба розказати... тепер вона подумає, що я несповна розуму...”

Хоча, трохи охолонувши, він усвідомив, що хто-хто, а Луна ніколи не звинуватить його у божевіллі... вона вірила йому всім серцем, навіть коли всі інші відвернулися від нього... ця думка принесла Гаррі відчуття великого полегшення.

Він вмив обличчя у ванній кімнаті і почав спускатися спіральними сходами. Цікаво, чи Луна взагалі такий „жайворонок”? Вона ж постійно мріє наяву – сни, напевно, і не в змозі дати їй такі яскраві видіння...

Після того, як він минув захаращену печатну майстерню на другому поверсі, один голос знизу почав долинати чіткіше... він був напевно жіночим... але точно не належав Луні. Хто ж там розмовляє? Можливо, той самий таємничий привид з минулого вечора?

Гаррі тихенько увійшов до вітальні – приглушені голоси лунали з кухні. Крутячі у пальцях паличку, хлопець наблизився до дверей та обережно визирнув.

На кухні, за малим столиком, сиділи дві постаті, приховані від очей під великою ковдрою. Голоси притлумлювалися цим товстим шаром вовни. Незважаючи на це, Гаррі їх тепер миттєво упізнав.

- ...тримай оцю сторінку так, бачиш? – казала Герміона. – Вона показує свій зміст, тільки коли її перевернеш зворотної стороною... та й тоді тільки при світлі свічок. І зауваж, не будь-яких свічок – я витратила цілу вічність, підбираючи потрібну комбінацію... віск бразильських бджіл у нас тут не продається на кожному кроці, маю тобі сказати... е, що ти робиш?
- Ти бажаєш смачненького до своєї кави? – спокійно запитала Луна.
- Ні! – поспіхом вигукнула Герміона (вочевидь жахнувшись якогось дивацького пригощання Луни), і Гаррі затулив долонею рота, аби не розреготатися. – Ні, я... я буду просто чорну каву, дуже дякую.
- Добре, - незворушно відповіла Луна. – А ми повинні далі сидіти під ковдрою? Бо тут вже стає задушливо...
- Цить! – посуворішала Герміона. – Як тільки на пергамент впаде світло з будь-якого іншого джерела – він одразу стане абсолютно неможливим для прочитання. Повір мені, я пробувала багато разів... ліпше поглянь сюди... це норвезька, як ти гадаєш?

Голова Луни під ковдрою схилилася нижче.

- Ні... – її голос був трохи нерозбірливим через ковдру, і через застуду, яка ніяк її не відпускала. – Це значно давніше... Це Футарк. (1)

Голова Герміони також пірнула до столу.

- Футарк? Ти впевнена? Вони такому нас у Гоґвортсі не вчили...

Луна енергійно закивала під ковдрою головою, з шелестом перегортаючи сторінки.

- О, так! – щиросердно відказала вона. – Мама іноді робила так свої нотатки, на випадок, якщо Міністерство намагатиметься відібрати її дослідження... вона не дуже їм довіряла, розумієш. Завше підозрювала, що вони можуть спробувати використати її винаходи для...
- Ти відхиляєшся від теми!
- ...їхніх власних зловісних планів... вибач. Так, це точно Футарк. Я впевнена.
- Але як Регулюс... гаразд, не зважай, - зупинилася Герміона. – Добре, припустимо, що це дійсно Футарк...
- Пагорб Сілбурі.
- ...і... що?
- Пагорб Сілбурі, - повторила Луна, поки Гаррі нишком прокрався до кухні. – Ось, що тут написано.

У тиші, яка за цим настала, хлопець почув, як Герміона відкинулася на спинку стільця.

- Ти думаєш, - зауважила Луна за декілька секунд.
- Так, - підтвердила Герміона. – І я не розумію... Пагорб Сілбурі... у цьому немає ніякого сенсу!
- Чому? – з цікавістю запитала Луна, і Гаррі повністю поділяв це її почуття – він зрозумів, що мова йшла, вочевидь, про щоденник Регулюса, який досі вперто ховав від них свої таємниці.
- Пагорб Сілбурі – це давній курган бронзової доби, - пояснила Герміона. – Насправді, він не так вже далеко звідси... але маґли проводили там археологічні розкопки протягом століть, це не нова знахідка. І Ти-Знаєш... і Волдеморт не міг заховати там свій Горокракс. Якщо він не бажав... це дуже відкрите та легкодоступне місце.

Вона важко зітхнула.

- Ти знаєш, я дійсно гадала, що цей щоденник буде для нас допомогою, - зрештою сказала Герміона. – Але тепер мені все більше здається, що це якась хитрість, аби збити нас з пантелику.
- Можливо, він навмисне так вчинив, аби ввести в оману тих, хто, на його думку, його викрив? – натякнула Луна. – Ті Смертежери не були б дуже добрі, якби виявили серед себе зрадника, еге ж?
- Ні, аж ніяк...

Тепер тиша запанувала надовго. Гаррі боровся зі спокусою добряче налякати дівчат, вхопивши їх за плечі – тут відчувалася надто потужна праця думки, щоб ось так її порушувати.

- Дивись, що я роблю, - проспівав голосок Луни. – Це Круторогий Фиркак... ой, лишенько, не вистачає одного пальця для рогів... доведеться тобі застосувати тут свою уяву... я ніколи не була надто вправна у „театрі тіней”.
- Так, дуже мило, - відказала Герміона без особливого ентузіазму. – Я починаю відчувати, що це все пошуки чорної кішки у темряві, справді... три абсолютно різних місцезнаходження... і у жодному випадку немає і натяку про те, що там було щось приховано...
- Можливо, ми не там шукаємо, - задумливо перебила її Луна. – Ми тлумачимо все дуже буквально, чи не так?

Герміона раптом виструнчилась на стільці. Гаррі відчув, що вона намагається вхопити за хвіст цю ідею, якою б неймовірною вона не здавалася.

- Що ти маєш на увазі? – серйозність її тону різко контрастувала з її звичайним поблажливим голосом, коли розмова точилася довкола якихось дивовижних теорій Луни.

Гаррі побачив, як Луна тицьнула пальцем під ковдрою у трьох різних напрямках.

- Три крапки на мапі, - сказала вона просто. – Можливо місце, яке цей Регулюс позначив, ніколи й не було хованкою для Горокраксів... але вказувало шлях...

Герміона різко вдихнула повітря.

- Тріангуляція! (2) Але ж... так, це можливо... додатковий рівень секретності. Саме так, як міг вчинити одержимий параноєю „кріт”. (3) Луно! Це... це може спрацювати!
- У всякому разі, варто спробувати, - відгукнулася Луна. – Ну, коли ми це вже владнали, тут стає вже просто неможливо дихати...

Розпатлана білявка вигулькнула з-під ковдри і в цю ж мить побачила хлопця.

- Привіт, - мрійливо привіталася вона. – І щасливого тобі Різдва!

Герміона скинула з себе ковдру.

- Ой, містер Лавґу... Гаррі?!
- Привіт, Герміоно! – посміхнувся він у відповідь. – Прикольно ось так зустрітися тут... я знав, що дві голови ліпше ніж одна – і ви таки щось разом надумали, правда?

Герміона, на противагу йому, мала зовсім не задоволений вигляд. На її обличчі застиг вираз повної ошелешеності. Вона переводила погляд з Гаррі на Луну.

- Але... що ти тут робиш? – з притиском запитала вона, трохи оговтавшись від несподіванки. – Ти ж маєш бути у Норі?
- Взагалі-то, - почухав потилицю хлопець. – Я думав те ж саме про тебе.
- Вчора я була удома, - пояснила Герміона, досі трохи збентежена через неочікувану присутність Гаррі. – Я збиралася до Нори цього ранку, але вирішила заскочити сюди... ой, Гаррі! Вони ж напевно божеволіють від хвилювання за тебе!
- Нічого подібного, - втішив її хлопець. – Я надіслав їм сову.
- Сову?! – Герміона аж нахилилася до нього, розкривши від здивування рота.
- Так, - відповів він. – А у чому, власне, проблема?
- У... – Герміона розгубилася... дівчина декілька разів кліпнула очима, наче почуваючись не в своїй тарілці. – Ну... якщо вже так... проблеми немає, я гадаю... – нарешті невпевнено спромоглася вона. – Якщо містер Лавґуд не заперечує...
- Взагалі-то Татусь зараз у Копенгагені, - проспівала Луна, задмухуючи тим часом коротеньку воскову свічку.

Ця новина, здавалось, шокувала Герміону ще більше.

- Що?! Він... його тут немає? Але ж я думала... що він взагалі робить у тому Копенгагені?!
- Чекає, поки запрацює мережа Флу, - відповіла Луна. – Він застряг там в останні пару днів... з того часу, як почалися ці технічні проблеми. Я сподівалася, що вже сьогодні він буде вдома, але...

Герміона рвучко повернулась до Гаррі.

- Що? – подивився він на неї у відповідь з невинним обличчям.

Дівчина скочила зі стільця і, підбігши до нього, вхопила за руку та потягла у вітальню.

- Гей! Та що ж це таке?! Відпусти мене!

Але вона і вухом не вела, аж поки не підтягла його до каміну, де, нарешті, послабила свою хватку.

- Гаррі, ти що, з глузду з’їхав?!
- Перепрошую?! Що я таке зробив? – розгубився хлопець.
- Ти знав, що містер Лавґуд не вдома, але все одно сюди приїхав?
- Так, звісно, - відрізав Гаррі. Звинувачувальний тон Герміони відразу змусив його наїжачитися та піти у глуху оборону. – Я не хотів, щоб Луна залишилася самотньою на Різдво. До чого ти взагалі ведеш?!

Герміона закотила очі під лоба.

- Гаррі! Невже ти не розумієш... Луна... еее, ти не заперечуєш?

Хлопець обернувся і побачив, що білява дівчина стоїть просто за його спиною. Вочевидь, Луна слідувала за ними від самої кухні.

- Зовсім ні, - відповіла вона своїм дивовижним голосом. Чи то Луна не зрозуміла натяк Герміони, чи просто пропустила його повз вуха – Гаррі не збагнув – але білявка продовжувала спокійно стояти поруч з ними.
- Ох... – Герміона знову вхопила Гаррі за руку і потягнула його, хоч хлопець борюкався та протестував, по сходах нагору до печатної майстерні.
- Та припини вже! – з гнівом крикнув Гаррі, коли вона, нарешті, відпустила його рукав та зачинила за ними двері. – Ми не будемо говорити поза очі Луни в її власній оселі!
- Гаррі, ну подумай ти вже! – Герміона постукала пальцем себе по скроні. – Ти прийшов сюди, знаючі, що Луна на самоті – як це по-твоєму виглядає?!
- Хвилиночку! – рикнув хлопець. – У чому це ти мене звинувачуєш?!
- Ні в чому! – Герміона у відчаї замахала руками, намагаючись передати свою думку. – Я тільки прошу тебе замислитися, як це виглядає зі сторони... ти ось так відіслав сову Візлі... уяви, що зараз коїться в голові у Джіні?
- Можливо, мене більше непокоять речі, які справді існують – ніж ті, що комусь там ввижаються! – загорлав Гаррі, терпець якого врешті решт урвався. І чого це Герміона робить із мухи слона?!

Це, здається, справило певне враження. Коли Герміона заговорила знову, вона промовляла більш обережним, виваженим тоном.

- Гаррі, пам’ятаєш, коли я звернулася по допомогу до Луни у цьому розслідуванні з Горокраксами – ти попрохав мене тримати це поміж нами... задля спокою Джіні?
- Так, - насторожено підтвердив Гаррі, переминаючись з ноги на ногу. – І що з того?

Дівчина глибоко вдихнула.

- Гаррі... ти маєш зважити на почуття Джіні до цього... – повільно почала вона. – І я не кажу про те, як там щось виглядає зі сторони... тут ти правий. Але ти... скажімо так, не дуже спілкувався з Джіні останніми місяцями. І як я маю пояснити їй тепер, що ти залишився тут з Луною?
- Пояснювати нічого не треба, - твердо сказав Гаррі. – Я нікому не належу. І я не маю просити у когось дозволу на те, щоб побачитися з моїми друзями.
- Це не те, що я мала на увазі, - простогнала Герміона втомлено масажуючи пальцями скроні. Вона знову тяжко зітхнула. – Слухай, ще є час. Ти вже провів тут Святвечір – я впевнена, Луна це оцінила. Але чому б тобі тепер не піти до Нори? Я гадаю, це буде...
- Що, і просто так кинути Луну? – Гаррі не йняв віри власним вухам. – І тобі Щасливого Різдва також!

Герміона, здавалося, була шокована.

- Ні! Звичайно, я не на це натякаю! Дивись, я залишуся з Луною. У моїй сумці є Портключ, він відправить тебе як раз до сараю містера Візлі...
- Ні, Герміоно, я вже пообіцяв Луні, що залишуся на Різдво тут, - рішуче заперечив Гаррі. – Я хочу бути тут – а ти зробила б це лише з милості. І, взагалі, якщо мова зайшла про почуття Джіні – як бути тоді з Роном?

Герміона затулила долонею вуста і подивилася на нього так, наче Професорка МакГонагал на чергову невдачу Невіла у Трансфігураційних Чарах.

- Гаррі, це зовсім інше!
- І чому ж це?
- Хоча б тому - Рон не подумає, що у мене з Луною таємний роман!

Гаррі відчув, як гнів затоплює його з середини.

- Ах ось воно що! Виходить, Джіні думає так, як ти стверджуєш?!
- Ні... – ніяковіло затнулася Герміона. – Я не стверджую цього... я просто...
- Ти сказала це дуже прямо, маю зауважити!

Герміона відкрила і знову закрила рота. Вона сама загнала себе у глухий кут – і вони обидва це знали. Тиша тягнулася декілька неймовірно довгих секунд, поки хлопець і дівчина зиркали друг на друга з-під лоба. Нарешті Герміона порушила мовчанку.

- Гаррі, я не сваритися сюди прийшла, - тихо промовила вона.
- Але саме це у тебе чудово вийшло! – в’їдливо вщипнув Гаррі – і миттєво пожалкував про свої необачні слова. – Стривай! Ні, Герміоно, зажди! Я не хотів...

Вона важко опустилася на стос пергаментів та сховала обличчя в долоні. Її плечі трусилися від ридань. Гаррі охопив жах... але ж він тільки захищався у суперечці!

Він став навколішки поряд з Герміоною та ніжно погладив її по спині.

- Герміоно... мені дуже шкода... я не хотів ось так кидатися на тебе... – лагідно промовив він. – Я просто такий... такий наїжачений останніми днями...
- Ні, ні... це моя провина... – ридала дівчина, мотаючи головою. – Я не мала права втручатися...
- Втручатися у що? – трохи нахмурився Гаррі.
- Гаррі... – вона захлиналася сльозами... – Іноді одних гарних намірів замало...
- Ну, от тепер ти мене остаточно заплутала, - розгублено сказав хлопець.

Плач Герміони помалу вщух, і Гаррі вирішив, що ліпше й не розпитувати. Вона глибоко вдихнула та розправила плечі, незграбно намагаючись витерти мокрі щоки мокрими ж долонями.

- Гаррі, - вона ще трохи схлипувала. – Якщо ти бажаєш залишитися з Луною, допоки не повернеться її батько... то гаразд.
- Справді? – хлопець недовірливо моргнув. Він аж ніяк не сподівався такої „різкої зміни курсу”.

Герміона кивнула та витерла очі.

- Так. – голос її ще тремтів після сліз. – Взагалі-то, це дуже гарно з твого боку... що ти подумав про це... Луна дуже цінує твою присутність, я впевнена...
- А я ціную її товариство, – мовив Гаррі. – Сказати тобі правду, мені потрібна перерва, Герміоно... просто перепочинок... від усього...

Дівчина подивилася йому в очі, і тінь усмішки промайнула на її заплаканому обличчі.

- Вона дуже добра у цьому, еге ж? – її голос починав набирати звичну силу. – Я маю зізнатися – я й сама приходила до неї кілька раз за минулі місяці.

Гаррі підняв брова у щиросердному здивуванні. Потім й собі вмостився на стос паперу напроти Герміони.

- Справді?
- Так... – дівчина витирала мокрі руки об спідницю. – Вся ця напруга у Школі... і пошуки у щоденнику Регулюса... і співпраця з Орденом.... іноді все це так навалюється на тебе, все водночас... а Луна... знаєш, вона – просто дар божий.

Хлопець посміхнувся.

- Я можу це уявити, - кивнув він із розумінням. – До речі, і вона тебе дуже любить.
- Вона сама тобі так сказала? – обличчя Герміони аж посвітлішало від цієї звістки.
- Е... – Гаррі коливався. Він досі не знав, як ставитися до того, що трапилось минулого вечора, і просто ненавидів думку про те, щоб обговорювати ці події з кимось перед тим, як розповісти все Луні. – Не зовсім... Я... випадково підслухав її...
- Підслухав? – здивовано кліпнула очима дівчина. – А з ким вона розмовляла? Я гадала, ви тут самі...
- Еее... вона говорила з деревом.

Герміона глибоко замислилася.

- Хотіла б я вміти так, - раптом сказала вона, здивувавши його до глибини душі. – Це б дуже допомогло мені кілька років тому...
- Що? Розмовляти з деревами?! Ти дійсно гадаєш, що вона це може?
- Я вже бачила, як вона це робила раніше... напередодні Гелловіна я знайшла її біля Войовничої Верби... вона сиділа там і дуже довго з кимось розмовляла... мені знадобився час, щоб збагнути, з ким. – Герміона схилилася до нього, підкреслюючи свої слова. – Вона говорила з деревом, Гаррі. І Верба не зашкодила їй. Вона навіть не поворухнулася у її напрямку.

Вони мовчки обмінялися довгим поглядом.

- Тоді вона справді може це, - погодився Гаррі. – Або, принаймні, здатна зробити так, щоб вони її розуміли.
- Я не збагну, як – але це правда, - підтвердила Герміона. – Я не знаю, які закляття чи чари здатні на таке.. Я замислювалась, чи...

Раптом в її очах блиснув вогник прозріння.

- Що таке?!
- Гаррі... я можу тобі довіритися?
- Ти що, збиткуєшся з мене? – посміхнувся хлопець.
- Вибач... я мала на увазі, не говори поки що нічого Луні – я ще над цим працюю...

Вона піднялася зі стосу паперів і підійшла до печатного верстату, що був приєднаний до вітряного двигуна. Хоча вона повернулася до нього спиною – він достатньо добре її знав, щоб сказати собі: Герміона намагається висловити щось дуже делікатне.

- Я хочу дещо зробити на день народження Луни, - повільно почала вона. – І я подумала, було б дуже добре, якби хтось... розумієш, я не надто вправна у ремеслах...
- Ще б пак! – кинув Гаррі. – Я й досі пам’ятаю ті капелюшки! – Він згадав її невдалі спроби створити одяг для домовиків.

Вона повернулася до нього обличчям.

- Я вирішила зробити Родинне Дерево Луни. Як у Блеків на Гриммаулд Плейс.. тільки не таке страшне, звичайно! Я подумала, що їй буде до вподоби побачити свою фамільну історію на малюнку, але...

Вона замовкла. Погляд дівчини помандрував кімнатою і, нарешті, зупинився на пучечку тернових прутиків, зв’язаних разом цупкою темно-зеленою ниткою(4), який лежав на захаращеному робочому столі, що, певно, належав містерові Лавґуду.

- Але тут виникла проблема.
- Яка? – наблизився до неї Гаррі.

Герміона підняла на нього задумливі очі.

- Я легко відстежила родинну лінію її батька до часів Едуарда Сповідника. (5) Всі деталі мозаїки на своїх місцях... я навіть могла б копнути глибше... але, Гаррі, я не можу нічого знайти про її матір! Так, наче її взагалі ніколи не існувало у чарівному світі!

Гаррі розсміявся.

- О, вона існує, не переймайся. Я нещодавно її бачив.
- Що?!
- Тобто... я хтів сказати, це був маленький портрет у спальні Луни... ой...

Очі Герміони трохи розширилися.

- Я вдам, ніби цього не чула.
- Ні! – поквапився виправитися Гаррі. – Все було зовсім не так... тобто... я просто з цікавості зазирнув до її кімнати... нічого такого. Я навіть нічого не торкався!

Герміона зміряла його критичним поглядом – і хлопцю було нічого протиставити їй цього разу. Він дійсно не мав жодного права отак влазити до кімнати Луни. Тепер Гаррі міг тільки ніяково стинати плечима.

- Я збирався їй сказати, якщо цим ще можна чомусь зарадити, - спромігся він нарешті.
- Сподіваюся на це! – кинула йому Герміона. – То ж яка вона була?

Гаррі нервово втягнув в груди повітря.

- Прошу?

Герміона присунулась ближче.

- Вона... виглядала нормальною?
- Ну... дивлячись на те, що ти під цим розумієш...

Дівчина явно боролася із бажанням щось сказати.

- Гаррі... тобі не здається дивним, що про неї немає взагалі ніяких відомостей, жодних записів? Все, що мені вдалося відшукати: її звали Майя - і те лише завдячуючи Професорці МакГонагал, яка розкопала її старі шкільні відмітки. Я навіть не знайшла її дати народження!
- Та що ти таке кажеш?! – спохмурнів Гаррі.
- Я не впевнена... – Герміона закусила губу. – Або Міністерство справді добряче попрацювало, щоб за нею і сліду не залишилось, або...

В цю саму вить велика чорна тінь промайнула повз них зі зловісним криком. Гаррі поточився назад та ледь не впав, вхопившись за свою паличку.

- Герміоно, пригнися!
- Все в порядку, - вона вже засвітила власну паличку. – Це Невермор... дивись, у нього послання!

Крук всівся на балці прямо над їхніми головами, сторожко стежачи за незнайомими людьми. Маленький сувій був прив’язаний до його лапки.

- Треба сказати Луні... – зауважив хлопець. - Це, мабуть, лист від її... Обережно, він полетів!

Вони поспішили за круком, що хутко зірвався з місця та полетів вниз понад сходами. Поки вони дісталися кухні, Луна вже розгортала листа, а крук щасливо дзьобав своє пригощання на кухонній полиці. Герміона швидко прибрала щоденник Регулюса назад до своєї торбинки, яку сховала під стіл.

- Які новини? – запитався Гаррі.
- Це від татуся! – збуджено відповіла Луна. – Він пише, що погода потроху налагоджується. Датське Міністерство Магії обговорює можливість субсидування вартості квитків на маґлівський літак для затриманих аварією чаклунів та відьом. Він може бути вдома вже сьогодні ввечері!
- Якщо у нас теж розвидніється, звичайно, - не забарилася втрутитися Герміона. – Маґлівські літаки не здатні приземлитися при негоді, так само, як і злетіти. Але це повинно нас зараз хвилювати найменше.
- Як так? – не зрозумів Гаррі.

Герміона провела рукою по волоссю.

- Уся ця справа з аварією у мережі Флу... – пояснила вона. – Це змушує мене нервувати. Це сталося не з природних причин. Це явно якісь махінації Волдеморта...
- Махінації... – мрійливо протягнула Луна. – Мені подобається це слово.
- Гаразд, але зараз нам про це турбуватися ніколи, - рішуче сказав Гаррі, глянувши на свічки та чашки, що стояли на столі. – Ви щось з’ясували з щоденника Регулюса, так? Ми вже близько?
- Так... можливо, - Герміона пригасила свою паличку та зняла пальто зі спинки стільця. – Теорія Луни про тріангуляцію досить ймовірна... Вона, зокрема, пояснює, чому у тих двох місцях нічого не виявилося. Але залишимо це до наступного разу.
- Чому? Ми маємо перевірити! Луно, у тебе є мапа?
- Ні, Гаррі, - насварила його Герміона, вдягаючи пальто. – Той Горокракс нікуди не втече... а зараз Різдво і тобі треба святкувати.
- Але ж...
- Ніяких „але”! – суворо відрізала його подруга. – Я спершу маю скоординувати це з Орденом... якщо вся ця ідея взагалі має під собою ґрунт. А тим часом, - вона повісила на плече сумку. – Мені ще треба дещо зробити у Норі... Луно, мені так незручно, що я тебе сьогодні так рано розбудила, але...
- То нічого, - запевнила її Луна. – Саме тому Татусь дав тобі цього Портключа – тобі тут завжди раді.

Герміона прикусила губу від розчулення. Вона обійняла Гаррі та Луну на прощання та попрямувала до виходу, але не встигла ще й взутися, коли з кухні щось виразно зашипіло.

- Ой... – Луна швиденько туди побігла. – Мабуть, маринад переварився!

Вони мовчки подивились один на одного, в очах Герміони бриніло здивування.

- Навіть не буду питати, що ж там готується, - зрештою сказала вона, відчиняючи двері.
- Кого він сповідував, до речі? – раптом запитав Гаррі.

Дівчина застигла на порозі.

- Що? Хто кого сповідував?
- Ну, той Едді... Сповідник? (6)

Герміона, здається, не збагнула.

- Який?
- Ти сама розповіла, що відстежила родовід батька Луни до часів його правління. Але так і не сказала, кого він сповідував.
- Гаррі, ти вже розмовляєш, як Луна, - засміялася вона, хитаючи головою.
- Справді? – Гаррі підняв брова від здивування.
- Так, - кивнула Герміона. – Це каже Рон і мені, коли я...
- Що? У тебе те саме? – хлопець лукаво посміхнувся. – Тоді ми позаражалися від Луни.

Дівчина анітрохи не розгубилася.

- По правді, - прошепотіла вона йому, побачивши, що Луна вже повертається до них з кухні. – Я б не заперечувала проти того, щоб „заразитися” від Луни... принаймні, у невеличких дозах...
- Ти певна, що не хочеш залишитися на сніданок? – запитала Луна, витираючи руки об рушник. – Маринад пропав, але я знайду, чим його замінити. Я роблю різдвяні млинці – це новий рецепт, якого я навчилася, коли була...

Герміона посміхнулася їй.

- Це дуже заманливо, Луно, але мені дійсно треба йти... мене чекають Візлі.

Раптом вона поглянула на Гаррі та Луну з виразом глибокої задумливості. На якусь мить хлопцю здалося, що в її очах промайнула якась нова думка, така несподівана, що Герміона мимоволі трішки відкрила рота від здивування.

- Чому ж я... – прошепотіла дівчина.
- Що? – спитав Гаррі, зіщулившись від холодного вітру, який забирався йому під комір.

Але Герміона тільки мовчки кліпнула очима та зійшла з порогу на заметену снігом доріжку, витягла з сумки зубну щітку, доторкнулася до неї паличкою – і зникла з очей з гучним тріском у повітрі. Проте Гаррі встиг побачити на її обличчі легку посмішку.

„Що ж це з нею таке?” – мовчки здивувався він.

А Луна поруч з ним дивилася у ранкові небеса, які тільки почали набувати блідого сірого кольору зимового світанку. На подив Гаррі, вона ані трохи не зацікавилась тим, що вони з Герміоною удвох обговорювали, усамітнившись від неї. Не кажучи вже про те, щоб образитися.

- Це буде чудовий день... – прошепотіла вона, і Гаррі не був певен, чи то вона звертається до нього.
- Ти так гадаєш?

Луна повернулася до нього.

- Я зовсім не думаю, що ти зневажаєш мавп, - урочисто оголосила вона.
- Е... справді? – заморгав від несподіванки Гаррі.

Луна впевнено кивнула. У хлопця з’явилося вже знайоме відчуття, що він проґавив частину розмови.

- Ну... дякую.

Луна посміхнулася йому, і вони повернулися до теплого млина.

- Я збираюся намастити мої млинці. З чим би ти хотів?
- Е... – Гаррі завагався. У будь-якому разі млинці з маринадами були йому зовсім не до смаку. – Ти знаєш, я можу допомогти тобі, - з надією запропонував він. – Я не новачок на кухні.
- Ой, та все добре... я сама впораюся. Ти полюбляєш якусь особливу начинку?

Гаррі напружено міркував. Він не хотів наполягати, щоб не образити Луну, висловивши сумнів у її кулінарних здібностях. Але маринад?

- Гаразд. Будь-що... окрім маринадів! Здивуй мене! – вигукнув він, перш ніж до нього самого дійшло, що і, головне, кому він бовкнув. – Тільки не треба дивувати мене аж надто сильно! – поквапився додати хлопець. – Я трохи старомодний у питаннях їжі, не ображайся.
- Як щодо млинців а-ля Сюзетта? (7) – висловила пропозицію Луна. – У мене є трохи малини, буде як раз дуже доречно.

У Гаррі наче гора з плеч впала.

- Так, це чудово! – з полегшенням вигукнув він. – Це... можна скористуватися вашою ванною кімнатою? Мені б не завадило сполоснутися...
- Це точно, не завадило б, - серйозно кивнула Луна, збентеживши хлопця. – Будь ласка, Гаррі. Тільки пам’ятай про наші труби!
- Труби? – перепитав він, вже підіймаючись сходами. – Ах, так! Ці труби... Я не на довго.

Гаррі вже був нагорі, коли згадав про те, що сталося у кімнаті Луни. Він має їй розповісти! І негайно. Поки знову не забув, або ще гірше...

Хлопець прудко збіг сходами – і ледь не зіткнувся з Луною, яка саме виходила з кухні. Вочевидь, дівчина як раз збиралася повернути ковдру до своєї спальні.

- Луно, я дещо хотів тобі сказати... – почав він і затнувся, побачивши те, що звішувалося зі стелі просто над їхніми головами.

Гаррі підняв очі вгору. Це була прикрашена до свята гілочка омели. (8)

* * *

1 – Мішель робить типову помилку автора, який не розбирається в рунології. Футарк – це не мова. Футарк – це давній священний рунічний алфавіт германських народів. Він складається з 24 рун і зветься відповідно до звуків, що їх позначають перші 6 рун. Футарком можна писати на будь-якій мові, але ліпше за все – на мові з германської родини, звісно. Більшість старовинних рунічних надписів зроблені давньонорвезькою. Але і сучасною норвезькою Футарком писати цілком можливо, так само як латинкою. Так само, як українською можна писати кирилицею, латинкою чи тим же ж Футарком – щоправда, з певними зауваженнями, бо не всі звуки, притаманні слов’янським мовам, Футарк може адекватно передати.

2 – (геод.) визначення положення опорних точок на земній поверхні для топографічного знімання місцевості.

3 – агент, що проник у ворожу таємну службу.

4 – у тексті раз у раз зустрічаються натяки на давню британську магію.

5 - став королем Англії у 1042 році.

6 – королю Едуарду було б ліпше стати священиком, а не монархом. Він був слабким володарем і „підготував” країну до завоювання норманами Вільгельма Завойовника, що сталося невдовзі після його смерті у 1066 році. За своє святенництво й отримав прізвисько Сповідник, але сам, ясна річ, нікого не сповідував, бо не був попом.

7 - Crêpe Suzette – традиційний французький та бельгійський десерт, що складається з млинця, политого гарячим соусом з карамелі, помаранчевого соку та протертої шкірки апельсина. Зверху додається лікер, зазвичай Grand Marnier, який при поданні на стіл підпалюють. Також це блюдо часто прикрашають ягодами, зокрема – малиною.

8 – я гадаю, всі знають цей британський різдвяний звичай: хлопець і дівчина цілуються, якщо вони опинилися разом під гілочкою омели. Прикрашене гілля омели спеціально розвішують у різних куточках оселі.

* * *

P.S. Як бачимо, Мішель закінчила на самому цікавому, залишивши наших героїв у дуже делікатній ситуації :0)

Я переклав з англійської усе, що зараз є у наявності. Від усього серця сподіваюся, що автор продовжить цей чудовий твір.