Глава 4Розділ четвертий „Кому потрібний Джейкоб Марлі?” (1)
Гаррі закляк на місці, не наважуючись повірити власним очам. Перед ним стояла красива молода жінка, одяг якої був би доречним для служниці королівського двору доби Тюдорів – але не у кінці двадцятого сторіччя. Її рухи були повільними та елегантними, але зовсім не ця причина змусила хлопця прикипіти до неї поглядом... він міг бачити крізь неї!
Її мерехтлива сукня нагадала йому Сіру Леді, одну з привидів Гоґвортса... але це було вбрання покоївки, а не шляхетної панни.
- Ви... ви ж не... чи ви, бува, не місіс Лавґуд? – нервово пересвідчився Гаррі. Хоча він завжди думав про покійну мати Луни тільки хороше, перспектива бесіди з її духом виводила його з рівноваги.
Молода жінка посміхнулася – трохи сумно, як на думку Гаррі.
- Воістину, ні, - її наповнений старовинними зворотами голос лунав просто у голові хлопця. – На відміну від мене, вона не мала в серці страху перед тим, що чекає на нас за межею царства смертних.
Ця звістка не дуже покращила самопочуття Гаррі. Він ніколи не чув, щоб Луна згадувала привид, який мешкає в їхньому домі. Але якщо це не її матір...
- То хто ж ви? –цікавість переборола природній острах. Вона ж примара... і не може нікому зашкодити.
Погляд жінки зупинився на вогню, що палав у старому каміні. На якусь хвилину запанувала тиша, а коли привид знов заговорив – її голос здався Гаррі ще більш меланхолійним.
- Моє ім’я, - тихо прошепотіла вона, не зводячи очей з розпечених жаринок. – Більше не важить у цьому світі.
Гаррі мовчки стежив, як привид підплив ближче до каміну – обличчя жінки наче пом’якшилось, коли вона подивилася на Луну.
- Але ти, якщо бажаєш, можеш звати мене Сарою... так мене кликали, коли служила я у домі моєї господині Кетрін...
Хлопець підібрав з підлоги свою чарівну паличку.
- То ви... еее... тут живете?
Жінка скорботно всміхнулась, провівши прозорою долонею по камінній полиці.
- Так... якщо це можна так назвати...
Гаррі прикусив губу. Як він міг бути таким дурним?!
- Вибачте, - щиро сказав він. – Я не мав на увазі...
- Пусте... – перебила його примара, не відриваючи очей від язиків полум’я. – Не тримаю на тебе образи, Гаррі Джеймсе Поттере. Насправді, приємно дуже це – коли після стількох років до тебе звертаються, як до живої... хоча б і помилково...
У вогні тріснула гілка. Луна поволі потягнулася, наче і не помічаючи присутності загадкового духа. У цю мить Гаррі збагнув, що поряд з дівчиною є ще хтось... темна фігура розкинулась на канапі поруч із Луною... та це ж він сам! Гарі аж смикнувся.
- Що?! Що коїться?.. Я сплю?
Прозора постать повільно повернулася до нього. В очах привида блиснула цікавість.
- Сновидіння, мій пане? Не зовсім... хоча твій розум зараз у стані видіння, це правда...
Гаррі нахилився до дівчини.
- Луно! Ти мене чуєш?!
- Чи ти, бува, не слухав? – скрушно похитала головою прозора діва. – У цьому стані ти не в змозі говорити з тим, хто ще не спить – так само, як мені не стати королевою...
І справді – Луна продовжувала мрійливо дивитися у вогонь з виразом сонного вдоволення на обличчі.
- То що відбувається?! – його рука пройшла крізь плече Луни, немов він сам став безтілесним. – Якщо це не сон...
Хлопець підвівся та обернувся до привида.
- Чому ви тут? Луна ніколи про вас не згадувала раніше.
Дух посміхнувся.
- Еге ж... чимало є речей, які тобі ще невідомі, - проказала вона таємниче. – В цих стінах бродить багато душ... це місце – щось на кшталт притулку для нашого племені...
Повільно відступивши від каміну, неземна діва опустилась на коліна біля канапи, саме напроти Луни. Гаррі нервово стиснув пальцями паличку.
- У тебе виходить гірше, ніж у неї, - дух знов говорив загадками, пестячи примарною долонею біляве волосся Луни (яке і не поворухнулось від цього безтілесного доторку). – Незважаючи на свій вік, вона вже володіє особливою мудрістю... так само, як її мати... спадкова риса цього роду...
- Я... я знаю... – непевно пробурмотів Гаррі, в той час, як Луна тихенько позіхнула. – Багато хто має її за божевільну... але я знаю, що це не так... перепрошую, за питання, але все ж таки – чому ви тут?
Привид... Сара підняла на нього очі.
- Я мав на увазі: у моєму сні, - додав Гаррі. – Якщо я сплю... я спілкувався з духами раніше, у школі... але, не так, як от зараз...
Молода жінка граційно звелась на ноги одним завченим елегантним рухом.
- Тому що ти втратив себе, Гаррі Поттере, - відповіла вона. – Ти підкорився долі... долі твого власного вибору...
- Що... що ви бажаєте цим сказати?! – вигукнув спантеличений парубок. – Мого вибору? Я не просив для себе такого!
- Можливо й так... – відказала примара, її обриси мерехтіли у тьмяному світлі каміну. – Хоча шлях, по якому ти йдеш – це не що інше, як вибір...
- Та годі вже! – хлопець розлючено замахав руками. – Якщо б я хотів повчань – я пішов би до Нори!
- Це правда, - погодилася загадкова леді, схиливши голову у вибаченні. – Не проповідувати прийшла сюди я у цю ніч...
Гаррі був водночас роздратований та приголомшений... та хто ж цей привид?
Жінка не зводила з нього погляду.
- Від друзів своїх ти віддалився – цього заперечувати не зможеш... а це – дуже помилковий крок.
З Гаррі було досить. Він попрямував до сходів, хоча зненацька усвідомив, що й гадки немає, куди йому йти... але терпіти нотацію а ля Герміона – та ще й від примари! – він анітрохи не збирався.
Не встиг він торкнутися ногою першої сходинки – як привид опинився просто перед ним, зависнувши посеред сходів.
- Не забувай, - нагадала вона йому. – Ми у твоїх видіннях – тож ти не можеш просто піти геть.
Хлопець зітхнув... так, вона має рацію... якщо він спить... але ж він зовсім не почувався, як уві сні! Він був надто свідомим... з надто ясними думками.
- Добре, - сказав він зрештою. – Хто ж ви тоді така? Привид Різдвяного Минулого(2)?
- Ні, - жінка, здавалося, заглибилась у роздуми. – Але мені знайома ця історія... і вона підказала мені ідею!
Плавно злетівши донизу зі сходів, діва вхопила хлопця за руку. Гаррі зойкнув – примарні пальці були на доторк, як лід – але більш за це його здивувало те, що вона не була для нього безтілесною.
- Гей! Що ви...
- Не бійся, - почув він, поки хвилі дивного відчуття, від якого голова йшла обертом, накочувались на нього з середини. – Тобі не буде заподіяно ніякої шкоди, Гаррі Поттере.
- Я ... не...
Він затинався, допоки світ обертався довкола з приголомшливою швидкістю. Непевні, химерні образи проносилися крізь його розум, в той час як він стрімголов мчав уперед, кудись крізь простір... у незчисленно короткі миті часу. А потім, так само несподівано, як почалося – це відчуття облишило його. Він блимнув очима – і виявив, що так і стоїть посеред вітальні Луни, а поруч – його примарна супутниця. Наче нічого й не трапилося...
- Що це було?!
- Тепер ти тільки зачекай...
Гаррі роззирнувся навкруги. Кімната трохи змінилася. По-перше, тут був день – світло струменіло крізь вікна, за якими буяв яскравий ранок. На камінній полиці вже не було різдвяних листівок, хоча прикраси лишилися на своїх місцях. Ящик з кам’яними табличками, який Гаррі раніше бачив біля підніжжя сходів, кудись пропав – на його місці тепер стояла велика фігурка омелюхи з пап’є-маше .
- Що це? – запитав хлопець у привида, який вже відпустив його зі своєї крижаної хватки. – Де ми... тобто, коли ми?
- У недалекому минулому... хоча це все залежить від твоєї точки зору...
Хлопець підійшов до вікна та виглянув надвір. Багато снігу... має бути десь середина зими. Але лишалась головна загадка: чому він тут?
Він повернувся до примари. Вона, здавалось, розуміла, що Гаррі переповнюють питання, але замість відповіді жінка плавним помахом руки показала йому: мовчи та чекай. Це не дуже задовольнило хлопця, та, казати правду, у нього був небагатий вибір.
Минуло трохи часу – і згори долинув тупіт ніг. Гаррі напружився, коли зарипіли сходинки – хтось наближався, хтось з дуже легкою ходою. Він зробив крок вперед – і у цю мить Луна вибігла зі сходів. Її зовнішність шокувала Гаррі – і не тому, що дівчинка була набагато молодша, ніж та, яку він знав – ні, його серце болісно стиснулося, коли хлопець побачив вираз безмежної неприборканої паніки на її обличчі. Гаррі зреагував миттєво.
- Луно! Що...
Вона рвучко обернулася і дивилася тепер прямо на нього. Гаррі побачив, як Луна важко дихає – у неї, мабуть, гіпервентиляція легенів!
- Що трапилось?! – закричав він, вже сам не знаючи, до кого.
Очі Луни широко розплющились. Гаррі завмер – вона його бачить чи ні? У цю мить дівчинка побігла просто на нього. Хлопець вже не встигав забратися у неї зі шляху, але замість очікуваного зіткнення – Луна просто пройшла крізь його тіло!
- А! – це виявилося для Гаррі добрячим сюрпризом... все ж таки до власної безтілесності треба було звикнути.
Луна вхопила стару подерту бляшанку з камінної полиці та відчайдушно завовтузилась із кришечкою, намагаючись її відкрити. Гаррі підсунувся ближче – а його мовчазний компаньйон-привид лишився трохи осторонь.
Трапилось щось жахливе... що ввело Луну у такий відчай. Мороз пробіг по його спині, коли він здогадався, що то може бути... те, про що вона розповіла йому два роки тому... і зараз вона як раз у тому віці...
Пальці Луни так тремтіли, що бляшанка випала у неї з рук і з дзенькотом вдарилась об підлогу – кришечка відлетіла вбік, розсипалось трохи якоїсь зеленуватої пудри... та це ж Порошок Флу!
- О, ні! Ні!
Бляшанка була порожня, а Луна – на межі істерики. Вона вчепилась блідою рукою у своє і так геть розпатлане біляве волосся, сльози градом котилися з почервонілих очей.
Гаррі охопив справжній жах. Він ще ніколи не бачив Луну такою...
Вона повільно пішла назад, човгаючи ногами та ледь не перечепившись через канапу. Її зазвичай граційна хода танцівниці стала вимученою та незграбною. Гаррі у відчаї дивився на це, не в змозі чимось зарадити – він був безсилим спостерігачем, і міг втрутитися у події не більше, ніж зупинити на Небі зорі – і це наповнювало його гіркотою розпачу.
Луна безпомічно озирнулася довкола.
- Татусю... – її тоненький голосок переривався від горя. – Будь ласка, повернись додому... Мамі дуже зле...
Легкий стукіт долетів з-за кухонного вікна.
- Неверморе!
Луна побігла на кухню, надія вдихнула у неї нові сили. Гаррі пішов за дівчинкою, кинувши оком на привида – та стояла мовчки, втупившись у підлогу та склавши перед собою руки.
Луна підбігла до вікна та намагалася відчинити шибку. Вона мимоволі зіштовхнула зі столу таріль – і та розбилась на друзки. Врешті решт, ставши навшпиньки, дівчинці вдалося відкрити защіпку і прочинити вікно. Але замість знайомого крука у кімнату влетіла розпатлана коричнева сова, яка зараз же бемкнулась у кухонну раковину. Гаррі миттєво впізнав старого птаха.
- Х-хто це... Ерролл! – Луна також упізнала стару поштову сову Візлі. Дівчинка похапцем витягла птаха з раковини та поставила на стіл – Ерролл голосно пугикав, невдоволений таким безцеремонним поводженням. Руки Луни так трусило, що зняти маленький сувій з лапки сови їй вдалося лише з декількох відчайдушних спроб. Сльози заливали їй очі. Лист полетів убік, непрочитаний. Вона витягла зі шухляди олівець та клаптик пергаменту і почала щось дуже швидко писати, її дихання ставало дедалі важчим і переривалося риданнями. Але не встигла Луна написати й кілька слів – як шурхіт крил змусив її поглянути нагору: Ерролл стрибнув на підвіконня та готувався до польоту.
- НІ!!! – вираз невимовного жаху на обличчі Луни. Дівчинка з усіх сил стрибнула за ним, намагаючись утримати птаха. Але наштовхнулась на край стола та із зойком впала на підлогу, сильно вдарившись головою о ніжку стільця. Сова полетіла... Гаррі відчував, як по його власному обличчі ллються гарячі сльози... він просто не міг на це дивитися – Луна щойно втратила останній шанс врятувати свою матір.
- ЕРРОЛЛ!!! – Луні вдалося звестися на ноги, сльози змішувалися з цівкою крові, що жебоніла із розбитої скроні. Вона підтягла стілець до вікна і залізла на підвіконня – але вже надто пізно. Гаррі з розбитим серцем дивився, як сова поволі набирає висоту над засніженою землею. Луна безсило впала на підвіконня. Її срібні очі, не вірячи, стежили за тим, як птах зникає вдалечині.
- ЕРРОЛЛ!!! ЕРРОЛЛ!!! ЕРРОЛЛ!!! – Луна кричала, доки не зірвала голос. Все даремно... Гаррі і сам чудово знав, що та поштова сова Візлі була глуха як пень. – Будь ласка, повернися, містер сова. – тихенько плакала Луна. – Повернися, я тебе дуже прошу...
Гаррі було несила дивитися на це далі. Він пішов з кухні, ледь переставляючи ноги та зіщулившись. Його мовчазний поводир чекав біля сходів.
- Чого ти мене привела сюди?! – накинувся на неї хлопець. – Ти гадала, від цього мені стане ліпше?! Від того, що я побачу... побачу це?!!
- Ні. Насправді, я воліла якраз протилежного.
З цими словами примара вхопила його долоню ще раз.
- Ні! Не чіпай...
Але світ вже знову крутився – і він падав у невідоме... і опинився надворі. І знов зима... млин Лавґудів бовваніє за огорожею, його обтягнуті полотниною лопаті обсіли зграї якогось птаства. Небо затягнуте хмарами, хоча, здається, зараз ранок... і привида поруч немає. Гаррі занепокоєно озирнувся. Де ж вона? І що більш нагально: як йому тепер потрапити назад? Якщо, звичайно, це не просто сновидіння. Але все таке живе... таке реальне.
Тут він подивився під ноги – і відразу помітив ланцюжок слідів, що вів кудись від млина. Він відразу впізнав відбитки Луни. Значить, йому треба йти за нею? Цього хотіла його дивна провідниця? Але чому ж вона щезла? І що чекає на нього на тому кінці слідів... тільки б не ще одна така сцена – його серце і досі обливається у грудях кров’ю.
Сліди привели його до вузького струмка, що вужем звивався повз невеликий гай. Біля дерев, на березі потоку стояла самотня фігурка. Це була Луна – спиною до нього. Вона закуталась у свій поношений плащ, обхопивши вузькі плечі, стоячи під поривчастим вітром, який жбурляв пасма її волосся в усі боки. Той самий вітер доносив до нього її шепіт – вона зверталась до когось, хоча Гаррі не бачив поряд жодної живої душі... здавалося, вона говорить до старезного вузлуватого дуба, що розкинув своє гілля над водою.
Хлопець завагався. Хоча він тут тільки як безтілесний дух – але чи можна цим виправдати підслуховування? Він не відчував за собою права втручатися у особисті справи своєї подруги. Але ж привид не даремно переніс його сюди? До того ж, йому було страшенно цікаво – чому Луна говорить з тим деревом? Тож він наблизився – його ноги не зчинили жодного звуку, ступаючи по снігу, і він підійшов майже впритул до дівчини. Тепер він її чув.
- ...їй сподобається, я гадаю. Хоча вона навіть не переконана, що ті існують, не кажучи вже про їхні звички гніздування. Але вона до цього неодмінно прийде. Вона вже не критикує праці Татуся так, як раніше... я думаю, після того, як він викрив Скрімжінгейт – вона багато що побачила у новому світлі. Так, вона мені справді дуже подобається... ой, це нагадало мені... сьогодні по обіді хочу провідати Гаррі, якщо він, звичайно, ще у „Дірявому Казані”... я так сумувала за ним ці останні місяці у школі, так хотіла його побачити. Шкода, що ти ніколи з ним не зустрічалась – він такий гарний хлопець... хоча іноді трохи навіжений... ой, а Невіл надіслав мені чудову різдвяну листівку! Вона прокумкала мені пісеньку „О, Таттенбаум!” Джіні каже, що то вплив Тревора – він таке прекрасне мале створіннячко з бородавками! Маю на увазі жабеня Тревора, звичайно... хоча і про Невіла також цілком можна так сказати - якщо відкинути бородавки...
Гаррі між тим уважно роздивився навкруги. Під деревами нікого не було! Якщо хтось не ховався під плащем-невидимкою абощо... у цьому не було сенсу! З ким вона говорить?
Луна зітхнула, притиснувши лоба до кори великого дуба, перед яким вона стояла. Коли дівчина продовжила говорити, її голос звучав значно тихіше, і Гаррі доводилось напружуватися з усіх сил, щоб її розчути.
- Ти знаєш... я досі не можу до цього повністю звикнути... мати друзів... це таке дивне відчуття. У мене тепер значно менше вільного часу, порівняно з тим, що було раніше... але я не скаржуся, зовсім ні! Тато каже, що я звикну до цього. Він вважає, що я з цим навіть запізнилася... не знаю... я думаю, що для цього не існує ніяких розкладів. Дружба або є, або її нема, правда? І я ніколи не сприйматиму їх, як щось належне... я надто їх для цього люблю...
Гаррі відчув, як йому стискає горло.
„Ми теж тебе дуже любимо, Луно. Навіть більше, ніж ти здогадуєшся...”
- Ну, гадаю, мені вже час... – тепер Луна говорила своїм звичним замріяним голосом. – Мені ще треба знайти декілька шкарлупок грецьких горіхів для подарунка Гаррі. Спочатку я думала застосувати кору, але ж та довго не протримається... що? А, так, це я проґавила пагорб фейрі... ага, я знаю де це... я запитаю у них, чи не могли б вони поділитися зі мною...
Після цього Луна міцно обійняла стовбур старого дуба.
- Tá grá agam duit, mo chara, - прошепотіла вона, перш ніж хутко зникнути між деревами.
Гаррі застиг на місці. Він досі не міг збагнути, свідком чого він тільки-но став. Але як би там не було – таємничий привид вочевидь вважав за необхідне, аби він це побачив. Хлопець радів, що це не була знову якась страшна трагедія – хоча йому було трохи соромно, що він ось так нишпорив за своєю дорогою подругою...
Але в цю мить його займала більш нагальна справа – як йому звідси вибиратися? Примари ніде не було, і, якщо він не спить...
- Агов! – розкотилося у холодному ранковому повітрі. Нема відповіді.
- Агов! Місс... Сара?! Куди ви поділися?! – тільки цвірінчання зимових пташок та шурхіт гілок на вітру... невже вона покинула його напризволяще?
- Агоооооов!!! – тиша. – Гей!!!
- Гаррі?
Він прокинувся наче від цебра холодної води.
- Га?! Що?! Луно?!
- Привіт! Я тут, - вона пильно дивилася на нього з відстані декількох дюймів. – Гадаю, тобі наснилося якесь страхіття – ти бурмотів та вовтузився уві сні... але ліпше вже так, ніж з’їхати з глузду, еге ж?
Гаррі обережно роззирнувся довкола. Він лежав на канапі, одна нога звисала донизу. Луна стояла біля нього навколішках, спершись рукою о подушку, на якій лежала його голова. Невже це все було сном, нічним кошмаром – як каже Луна?
Ні, це просто неможливо! Все було надто реальним... але як тоді пояснити те, що з ним відбулося?
Луна трохи схилила набік голову.
- З тобою все гаразд? Бо вигляд у тебе такий, наче ти зустрів двоголову баньші...
Гаррі повільно сів на канапі.
- Я... не впевнений у тому... що зі мною трапилось, - обережно почав він, усвідомлюючи своє знання дуже особистих моментів життя Луни з джерел, які він не міг пояснити з позицій логіки. – Це було так дивно... там був привид...
В очах Луни спалахнули вогники цікавості.
- Сер Уолтер?
Хлопець подивився на неї.
- Ні... то була жінка.
- О! Леді Ізабелль?
Гаррі почухав потилицю.
- Еее... мабуть, що ні. Вона назвалася Сарою.
- А, так! Вона дуже гарна, - відповіла Луна, зручніше умощуючись на канапі так, що її ноги схрестилися під кімоно, - Хоча зазвичай вона не дуже товариська, особливо ж з незнайомцями.
Гаррі блимнув очима від подиву.
- То ти її знаєш?
Луна ствердно кивнула.
- Сара надає перевагу спілкуванню у снах, хоча може проявити себе і відкрито, якщо забажає, - пояснила дівчина. – Але вона з небалакучих, бо досі болісно переживає те, як померла... хоча так має бути з більшістю привидів, якщо подумати...
Перед очима Гаррі знову пробігли всі сцени, невидимим свідком яких він став... але цікавість охопила його з новою силою.
- І як же це сталося? – він бажав дізнатися якомога більше про таємничу примару, щоб хоча б здогадатися, чому вона взяла його у мандрівку минулим Луни.
Дівчина декілька секунд дивилася на нього з незворушним обличчям.
- Гадаю, відрубали голову. Така тоді була кара зрадникам.
Гаррі аж подався вперед від цікавості. Та жінка зовсім не була схожа на зрадницю!
- За зраду? Що ж вона вчинила?
Луна похитала головою.
- Лише те, до чого її змусили міністри короля, під страхом болісної смерті. Дала фальшиві свідчення проти королеви на суді. Як тільки вони домоглися, чого хотіли – наказали її стратити. Але історія зберегла для нас тільки ім’я Кетрін Говард(3).
Гаррі був приголомшений. Він й уявити не міг долі страшніше, ніж бути змушеним до зради – щоб потім і тебе зрадили та прирекли на смерть... який жахливий кінець... не дивно, що її душа не знайшла спокою.
- Це... просто моторошно, - тихо проказав він зрештою.
- Так, - погодилась Луна. – Це дивно, що вона з’явилась в твоєму сні... але останнім часом Сара виявляла зацікавленість щодо подій сучасності... хочеш бісквіт?
Вони подивилися один на одного. На обличчі Луни знову грала та дивна напівусмішка, яку Гаррі так і не міг розгадати.
- Що? – його знов ошелешила її манера миттєво змінювати напрям бесіди.
- Я зробила для Санти декілька бісквітів, - відповіла Луна, зводячись на ноги одним граційним рухом. – З’ясувала, що він особливо полюбляє імбирні – тож спекла цілу купу вранці і маю кілька зайвих. Хочу з’їсти один перед сном. А ти будеш?
Гаррі вирішив відмовитись – вже була майже північ, і він не бажав йти до ліжка з набитим шлунком – нічних страхіть на сьогодні йому вже вистачило. Він думав, що залишиться ночувати на канапі, але Луна запропонувала йому гостьову спальню – „ти не повинен бачити Санту, коли він завітає вночі” – і повела його на четвертий поверх млина. Проходячи коротким центральним коридором, хлопець зупинився біля дверей, що вели у спальню, заповнену великою колекцією старих м’яких іграшок (серед яких були декілька панд, що лежали на покривалі ліжка), керамічних фігурок та лялькових будиночків.
- Класна кімната! Затишна... прикольні лялькові хатки, я й не знав, що ти їх збираєш!
Луна подивилась на нього.
- Це кімната мого Тата. Деякі будиночки він змайстрував сам, а решту йому подарував один маґл – давній друг нашої родини. Я передам Татові, що тобі сподобалось.
Гаррі міг тільки крутити головою, позираючи то на іграшкових панд – то на дівчину.
- Тобто... що, це не твоя кімната? – не вірячи, перепитав він. – Але як же ж... усі ці...
- Тато не вірить у статеві стереотипи, - з гордістю повідомила Луна. – Він каже, що то для безголових дурнів.
- Еге ж! – всміхнувся Гаррі. – Уявляю, якби я так прикрасив свою спальню – та наді мною б так реготали...
Очі Луни розширилися. Хлопець миттю прикусив язика – як він міг таке ляпнути?!
- Я не хотів... я не глузував з нього...
Дівчина зробила крок перед та здійняла руку. Гаррі інстинктивно поточився назад. Вона зараз дасть йому ляпаса? Але навіть коли справа стосувалася її батька, Луна ніколи не відповідала на образи насиллям. Що ж трапилось?
- Не відступай, - попередила дівчина, наближаючись ще на крок. Зараз вона була так близько, що він міг розрізнити у її великих загадкових очах безліч відтінків срібла. Гаррі притисся до стіни та завмер... боячись поворухнутись... чи навіть блимнути очима. Луна схилилась над ним так, що тепер вони стояли майже ніс-у-ніс. – Не ворушись. – прошепотіла вона, підносячи руку, але хлопець її майже не чув, потонувши у тих бездонних срібних озерах. Він бачив свої маленькі відображення – двох крихітних Гаррі з виразом повного приголомшення на обличчі.
Пальці Луни раптом легко, маже невідчутно доторкнулися до його перенісся. Від несподіванки Гаррі бемкнувся потилицею в стінку.
- Що... що то було?
Луна трошки відхилилася. Тепер вона тримала руку перед очима, наче стискаючи щось у пальцях.
- Божечки, Гаррі! – здивовано вигукнула дівчина. – Невже ти його не відчував?
Хлопець здивовано почухав носа.
- Га? Кого я мав відчути?
Луна тицьнула пальці під самісінький його ніс.
- Що? Я не...
І тут він це побачив. Маленьке напівпрозоре ракоподібне створіннячко відчайдушно пручалося, намагаючись звільнитися – але його звивистий хвіст був затиснутий між великим та вказівним пальцями Луни. Істота була не більше від фруктової мушки, а помітити його було навіть важче.
- Дідько! – Гаррі гарячково витирав долонями обличчя. – Якого біса?! Що це таке?!
- Наргл, звичайно, - стинула плечима Луна, входячи у кімнату свого батька. Посунувши убік тонку мереживну завісу, вона відчинила вікно та кинула свого крихітного полоненого на волю стихій. – Мабуть, ти підчепив його у „Казані” – всі наші омели нарглостійкі...
Гаррі почухав потилицю.
- Тобто... дійсно є такі штуки? Ці наргли?
- Звичайно, - впевнено кивнула Луна. – Я думала, ти знаєш. Пощастило тобі, що він тебе не вкусив – інакше твій ніс роздуло б, як грейпфрут.
- Невже настільки? – Гаррі обережно обмацував ніс, щоб пересвідчитись у відсутності укусів.
- Так, - очі Луни трохи вирячились, як завше, коли вона розповідала про щось цікаве. – Почалась би гангрена, і ніс, зрештою, відпав би... але для цього повинно минути декілька днів, а у нас є протиотрута – так що не хвилюйся!
- Еее... дуже добре... – хлопця ця новина не дуже потішила.
- Знаєш... – Луна змірила його задумливим поглядом. – На тобі можуть бути ще...
Від думки, що на ньому зараз можуть бути такі істоти, Гаррі аж всього пересмикнуло.
- Ти справді так гадаєш?
- Ну, вони зазвичай живуть маленькими колоніями... так що цілком можливо. Ми можемо спалити твій одяг.
Гаррі застиг з відкритим ротом.
- Ні! Тобто... може є ще якийсь засіб?
Луна замислилась.
- Ми можемо поставити у твоїй спальні мисочку з корицею, - відповіла вона після хвильки роздумів.
- Кориця? Вона допоможе їх здихатися?
- Ні, - йдучи попереду, Луна раптом почала вимахувати у повітрі руками, наче з’їжджаючи з високої гори. – Вона їх приваблює. Наргли полюбляють корицю над усе, хіба ти не знав?
Гаррі ледь ухилився від помаху її руки.
- Ага, зрозумів... наче Строкатий Трубач – тільки навпаки, так(4)?
Луна зупинилась та здивовано озирнулась на нього.
- Хто?
- Строкатий Трубач, - повторив Гаррі.
Декілька секунд вони мовчки дивились один на одного.
- Ти що? Не знаєш...
Луна тільки похитала головою.
- Він був трубопровідник?
Гаррі просто не міг у це повірити. Як вона може не знати цієї історії?
- Ні! Це було сотні років тому, коли ще не було взагалі ніяких трубопровідників! Строкатий Трубач... ну, він грав на трубі. Трубач з Гамельну.
Луна просто продовжувала на нього дивитися.
- Хлопець, який виманив цілу щурячу орду з містечка Гамельн. Врятував людей від пошесті.
- Справді? А які чари він застосовував?
- Ніякі, - Гаррі взявся за підборіддя, намагаючись якнайліпше пригадати історію. – Він взагалі не чаклував. Він... просто грав на флейті – і щури бігли за ним з міста.
Гаррі аж ніяк не очікував того, що трапилось далі. Допоки Луна трохи оклигала від нападу гомеричного реготу та знову могла говорити, хлопець стояв, притулившись до стіни, та з великим здивуванням роздивлявся свою подругу. Але все рівно, це було непогано – дзвінкий сміх Луни не міг не викликати бодай усмішку у відповідь. І, казати правду, він був просто щасливий бачити Луну веселою – перед його очима ще стояли жахливі картини її горя та розпачу...
- Строкатий... трубач... – знесилено видихнула вона зрештою, змахуючи сльози від сміху з очей.
- Знаєш, я мабуть подарую тобі книгу маґлівських казок на Різдво, - промовив Гаррі, шкодуючи подумки, що не зробив цього раніше. – Я просто повірити не можу, що ти про цю історію не чула. Що тут такого смішного, взагалі?
- Та годі тобі! – у голосі дівчини бриніли веселощі. – Я граю на сопілці – але жодного разу мене зграя пацюків не переслідувала! Ти вмієш розповісти потішну історію, Гаррі! До того ж він строкатий! – вона знову захихотіла.
Гаррі підняв вгору руки, наче здаючись.
- Гей, слухай, я ж ніколи не казав, що то – щира правда. Це ж казка! Ну... як Джек і Бобове Стебло...
- Хто?
- Джек і... так, тільки не кажи мені що ти й цю казку не знаєш!
Луна похитала головою.
- Спляча Красуня?
- Жодного спогаду.
- Ганзель і Гретель?
- Це якась п’єса з водевілю?
- Еее... ні. Червона Шапочка?
- Боюся, що не знаю.
Гаррі зітхнув і потер лоба.
- Коли все це мине, я займуся твоєю освітою, - пробуркотів він. – Як ти можеш стільки читати і не знати цих історій? Це ж класичні казки на ніч?!
- Я не думаю, щоб мені їх коли-небудь розповідали, - відказала Луна. – Мама, либонь, і не знала жодної маґлівської казки... до того ж, коли мене вкладали спати, я завше питала батьків про таку купу різних речей – вони і відповісти не встигали, які там вже історії... Тато каже, що у ті часи я була дуже допитлива.
- У ті часи? – жартома перепитав Гаррі.
- Так... – непевно відповіла Луна. – Невже ти ніколи не питав себе: як муха може сісти на стелю без магії?
- Ну, сон я через це ніколи не втрачав, - відверто зізнався хлопець, потягуючись всім тілом (і ледь не розбивши рукою один зі світильників, що надто низько висів) і марно намагаючись не позіхнути.
- Як можна таким не цікавитися? – Луна знову, наче пташка, трохи схилила набік голову. – Але ти правий – маємо бути в ліжках, коли завітає Санта – інакше це буде просто неподобство.
Вона провела його до гостьової спальні у кінці коридору, яка виявилась, за сумісництвом, справжнім сховищем для старих чисел „Базікала”.
- Так, тут трохи не прибрано... але з минулого року попит на „Базікало” так виріс, що Татові доводиться постійно мати у запасі старі числа часопису – народ їх постійно запитує!
Прибрана чи ні – Гаррі було байдуже. Кімната, хоч і невеличка, була доволі затишною. Скромне ліжко стояло між старим подертим столом та маленькою тумбочкою з гнутими ніжками. Біля зовнішньої вигнутої стіни лежали стоси „Базікала”, а на них примостився немилосердно понівечений тромбон та коробка з тим, що виявилося клавішами від піаніно. Маленьке віконце над ліжком та іржава ліхтар на тумбочці для освітлення приміщення. Комірки не було – лише кілька гачків для одежі, прибитих до стіни.
- Не палац, - сказала Луна, засвітивши ліхтаря. – Але ліпше ніж ночувати на канапі. Особливо, якщо брауні(5) знову доберуться до сидру... хоча цього року я його, здається, непогано заховала...
- Та що ти... – посміхнувся Гаррі. – Я жив у коморі під сходами, пам’ятаєш?
Поки Луна ходила за корицею, хлопець присів на ліжко та взяв найсвіжіше число „Базікала” зі стосу. Обкладинка була не позбавлена актуальності: „Пожирачі Смерті – що ж вони насправді їдять?!” – та трохи розважила Гаррі – так само, як і стаття на третій сторінці, що викривала чергову міністерську змову, в якій були замішані спеціально треновані курчата, прокляті щипчики для нігтів та вибухові яйця.
Луна повернулася з мисочкою у руці та порадила Гаррі зранку відразу викинути її вміст у вікно – якщо він, звичайно, не цікавиться нарглами (при умові, що вони ще зараз ховаються десь у його одязі - але ризикувати не варто).
- Дякую, Луно, - Гаррі відклав часопис убік.
Вона яскраво посміхнулась у відповідь.
- Нема за що, Гаррі! Ми тримаємо просто купу кориці... так, про всяк випадок. Ну... З Різдвом, Гаррі!
- Ні, - поквапився хлопець, бачачи, що Луна вже йде. – Я мав на увазі... дякую тобі за все! Не тільки за корицю.
Луна озирнулась на нього, стоячи біля дверей. Тепер вона мала по-справжньому здивований вигляд.
- Все – це дуже багато, Гаррі. Надто багато, щоб дякувати мені за це.
- Я... я просто намагаюся сказати... я справді задоволений, що ми з тобою – друзі. Ось так.
Луна трошки помовчала – а потім повернулася до кімнати та присіла на краєчок ліжка поруч з Гаррі.
- Я теж дуже цьому рада. Я щаслива, що ти вирішив прийти сьогодні сюди, Гаррі. Я сумувала за тобою у школі... а совина пошта ніколи не дасть того ж, що і особисте спілкування.
- І я сумував за тобою, - він з усмішкою згадав чудернацького капелюха-лева Луни. – Мені хотілося б залишитися у школі – але це було б дуже... непрактичним.
- Ну, ти можеш піти до школи наступного року! – Луна весело метеляла ногами під ліжком. – Тобі ж треба закінчити навчання. Це буде просто ганьба, якщо ти перетворишся на волоцюгу!
- Волоцюгу! – Гаррі захихотів від подібної „перспективи”. – Ну, до цього, певно, не дійде... казати правду, я не дуже замислювався над майбутнім останнім часом. Нагальні справи, що поробиш...
- Так, ти став просто одержимим, - із знанням кивнула дівчина.
- Я... Що?!
- Я про всі ці справи з Горокраксами, - вона нахилилась ближче до нього. – Коли люди зациклюються на чомусь одному – вони просто божеволіють.
- Тобі це не загрожує, еге ж? – ощирився Гаррі.
- Так, - серйозно відповіла Луна. – Я намагаюся постійно тримати в розумі бодай три якісь думки... до того ж це непогана вправа для мізків!
- Ага, - тепер Гаррі хоча б зрозумів, звідки береться цей постійний замріяний вираз на її обличчі. – Що ж... у цьому є сенс. Хоча на мене б це, мабуть, справило зворотній ефект – я б розгубив всі клепки, намагаючись думати про різні речі водночас, та розгулював би вулицею у спідній білизні поверх штанів, навіть не помічаючи цього...
Луна задумливо подивилась на нього, наче уявляючи подібну картину.
- Так, певно, це не для кожного, - погодилась вона зрештою. – Я помітила, що більшість людей надто... надто цілеспрямовані.
Якесь сильне дивне відчуття наповнило серце Гаррі, коли Луна взяла його руку у свої долоні.
- Я завжди буду твоєю подругою, Гаррі, - сказала вона рішуче. – У цьому житті і в усіх інших.
Йому перехопило горло від хвилювання. У її несподіваних словах не було лукавства – лише щира дружба та любов такої сили, яка просто приголомшила хлопця. Що ж з ним робить ця дівчина?
- Луна... я...
Але перш ніж він спромігся на щось більше – Луна нахилилась до нього та легенько поцілувала у самісінький кінчик носа.
- Щасливих снів, Гаррі, - таємниче прошепотіла вона. В її очах зблискували дивовижні іскорки від м’якого світла ліхтаря. З цими словами вона зісковзнула з ліжка – та пішла з кімнати.
Гаррі сидів, наче зачарований, марно намагаючись зрозуміти, що ж з ним щойно відбулося... він відчував, що слова Луни зрушили щось у самій глибині його душі... так дивно... хоча, треба зауважити, у ніс його теж ще ніколи не цілували...
Він лежав у ліжку... і солодкий аромат кориці потроху огортав його. А хлопець все пробував привести до ладу свої розбурхані думки та почуття. І ця дивна примара... що ж вона намагалася сказати йому тими видіннями?
Але більш важливим було те, що зараз, коли Луна пішла – він хотів би, аби вона залишилась. По-перше, він мав розповісти їй про все, що побачив – вчинити інакше було б неприпустимо. Вона мала право знати все.
А по-друге... він щойно остаточно збагнув: хоча іноді вона була для нього повною загадкою – він незмінно насолоджувався її товариством.
Казати правду (хоча він ще не міг зізнатися у цьому навіть самому собі) – він міг годинами вдивлятися у ті бездонні срібні очі...
І коли він нарешті поринув у хвилі сну – останнім образом, що промайнув у його думках, була мала Рейвенкловка, яка стояла біля дошки з оголошеннями та мрійливо усміхалася до нього... (6)
* * *
1 - Jacob Marley – ще один персонаж „Різдвяної колядки” (A Christmas Carol), оповідання Чарльза Діккенса. Це привид, який являється жадібному та жорстокому Ебенайзеру Скруджу напередодні Різдва із пересторогою та закликом спокутувати свої провини перед людьми.
2 – також зображений у „Різдвяній колядці”. Показує Скруджу події його минулого.
3 - Catherine Howard – п’ята (з шести) дружина сумнозвісного Генріха VIII Тюдора, короля Англії. Роки життя 1521—1542. одружилася з Генріхом у 1540 р. Звинувачена у подружній зраді королю (що прирівнювалося до державної зради). Після судового процесу страчена 13 лютого 1542 р. – таким чином, прожила лише 21 рік. До цього вже були страчені ті, хто проходив по цій справі разом з королевою. Луна має на увазі те, що історія зберегла ім’я Кетрін – але не простих людей, що загинули через неї, таких як служниця Сара.
4 – Гаррі має на увазі, що Строкатий Трубач (хоча він грав на дудці, але так було треба перекласти, щоб збереглася гра слів; строкатий – бо він носив строкатий одяг), більше відомий нам як Гамельнський Щуролов, відманював пацюків від їжі, щоб ті не жерли запаси зерна.
5 – щодо брауні – дивися мої примітки до перекладу „Гулі і Трясунчики”.
6 – як всі, напевно, зрозуміли – Гаррі пригадав свою розмову з Луною, що відбулася наприкінці його 5-го року.
