Глава 2Розділ другий «Чужинець на чужині»
Гаррі вже і не пам’ятав, коли він почувався так добре останнього разу. Хоча поїздка на Нічному Лицарі була такою ж карколомною, як і завше, присутність Луни перетворила її на дійсно приємну пригоду: вони були самі у цілому салоні, і дівчина запропонувала гру в квача, яка швидко перетворилася на доволі хаотичну біганину по всіх трьох пасажирських поверхах. А зважаючи на „фірмові” шалені маневри цього автобусу – обидва гравця раз-у-раз летіли сторч головою в одну купу.
Вони добряче отримали синців та гуль, і Гаррі вже почав серйозно непокоїтися через пошкоджений зап’ясток Луни, але та, на диво, зовсім не звертала на це уваги, зі своєю дивовижною безтурботністю.
- Ой, та все добре! Це так весело! – зі сміхом вигукнула вона за якусь секунду до того, як вони бемкнулись лобами після чергової екстреної зупинки, що супроводжувалась страшенним скреготом гальм.
Після такого нокауту хлопець ледь звівся на ноги. Мов у тумані він бачив, як Луна гайнула по драбині на третій поверх, вочевидь, зарахувавши це випадкове зіткнення за справжнісінького „квача”.
Коли вони врешті решт приїхали, Гаррі відчував, як в нього ниє все тіло... певно, завтра він буде весь вкритий синцями. Але зараз, поки вони разом йшли крізь глибокий сніг, його наповнювало дивне приємне відчуття, від якого наче трохи паморочилося у голові – що не кажи, а Луна має справжній талант перетворювати звичайні речі на веселощі!
Дівчина вела його по вузькій сільській стежці – і Гаррі здавалося, що Луна пливе над снігом, хоча вона і залишала по собі сліди. Її хода була настільки легкою і безтурботною, що сторонній спостерігач неодмінно вирішив би: вона блукає навмання, без всякої цілі.
Після того, як вони зійшли з автобусу, ніхто ще не проронив ні пари з вуст. У будь-яких інших обставинах Гаррі вже спробував би зав’язати бесіду, аби не створювати незручну мовчанку – але тільки не у випадку з Луною... Так, у її товаристві він часто відчував подив, інколи аж завеликий, але незручність – ніколи. Ні, з Луною йому завжди було так... добре.
Так – зрозумів Гаррі – справді, добре. Для неї не існувало ніяких умовностей... з нею не треба було ніким прикидатися... і можна бути самим собою.
Ось і зараз... Луна насолоджувалася мандрівкою так, наче вона і не проходила вже цим шляхом незчисленну кількість разів. Ця дівчина постійно знаходила довкола щось нове...
Гаррі окинув оком застелену снігом стежину. Обабіч височив живопліт з вузлуватим гіллям, що перетворював шлях на вузеньку алею, захищену від вітрів.
- Гарне місце для прогулянок, - зауважив він, наздоганяючи Луну. – Так тихо... нам ще далеко йти?
- До нашої домівки десь миля, - щасливо проспівала вона у відповідь, крокуючи поряд. – Хоча стежка тягнеться потім в далечінь... Насправді, це, радше, прикордонна межа, а не дорога. З цього боку, - дівчина показала наліво. – Земля належить Орвілу МакЛахлану, його родина ґаздувала тут віками... А там, - махнула правицею Луна. – Була Коронна Земля, допоки місцеві не образили чимось ельфів, і ті вирішили ніколи більше не пускати туди маґлів(1).
Луна раптом зупинилася, обернувшись до Гаррі, в її очах блимали вогники цікавості.
- До речі, чи любиш ти горил?
Від такого питаннячка брови хлопця поповзли вгору.
- Горил?.. Ну... Так.. Тобто, ні... Тобто, я мав на увазі... – він зморщив лоба, намагаючись як слід обміркувати відповідь. – Казати правду, я ніколи про таке не думав... – нарешті зважився він. – Навіть ніколи їх не бачив. А що, у тебе є одна вдома?
Очі Луни широко розплющились від здивування.
- Вдома? – перепитала вона, трохи схиливши набік голову. – Ні, це було б зовсім неправильно. У тебе іноді виникають такі дивні питання, Гаррі.
- У мене?! – хлопець не йняв віри своїм вухам. – Але ж це ти... Нащо ти мене взагалі тоді питала про цих горил?!
Вони знову йшли по заметеній снігом стежці, Луна плавно вимахувала руками в такт своїм крокам.
- Завжди добре знати це про когось, - і оком не зморгнувши відказала вона. – Зважаючи на те, що вони – наші родичі-примати. До того ж, тепер ми всі добре знаємо, як горили ставляться до Міністерства – особливо після Саскватчеського Скандалу! (2)
- Еее...
Луна поправила на собі шарфик.
- Але, маю зауважити, годі й сподіватися, щоб ти склав про них думку, не зустрівши жодної.
- Тоді зарахуй мене до „ще не визначились”, - натякнув Гаррі.
- Так і зроблю, - мелодійно відповіла вона.
Дещо збентежений, Гаррі пішов далі, з рипінням ступаючи по снігу. Він не побачив жодного сенсу у поясненнях Луни – якщо у неї і була якась туманна логіка – вона залишилась для нього загадкою. Але не зважаючи на це, він був радий провести цей день зі своєю незвичною подругою, хоча б і з усіма її витребеньками... тільки у нещодавні похмурі часи Гаррі почав справді розуміти, наскільки цінує дружбу цієї дівчини, якою б дивачкою вона не була.
- Чому автобус не під’їхав просто під твої двері? – запитав він трохи згодом, вже ледь відчуваючи свої змерзлі пальці на ногах. – Він же пролізе де завгодно, хіба ні?
- Але не цим шляхом, - пояснила Луна, її довге волосся під снігопадом поволі ставало зовсім білим. – Стежка захищена проти будь-яких засобів пересування. Це була мамина ідея – вона не дуже полюбляла всю цю шумну маґлівську технологію. І тут так добре гуляти...
Гаррі тільки кивнув, засовуючи задубілі руки глибше у кишені. Він вже і сам помітив відсутність на дорозі колій від коліс. За винятком одного напівзасипаного снігом ланцюжка відбитків ніг (безсумнівно, залишених самою Луною, коли вона виходила з дому вранці) на дорозі не було свідчень людської присутності. Лише подекуди можна було вгледіти заячий слід чи маленькі відбитки, які належали, мабуть, білці чи їжаку – цим місцеві мешканці і обмежувались.
Хлопець зітхнув: це було таке мирне місце... майже ідилічне у своїй усамітненості. Стояла така тиша, що тихенький шурхіт снігу можна було почути так чітко, як власне дихання. Зовсім не важко було зрозуміти, чому Луна насолоджувалася прогулянками тут. Але його пальці вже почали боліти – кишені пальта давали поганенький захист від холоду. Гаррі сунув руки під пахви у відчайдушному зусиллі зігріти долоні.
- Я помітила, що ти не одягнув рукавиці, - зауважила Луна, коли вони проходили повз невеличкий пагорб, вкритий лісом. – Ти овіфоб?
- Та ні, просто забув… хто?
- Той, хто боїться овець, - відповіла Луна зробивши декілька кроків по своєму ж старому сліду, перш ніж взяти трохи вбік.
- А що, є такі?
- Ще й пак! – срібні очі Луни аж наче збільшилися, як завше, коли заводилася розмова про щось для неї цікаве. – В деяких випадках хвора особа не може витримати жодної речі, зробленої з вовни! Саме як у випадку Коліна Кріві.
Гаррі аж пересмикнуло.
- Колін… боїться вовни?
- У нього навіть шарф зроблено з поліестру, - підтвердила Луна. – А на „Захисті проти Темних Мистецтв” пару років тому його Страшила перетворився на вівцю…
Якась думка промайнула в голові Гаррі… чому б ні… хто-хто, а Луна точно не буде читати йому нотацій…
- Слухай, можна в тебе щось запитати? – він став посеред дороги.
Луна і собі зупинилася. На її блідому обличчі з’явився вираз здивування.
- Розумієш… у мене така проблема…
- Так, - впевнено кивнула Луна, змусивши Гаррі моргнути від несподіванки.
- Я просто… Вона тобі щось казала? – наважився він.
- Хто мені мав щось сказати?
Гаррі закусив губу. Він зовсім не хотів втягувати у це Луну… досить вже того, що вона допомагає Герміоні з пошуком горокраксів.
- Я…
Але Луна вже й сама осягнула його труднощі.
- Якщо ти про Джіні – то вона мені нічого не казала, - безтурботно промовила дівчина. – Але останнім часом вона дещо сумна, так що я розумію, про що ти…
Гаррі лише кивнув, вирішивши не вдаватися в деталі, аби остаточно не вплутувати Луну у цю справу.
- Чому дівчата?.. Я маю на увазі, чи можеш ти мені пояснити?..
Він глибоко вдихнув, втомлено потерши пульсуючу скроню.
- Я хочу сказати… чому те, що вони кажуть, і те, що мають при цьому на увазі… ех…
- Не завжди збігається між собою? – закінчила за нього Луна.
- Саме так! – зрадів Гаррі. – Тобто… без образ.
- Ніяких образ, Гаррі, - легко запевнила його Луна. – Я і сама це помітила. Щодо причин, то… мабуть це одна з Великих Таємниць Життя.
Раптом до Гаррі дійшло: якщо у цьому Всесвіті і була дівчина, яка завжди, при будь-яких обставинах, казала щиру правду, без жодного лукавства чи прихованих натяків – він зараз бачив її перед собою. (3) Тож нічого дивного, що для Луни це теж було таємницею…
Лише за однією відмінністю – її ця загадка зовсім не турбувала. І хлопець вирішив взагалі покинути ці балачки.
- Дякую, - посміхнувся Гаррі, - Гадаю, це те запитання, на яке не знайдеш відповіді, еге ж?
- І запитань таких чимало, - серйозно кивнула Луна, нахилившись до нього трохи ближче.
І вони пішли крізь сніг далі… Луна час від часу ухилялася з курсу, з перемінним успіхом намагаючись зловити язиком ту чи іншу сніжинку… Гаррі мимоволі усміхався: у цьому зіпсутому світі Луна зберігала дивовижну чистоту та дитячу невинність… він так би хотів побачити все довкола її очима… хоча б на день чи два…
- Ось і прийшли! – оголосила вона, хоча стежка тікала за небокрай, а Гаррі так і не вгледів довкола жодного будинку.
- Куди?..
Луна вказувала рукою прямо на живопліт, який у цьому місці здався Гаррі особливо колючим – кущі наїжачились гіллячками та шипами, наче в очікуванні слушної нагоди прохромити випадкових перехожих. Але він дарма хвилювався – дівчина легко пройшла крізь добре замаскований лаз у земляній огорожі. Ступаючи слідом, Гаррі зі смутком посміхнувся – це так нагадувало йому таємний вхід у Ґрифіндорську Вітальню у Гоґвортсі… тільки у цьому проході стіни були з величезних кам’яних брил, а не з цегляної кладки. Його рука ковзнула по стіні: хто б це не створив – вже минули століття, і невмолимий час залишив свої сліди.
- Ти ба! – він торкнувся долонею краю каменюки, замислившись про того, хто колись вирізав цю брилу зі скелі. – Бронзова Доба? Це справжнє?
- „Так” – на обидва твої запитання, - підтвердила його здогадки Луна, вивівши Гаррі на той бік огорожі. У цю мить яскраве світло та сніг перетворили її постать на щось зовсім небесне – і це виглядало навіть дуже непогано, зауважив собі він, крадькома потерши носа.
Гаррі озирнувся довкола. Вони стояли посеред зимового лугу, з під снігу де-не-де визирали засохлі дикі квіти або гілки кущів. Десь поряд тихо дзюрчав невидимий струмок. Зліва був старий дерев’яний паркан, поруч з яким протоптана у снігу стежина вела до того, що мало бути домівкою Луни.
Це був млин. Величезний вітряк височів на добрих шістдесят футів угору, і це ще не рахуючи його трохи подертих лопатей. Гаррі не розумів, як його можна було не помітити з-за живоплоту. Підмурок споруди, вже дуже старий, але без жодного сумніву – надійний, був складений з каменю. У самій архітектурі, здавалося, змішалися різні елементи, що натякали на геть інше початкове призначення цієї будівлі.
- Ого! – Гаррі задер голову, щоб роздивитися залізний флюгер, який повільно обертався на шпилі, що увінчував вітряк. – У цього місця має бути справжня історія!
- Спочатку тут був побудований парковий павільйон, - сказала Луна, обтрушуючи сніг з волосся. – На млин його перетворили потім, в епоху Тюдорів, якщо не помиляюся. Я не дивуюся, що ти не впізнав будинок – минуло стільки часу.
Гаррі приголомшено подивися на неї.
- Що ти маєш на увазі? Я ніколи тут раніше не був!
- Звичайно був, - не погодилась Луна. – Тієї ночі, коли було вбито твоїх батьків. Професор Дамблдор заховав тебе тут на декілька годин, поки він домовлявся із твоїми родичами. Це мені розповів Тато.
Гаррі був ошелешений. Тож він колись провів ніч у господі Лавґудів, а дізнався про це лише зараз...
- Ти серйозно? – перепитав він, хоча і так знав, що Луна ніколи б йому не збрехала. – Я... я не пам’ятаю...
- Ну, то й не дивно, - зауважила Луна. – У такому віці спогади – дуже непевна річ, чи не так? Хоча... може тут не обійшлося без Ломаки... (4)
- А ти пам’ятаєш?
Луна похитала головою.
- Ні. В цей час я була у шпиталі Святого Мунго. І ми так і не зустрілися. Аж до того дня, у потязі.
- Мунго? – Гаррі згадав стару чаклунську лікарню у Лондоні. – Чому? Ти хворіла?
- Ні, - на вустах Луни заграла легка посмішка. – Я народжувалася.
- Народжувалася... – тяжка іронія вдарила Гаррі, неначе молотом. Все життя Гелловін був для нього символом трагічного кінця – раніше він і не розумів, що для когось цей день може віщувати приємний початок.
- То що... зайдемо? – Луна зупинилась, зустрівши спустошений погляд хлопця. – Я хочу перевірити, чи не прислав Тато сову...
Гаррі знадобилося декілька секунд, щоб опанувати себе.
- Так... звичайно...
Луна гостинно розчинила перед ним двері, які - він помітив – навіть не були заперті на замок, і Гаррі з радістю увійшов у теплу домівку. Витягаючи руки з-під пахв, він озирнувся до дівчини – і встиг побачити, як очі Луни стрімко розширюються від того, що вона вгледіла у нього за спиною.
- Що?..
В цю мить закляття вдарило його. Сліпуче світло... дивне миттєве відчуття польоту.. на зміну якому прийшов пекучий, нестерпний, незнаний до того біль... а потім Темрява.
* * *
1 – земля, що належить Короні, державна власність. Вочевидь, після образи ельфи наклали на цю землю антимаґлівське закляття. Я використав саме цей термін - „ельфи” - для кращого розуміння, хоча в міфології кельтських та германських народів це чаклунське плем’я позначають різними словами. Докладніше, наприклад, у післямові до мого перекладу ще одного оповідання Мішель „Гулі та Трясунчики”. Багато легенд та переказів розповідають про те, як чимось ображені ельфи роблять нестерпним життя звичайних людей (тобто маґлів, у чарівників та відьом з магічними народами свої особливі стосунки) на певній території, яку ельфи мають за свою. Чи взагалі – „накладають ельфійський морок” – ховають цю землю від людей, застосовують антимаґлівські чари. Тож до сих пір певні місця, які вважають пов’язаними з ельфами, люди намагаються не чіпати. В Ісландії, наприклад, і зараз прокладають шляхи, старанно обходячи „ельфійські камені”, аби не турбувати чарівних істот.
2 – Гаррі зеленого поняття не має, що то за скандал такий. Я теж :0)
3 – Хапай і не відпускай її, Гаррі! Ти навіть не уявляєш, як тобі пощастило… і як я тобі заздрю %)
4 – Wrackspurt - певно, це ще один персонаж з магічного бестіарію Луни, якась потвора, що шкодить пам’яті.
