Глава 5Розділ п’ятий
Гаррі прокинувся – не поспіхом, наче від удару, як він вже призвичаївся за останні місяці – а неквапно, з лінивою насолодою... і що найважливіше: ця ніч минула без кошмарів та апокаліптичних видінь.
Але це не значило, що він був зовсім позбавлений снів, ні... проте, сьогодні сновидіння були не жахливими, а незвичними... можна навіть сказати, інтригуючими. Цікаво, як би їх витлумачила Професорка Трелоні? Веселі ігри на лісовій галявині важкувато розцінити як знак неминучої страшної загибелі – проте він не сумнівався, що викладачка віщування з цим якось би та впоралась.
Хлопець перекотився на спину, глибоко вдихнувши повітря, просякнуте солодким ароматом кориці. Маленька кімната була у напівтемряві – світло ледь пробивалось крізь морозні візерунки на шибці віконця. Глянувши на годинник, він побачив, що ще немає навіть шостої ранку.
Гаррі потягнувся та зітхнув – спогади про події минулого вечора досі висіли важким тягарем на його сумлінні... Чи повинен він розповісти Луні про все, що бачив? Навіть, якщо він перебував там, як безтілесний дух? Здається, це був би єдиний правильний вихід з положення... але ж він досі не міг зрозуміти мотивів того привида! Чому вона все те йому показала? І куди так раптово зникла? Остання обставина тільки подвоювала його цікавість.
Одне Гаррі знав напевно: коли він побачив Луну у такому розпачі – це вразило його у саме серце. Раніше він думав, що ця дивна дівчина має якийсь особливий імунітет проти нещасть та страждань, які трапляються нам у житті... але ніякого імунітету не було... вона, радше, мала якусь внутрішню силу, власну систему непорушних цінностей, незламну віру у душі... віру у те, що у кінці все стане на свої місця і правда запанує. Гаррі й собі дуже хотів би мати таку віру...
Але під вагою тих випробувань і ця надзвичайна стійкість могла дати тріщину...
Гаррі навіть не міг повністю собі уявити відчуття такої страшної втрати. Загибель його власних батьків сталася тоді, коли він був ще немовлям, і не відпечаталась у його спогадах. Так, смерті Сиріуса та Дамблдора стали для хлопця дуже болючими ударами – але він розумів: те, що пережила Луна, було стократ гірше. У Гаррі було чітке відчуття, що між Луною та її мамою існував дуже тісний зв’язок... вона взагалі по-особливому ставилась до своїх батьків, хоча б судячи по її відносинам з татусем...
Далекі нерозбірливі голоси донеслись до його вух з нижнього поверху. У таку рань... може то нарешті повернувся містер Лавґуд?
Гаррі сів на ліжку, потім підвівся на ноги, ще трохи не очунявши спросоння. Пригадавши пораду Луни, хлопець одягнув окуляри та перевірив мисочку кориці на тумбочці. І будьте певні, вона дійсно аж кишіла маленькими ракоподібними створіннями!
Здригнувшись, Гаррі швиденько відправив потворних нарглів за вікно. Він одягнувся (від всієї душі сподіваючись, що маленькі тварючки всі до одної перебралися на корицю), тихенько вийшов у тьмяний неосвітлений коридор – і тут же зупинився біля входу, який мав вести, за логікою, до спальні Луни... але ж він міг би заприсягнутися, що вчора ввечері на цьому місці не було ніяких дверей!
Обережно зазирнувши всередину, Гаррі опинився... надворі! І влітку! Але, засвітивши паличку, він швидко опанував себе і зрозумів, що таку ілюзію викликало дивовижне оздоблення кімнати.
Сухе листя вистеляло стіни кімнати, наче шпалери. Стовпчики ліжка були з блакитного пісковику, а переплетені виноградні лози слугували за фіранки. Декілька гілок дерев, прикрашених гірляндами у сільському стилі та саморобними різдвяними іграшками, вилися по стінах.
Старий потертий бочонок височів біля ліжка, наче тумбочка, на ньому влаштувалися стосик часописів та дерев’яна чашка. А поруч з ними лежала товста, таємничого вигляду книга, на обкладинці якої зверху стояла невеличка картина у рамці.
Зі стелі звішувались численні розмальовані гарбузи, різних форм та розмірів, деякі з них прикрашені на святковий манер. Також під великим сомбреро висіла пташина клітка, зроблена з тоненьких дерев’яних прутиків. Біля ліжка стояла коробка з такими самими кам’яними табличками, що їх Гаррі вже помітив раніше, внизу. І загадкові руни, висічені на них, хлопцю так само не вдалося розібрати. Якщо в цій кімнаті десь і була шафа – Гаррі її не бачив. На подушці лежала маленька гілочка глоду, перев’язана червоною, чорною та білою стрічками, що воно таке – він міг тільки здогадуватися. Ковдри на ліжку не було.
Очі Гаррі знову повернулися до тієї невеличкої картини. Він вже розгледів, що то був чийсь портрет в обрамленні жимолості та ялівцю. Зацікавившись, хлопець зробив крок у кімнату – його ноги беззвучно ступили по вкритій мохом підлозі. Це була єдина картина, яку він побачив у цьому будинку...
„Я не повинен бути тут... а якщо зараз зайде Луна? У мене немає виправдань...” – але наче якась сила тягнула його до портрету.
Він поволі підійшов, тримаючи перед собою паличку. І зупинився, зачарований сценою, зображеною на малюнку: молода, струнка та прекрасна жінка мирно спала під величезним дубом в оточенні різноманітних лісових мешканців, які також спокійно дрімали довкола неї – зайці, білки, їжак... навіть лис... і птахи поснули у їхніх гніздах у гіллі дерева.
Одяг жінки був дуже незвичним – переплетення шовку, листя та лишайнику. Її бліді ноги були босими, поперек колін лежав розгорнутий манускрипт дуже старовинного вигляду, хоча його літери були надто малі, щоб Гаррі міг що-небудь розібрати з написаного. Навіть до того, як він побачив таке знайоме довге біляве волосся – хлопець вже знав, хто перед ним. Не було жодного сумніву: він дивився на матір Луни.
Схилившись нижче, він помітив на ній маленький кулон, якій сам по собі не був вже таким дивовижним (особливо, згадавши чудернацькі уподобання у прикрасах її дочки), але...
Гаррі стягнув окуляри і прищурився. Він точно вже десь бачив цей срібний кулон... або точнісінько такий самий! Хлопець взяв портрет в руку і ледь не притулився до нього носом, у намаганні пильніше роздивитися прикрасу. Цей кулон нагадав йому...
Очі жінки раптом широко розплющилися.
Гаррі аж підстрибнув від несподіванки, ледь не впустивши свої окуляри.
- Ой! Я... це...
Жінка рвучко звелася на ноги, пергамент покотився у густу траву. Було очевидно, що вона зовсім не рада бачити його тут – непроханого зайду у кімнаті її доньки. Її неземні перламутрові очі прикипіли до його обличчя – Гаррі відчув, як йому по спині пробіг мороз, а волосся на голові стало дибки. Він хутко повернув портрет на місце.
Швиденько відступаючи до виходу, він намагався одягнути назад окуляри.
- В...вибачте, - він вдарився о двері і ледь знову не впустив окуляри на підлогу. – Я тільки... я, мабуть, піду...
Гаррі став у коридорі, намагаючись трохи уповільнити свій подих та шалене серцебиття.
„Чудово!” – він був дуже злий самий на себе – „Ну чого мені треба було туди пертися?! Мені і так купу всього їй треба розказати... тепер вона подумає, що я несповна розуму...”
Хоча, трохи охолонувши, він усвідомив, що хто-хто, а Луна ніколи не звинуватить його у божевіллі... вона вірила йому всім серцем, навіть коли всі інші відвернулися від нього... ця думка принесла Гаррі відчуття великого полегшення.
Він вмив обличчя у ванній кімнаті і почав спускатися спіральними сходами. Цікаво, чи Луна взагалі такий „жайворонок”? Вона ж постійно мріє наяву – сни, напевно, і не в змозі дати їй такі яскраві видіння...
Після того, як він минув захаращену печатну майстерню на другому поверсі, один голос знизу почав долинати чіткіше... він був напевно жіночим... але точно не належав Луні. Хто ж там розмовляє? Можливо, той самий таємничий привид з минулого вечора?
Гаррі тихенько увійшов до вітальні – приглушені голоси лунали з кухні. Крутячі у пальцях паличку, хлопець наблизився до дверей та обережно визирнув.
На кухні, за малим столиком, сиділи дві постаті, приховані від очей під великою ковдрою. Голоси притлумлювалися цим товстим шаром вовни. Незважаючи на це, Гаррі їх тепер миттєво упізнав.
- ...тримай оцю сторінку так, бачиш? – казала Герміона. – Вона показує свій зміст, тільки коли її перевернеш зворотної стороною... та й тоді тільки при світлі свічок. І зауваж, не будь-яких свічок – я витратила цілу вічність, підбираючи потрібну комбінацію... віск бразильських бджіл у нас тут не продається на кожному кроці, маю тобі сказати... е, що ти робиш?
- Ти бажаєш смачненького до своєї кави? – спокійно запитала Луна.
- Ні! – поспіхом вигукнула Герміона (вочевидь жахнувшись якогось дивацького пригощання Луни), і Гаррі затулив долонею рота, аби не розреготатися. – Ні, я... я буду просто чорну каву, дуже дякую.
- Добре, - незворушно відповіла Луна. – А ми повинні далі сидіти під ковдрою? Бо тут вже стає задушливо...
- Цить! – посуворішала Герміона. – Як тільки на пергамент впаде світло з будь-якого іншого джерела – він одразу стане абсолютно неможливим для прочитання. Повір мені, я пробувала багато разів... ліпше поглянь сюди... це норвезька, як ти гадаєш?
Голова Луни під ковдрою схилилася нижче.
- Ні... – її голос був трохи нерозбірливим через ковдру, і через застуду, яка ніяк її не відпускала. – Це значно давніше... Це Футарк. (1)
Голова Герміони також пірнула до столу.
- Футарк? Ти впевнена? Вони такому нас у Гоґвортсі не вчили...
Луна енергійно закивала під ковдрою головою, з шелестом перегортаючи сторінки.
- О, так! – щиросердно відказала вона. – Мама іноді робила так свої нотатки, на випадок, якщо Міністерство намагатиметься відібрати її дослідження... вона не дуже їм довіряла, розумієш. Завше підозрювала, що вони можуть спробувати використати її винаходи для...
- Ти відхиляєшся від теми!
- ...їхніх власних зловісних планів... вибач. Так, це точно Футарк. Я впевнена.
- Але як Регулюс... гаразд, не зважай, - зупинилася Герміона. – Добре, припустимо, що це дійсно Футарк...
- Пагорб Сілбурі.
- ...і... що?
- Пагорб Сілбурі, - повторила Луна, поки Гаррі нишком прокрався до кухні. – Ось, що тут написано.
У тиші, яка за цим настала, хлопець почув, як Герміона відкинулася на спинку стільця.
- Ти думаєш, - зауважила Луна за декілька секунд.
- Так, - підтвердила Герміона. – І я не розумію... Пагорб Сілбурі... у цьому немає ніякого сенсу!
- Чому? – з цікавістю запитала Луна, і Гаррі повністю поділяв це її почуття – він зрозумів, що мова йшла, вочевидь, про щоденник Регулюса, який досі вперто ховав від них свої таємниці.
- Пагорб Сілбурі – це давній курган бронзової доби, - пояснила Герміона. – Насправді, він не так вже далеко звідси... але маґли проводили там археологічні розкопки протягом століть, це не нова знахідка. І Ти-Знаєш... і Волдеморт не міг заховати там свій Горокракс. Якщо він не бажав... це дуже відкрите та легкодоступне місце.
Вона важко зітхнула.
- Ти знаєш, я дійсно гадала, що цей щоденник буде для нас допомогою, - зрештою сказала Герміона. – Але тепер мені все більше здається, що це якась хитрість, аби збити нас з пантелику.
- Можливо, він навмисне так вчинив, аби ввести в оману тих, хто, на його думку, його викрив? – натякнула Луна. – Ті Смертежери не були б дуже добрі, якби виявили серед себе зрадника, еге ж?
- Ні, аж ніяк...
Тепер тиша запанувала надовго. Гаррі боровся зі спокусою добряче налякати дівчат, вхопивши їх за плечі – тут відчувалася надто потужна праця думки, щоб ось так її порушувати.
- Дивись, що я роблю, - проспівав голосок Луни. – Це Круторогий Фиркак... ой, лишенько, не вистачає одного пальця для рогів... доведеться тобі застосувати тут свою уяву... я ніколи не була надто вправна у „театрі тіней”.
- Так, дуже мило, - відказала Герміона без особливого ентузіазму. – Я починаю відчувати, що це все пошуки чорної кішки у темряві, справді... три абсолютно різних місцезнаходження... і у жодному випадку немає і натяку про те, що там було щось приховано...
- Можливо, ми не там шукаємо, - задумливо перебила її Луна. – Ми тлумачимо все дуже буквально, чи не так?
Герміона раптом виструнчилась на стільці. Гаррі відчув, що вона намагається вхопити за хвіст цю ідею, якою б неймовірною вона не здавалася.
- Що ти маєш на увазі? – серйозність її тону різко контрастувала з її звичайним поблажливим голосом, коли розмова точилася довкола якихось дивовижних теорій Луни.
Гаррі побачив, як Луна тицьнула пальцем під ковдрою у трьох різних напрямках.
- Три крапки на мапі, - сказала вона просто. – Можливо місце, яке цей Регулюс позначив, ніколи й не було хованкою для Горокраксів... але вказувало шлях...
Герміона різко вдихнула повітря.
- Тріангуляція! (2) Але ж... так, це можливо... додатковий рівень секретності. Саме так, як міг вчинити одержимий параноєю „кріт”. (3) Луно! Це... це може спрацювати!
- У всякому разі, варто спробувати, - відгукнулася Луна. – Ну, коли ми це вже владнали, тут стає вже просто неможливо дихати...
Розпатлана білявка вигулькнула з-під ковдри і в цю ж мить побачила хлопця.
- Привіт, - мрійливо привіталася вона. – І щасливого тобі Різдва!
Герміона скинула з себе ковдру.
- Ой, містер Лавґу... Гаррі?!
- Привіт, Герміоно! – посміхнувся він у відповідь. – Прикольно ось так зустрітися тут... я знав, що дві голови ліпше ніж одна – і ви таки щось разом надумали, правда?
Герміона, на противагу йому, мала зовсім не задоволений вигляд. На її обличчі застиг вираз повної ошелешеності. Вона переводила погляд з Гаррі на Луну.
- Але... що ти тут робиш? – з притиском запитала вона, трохи оговтавшись від несподіванки. – Ти ж маєш бути у Норі?
- Взагалі-то, - почухав потилицю хлопець. – Я думав те ж саме про тебе.
- Вчора я була удома, - пояснила Герміона, досі трохи збентежена через неочікувану присутність Гаррі. – Я збиралася до Нори цього ранку, але вирішила заскочити сюди... ой, Гаррі! Вони ж напевно божеволіють від хвилювання за тебе!
- Нічого подібного, - втішив її хлопець. – Я надіслав їм сову.
- Сову?! – Герміона аж нахилилася до нього, розкривши від здивування рота.
- Так, - відповів він. – А у чому, власне, проблема?
- У... – Герміона розгубилася... дівчина декілька разів кліпнула очима, наче почуваючись не в своїй тарілці. – Ну... якщо вже так... проблеми немає, я гадаю... – нарешті невпевнено спромоглася вона. – Якщо містер Лавґуд не заперечує...
- Взагалі-то Татусь зараз у Копенгагені, - проспівала Луна, задмухуючи тим часом коротеньку воскову свічку.
Ця новина, здавалось, шокувала Герміону ще більше.
- Що?! Він... його тут немає? Але ж я думала... що він взагалі робить у тому Копенгагені?!
- Чекає, поки запрацює мережа Флу, - відповіла Луна. – Він застряг там в останні пару днів... з того часу, як почалися ці технічні проблеми. Я сподівалася, що вже сьогодні він буде вдома, але...
Герміона рвучко повернулась до Гаррі.
- Що? – подивився він на неї у відповідь з невинним обличчям.
Дівчина скочила зі стільця і, підбігши до нього, вхопила за руку та потягла у вітальню.
- Гей! Та що ж це таке?! Відпусти мене!
Але вона і вухом не вела, аж поки не підтягла його до каміну, де, нарешті, послабила свою хватку.
- Гаррі, ти що, з глузду з’їхав?!
- Перепрошую?! Що я таке зробив? – розгубився хлопець.
- Ти знав, що містер Лавґуд не вдома, але все одно сюди приїхав?
- Так, звісно, - відрізав Гаррі. Звинувачувальний тон Герміони відразу змусив його наїжачитися та піти у глуху оборону. – Я не хотів, щоб Луна залишилася самотньою на Різдво. До чого ти взагалі ведеш?!
Герміона закотила очі під лоба.
- Гаррі! Невже ти не розумієш... Луна... еее, ти не заперечуєш?
Хлопець обернувся і побачив, що білява дівчина стоїть просто за його спиною. Вочевидь, Луна слідувала за ними від самої кухні.
- Зовсім ні, - відповіла вона своїм дивовижним голосом. Чи то Луна не зрозуміла натяк Герміони, чи просто пропустила його повз вуха – Гаррі не збагнув – але білявка продовжувала спокійно стояти поруч з ними.
- Ох... – Герміона знову вхопила Гаррі за руку і потягнула його, хоч хлопець борюкався та протестував, по сходах нагору до печатної майстерні.
- Та припини вже! – з гнівом крикнув Гаррі, коли вона, нарешті, відпустила його рукав та зачинила за ними двері. – Ми не будемо говорити поза очі Луни в її власній оселі!
- Гаррі, ну подумай ти вже! – Герміона постукала пальцем себе по скроні. – Ти прийшов сюди, знаючі, що Луна на самоті – як це по-твоєму виглядає?!
- Хвилиночку! – рикнув хлопець. – У чому це ти мене звинувачуєш?!
- Ні в чому! – Герміона у відчаї замахала руками, намагаючись передати свою думку. – Я тільки прошу тебе замислитися, як це виглядає зі сторони... ти ось так відіслав сову Візлі... уяви, що зараз коїться в голові у Джіні?
- Можливо, мене більше непокоять речі, які справді існують – ніж ті, що комусь там ввижаються! – загорлав Гаррі, терпець якого врешті решт урвався. І чого це Герміона робить із мухи слона?!
Це, здається, справило певне враження. Коли Герміона заговорила знову, вона промовляла більш обережним, виваженим тоном.
- Гаррі, пам’ятаєш, коли я звернулася по допомогу до Луни у цьому розслідуванні з Горокраксами – ти попрохав мене тримати це поміж нами... задля спокою Джіні?
- Так, - насторожено підтвердив Гаррі, переминаючись з ноги на ногу. – І що з того?
Дівчина глибоко вдихнула.
- Гаррі... ти маєш зважити на почуття Джіні до цього... – повільно почала вона. – І я не кажу про те, як там щось виглядає зі сторони... тут ти правий. Але ти... скажімо так, не дуже спілкувався з Джіні останніми місяцями. І як я маю пояснити їй тепер, що ти залишився тут з Луною?
- Пояснювати нічого не треба, - твердо сказав Гаррі. – Я нікому не належу. І я не маю просити у когось дозволу на те, щоб побачитися з моїми друзями.
- Це не те, що я мала на увазі, - простогнала Герміона втомлено масажуючи пальцями скроні. Вона знову тяжко зітхнула. – Слухай, ще є час. Ти вже провів тут Святвечір – я впевнена, Луна це оцінила. Але чому б тобі тепер не піти до Нори? Я гадаю, це буде...
- Що, і просто так кинути Луну? – Гаррі не йняв віри власним вухам. – І тобі Щасливого Різдва також!
Герміона, здавалося, була шокована.
- Ні! Звичайно, я не на це натякаю! Дивись, я залишуся з Луною. У моїй сумці є Портключ, він відправить тебе як раз до сараю містера Візлі...
- Ні, Герміоно, я вже пообіцяв Луні, що залишуся на Різдво тут, - рішуче заперечив Гаррі. – Я хочу бути тут – а ти зробила б це лише з милості. І, взагалі, якщо мова зайшла про почуття Джіні – як бути тоді з Роном?
Герміона затулила долонею вуста і подивилася на нього так, наче Професорка МакГонагал на чергову невдачу Невіла у Трансфігураційних Чарах.
- Гаррі, це зовсім інше!
- І чому ж це?
- Хоча б тому - Рон не подумає, що у мене з Луною таємний роман!
Гаррі відчув, як гнів затоплює його з середини.
- Ах ось воно що! Виходить, Джіні думає так, як ти стверджуєш?!
- Ні... – ніяковіло затнулася Герміона. – Я не стверджую цього... я просто...
- Ти сказала це дуже прямо, маю зауважити!
Герміона відкрила і знову закрила рота. Вона сама загнала себе у глухий кут – і вони обидва це знали. Тиша тягнулася декілька неймовірно довгих секунд, поки хлопець і дівчина зиркали друг на друга з-під лоба. Нарешті Герміона порушила мовчанку.
- Гаррі, я не сваритися сюди прийшла, - тихо промовила вона.
- Але саме це у тебе чудово вийшло! – в’їдливо вщипнув Гаррі – і миттєво пожалкував про свої необачні слова. – Стривай! Ні, Герміоно, зажди! Я не хотів...
Вона важко опустилася на стос пергаментів та сховала обличчя в долоні. Її плечі трусилися від ридань. Гаррі охопив жах... але ж він тільки захищався у суперечці!
Він став навколішки поряд з Герміоною та ніжно погладив її по спині.
- Герміоно... мені дуже шкода... я не хотів ось так кидатися на тебе... – лагідно промовив він. – Я просто такий... такий наїжачений останніми днями...
- Ні, ні... це моя провина... – ридала дівчина, мотаючи головою. – Я не мала права втручатися...
- Втручатися у що? – трохи нахмурився Гаррі.
- Гаррі... – вона захлиналася сльозами... – Іноді одних гарних намірів замало...
- Ну, от тепер ти мене остаточно заплутала, - розгублено сказав хлопець.
Плач Герміони помалу вщух, і Гаррі вирішив, що ліпше й не розпитувати. Вона глибоко вдихнула та розправила плечі, незграбно намагаючись витерти мокрі щоки мокрими ж долонями.
- Гаррі, - вона ще трохи схлипувала. – Якщо ти бажаєш залишитися з Луною, допоки не повернеться її батько... то гаразд.
- Справді? – хлопець недовірливо моргнув. Він аж ніяк не сподівався такої „різкої зміни курсу”.
Герміона кивнула та витерла очі.
- Так. – голос її ще тремтів після сліз. – Взагалі-то, це дуже гарно з твого боку... що ти подумав про це... Луна дуже цінує твою присутність, я впевнена...
- А я ціную її товариство, – мовив Гаррі. – Сказати тобі правду, мені потрібна перерва, Герміоно... просто перепочинок... від усього...
Дівчина подивилася йому в очі, і тінь усмішки промайнула на її заплаканому обличчі.
- Вона дуже добра у цьому, еге ж? – її голос починав набирати звичну силу. – Я маю зізнатися – я й сама приходила до неї кілька раз за минулі місяці.
Гаррі підняв брова у щиросердному здивуванні. Потім й собі вмостився на стос паперу напроти Герміони.
- Справді?
- Так... – дівчина витирала мокрі руки об спідницю. – Вся ця напруга у Школі... і пошуки у щоденнику Регулюса... і співпраця з Орденом.... іноді все це так навалюється на тебе, все водночас... а Луна... знаєш, вона – просто дар божий.
Хлопець посміхнувся.
- Я можу це уявити, - кивнув він із розумінням. – До речі, і вона тебе дуже любить.
- Вона сама тобі так сказала? – обличчя Герміони аж посвітлішало від цієї звістки.
- Е... – Гаррі коливався. Він досі не знав, як ставитися до того, що трапилось минулого вечора, і просто ненавидів думку про те, щоб обговорювати ці події з кимось перед тим, як розповісти все Луні. – Не зовсім... Я... випадково підслухав її...
- Підслухав? – здивовано кліпнула очима дівчина. – А з ким вона розмовляла? Я гадала, ви тут самі...
- Еее... вона говорила з деревом.
Герміона глибоко замислилася.
- Хотіла б я вміти так, - раптом сказала вона, здивувавши його до глибини душі. – Це б дуже допомогло мені кілька років тому...
- Що? Розмовляти з деревами?! Ти дійсно гадаєш, що вона це може?
- Я вже бачила, як вона це робила раніше... напередодні Гелловіна я знайшла її біля Войовничої Верби... вона сиділа там і дуже довго з кимось розмовляла... мені знадобився час, щоб збагнути, з ким. – Герміона схилилася до нього, підкреслюючи свої слова. – Вона говорила з деревом, Гаррі. І Верба не зашкодила їй. Вона навіть не поворухнулася у її напрямку.
Вони мовчки обмінялися довгим поглядом.
- Тоді вона справді може це, - погодився Гаррі. – Або, принаймні, здатна зробити так, щоб вони її розуміли.
- Я не збагну, як – але це правда, - підтвердила Герміона. – Я не знаю, які закляття чи чари здатні на таке.. Я замислювалась, чи...
Раптом в її очах блиснув вогник прозріння.
- Що таке?!
- Гаррі... я можу тобі довіритися?
- Ти що, збиткуєшся з мене? – посміхнувся хлопець.
- Вибач... я мала на увазі, не говори поки що нічого Луні – я ще над цим працюю...
Вона піднялася зі стосу паперів і підійшла до печатного верстату, що був приєднаний до вітряного двигуна. Хоча вона повернулася до нього спиною – він достатньо добре її знав, щоб сказати собі: Герміона намагається висловити щось дуже делікатне.
- Я хочу дещо зробити на день народження Луни, - повільно почала вона. – І я подумала, було б дуже добре, якби хтось... розумієш, я не надто вправна у ремеслах...
- Ще б пак! – кинув Гаррі. – Я й досі пам’ятаю ті капелюшки! – Він згадав її невдалі спроби створити одяг для домовиків.
Вона повернулася до нього обличчям.
- Я вирішила зробити Родинне Дерево Луни. Як у Блеків на Гриммаулд Плейс.. тільки не таке страшне, звичайно! Я подумала, що їй буде до вподоби побачити свою фамільну історію на малюнку, але...
Вона замовкла. Погляд дівчини помандрував кімнатою і, нарешті, зупинився на пучечку тернових прутиків, зв’язаних разом цупкою темно-зеленою ниткою(4), який лежав на захаращеному робочому столі, що, певно, належав містерові Лавґуду.
- Але тут виникла проблема.
- Яка? – наблизився до неї Гаррі.
Герміона підняла на нього задумливі очі.
- Я легко відстежила родинну лінію її батька до часів Едуарда Сповідника. (5) Всі деталі мозаїки на своїх місцях... я навіть могла б копнути глибше... але, Гаррі, я не можу нічого знайти про її матір! Так, наче її взагалі ніколи не існувало у чарівному світі!
Гаррі розсміявся.
- О, вона існує, не переймайся. Я нещодавно її бачив.
- Що?!
- Тобто... я хтів сказати, це був маленький портрет у спальні Луни... ой...
Очі Герміони трохи розширилися.
- Я вдам, ніби цього не чула.
- Ні! – поквапився виправитися Гаррі. – Все було зовсім не так... тобто... я просто з цікавості зазирнув до її кімнати... нічого такого. Я навіть нічого не торкався!
Герміона зміряла його критичним поглядом – і хлопцю було нічого протиставити їй цього разу. Він дійсно не мав жодного права отак влазити до кімнати Луни. Тепер Гаррі міг тільки ніяково стинати плечима.
- Я збирався їй сказати, якщо цим ще можна чомусь зарадити, - спромігся він нарешті.
- Сподіваюся на це! – кинула йому Герміона. – То ж яка вона була?
Гаррі нервово втягнув в груди повітря.
- Прошу?
Герміона присунулась ближче.
- Вона... виглядала нормальною?
- Ну... дивлячись на те, що ти під цим розумієш...
Дівчина явно боролася із бажанням щось сказати.
- Гаррі... тобі не здається дивним, що про неї немає взагалі ніяких відомостей, жодних записів? Все, що мені вдалося відшукати: її звали Майя - і те лише завдячуючи Професорці МакГонагал, яка розкопала її старі шкільні відмітки. Я навіть не знайшла її дати народження!
- Та що ти таке кажеш?! – спохмурнів Гаррі.
- Я не впевнена... – Герміона закусила губу. – Або Міністерство справді добряче попрацювало, щоб за нею і сліду не залишилось, або...
В цю саму вить велика чорна тінь промайнула повз них зі зловісним криком. Гаррі поточився назад та ледь не впав, вхопившись за свою паличку.
- Герміоно, пригнися!
- Все в порядку, - вона вже засвітила власну паличку. – Це Невермор... дивись, у нього послання!
Крук всівся на балці прямо над їхніми головами, сторожко стежачи за незнайомими людьми. Маленький сувій був прив’язаний до його лапки.
- Треба сказати Луні... – зауважив хлопець. - Це, мабуть, лист від її... Обережно, він полетів!
Вони поспішили за круком, що хутко зірвався з місця та полетів вниз понад сходами. Поки вони дісталися кухні, Луна вже розгортала листа, а крук щасливо дзьобав своє пригощання на кухонній полиці. Герміона швидко прибрала щоденник Регулюса назад до своєї торбинки, яку сховала під стіл.
- Які новини? – запитався Гаррі.
- Це від татуся! – збуджено відповіла Луна. – Він пише, що погода потроху налагоджується. Датське Міністерство Магії обговорює можливість субсидування вартості квитків на маґлівський літак для затриманих аварією чаклунів та відьом. Він може бути вдома вже сьогодні ввечері!
- Якщо у нас теж розвидніється, звичайно, - не забарилася втрутитися Герміона. – Маґлівські літаки не здатні приземлитися при негоді, так само, як і злетіти. Але це повинно нас зараз хвилювати найменше.
- Як так? – не зрозумів Гаррі.
Герміона провела рукою по волоссю.
- Уся ця справа з аварією у мережі Флу... – пояснила вона. – Це змушує мене нервувати. Це сталося не з природних причин. Це явно якісь махінації Волдеморта...
- Махінації... – мрійливо протягнула Луна. – Мені подобається це слово.
- Гаразд, але зараз нам про це турбуватися ніколи, - рішуче сказав Гаррі, глянувши на свічки та чашки, що стояли на столі. – Ви щось з’ясували з щоденника Регулюса, так? Ми вже близько?
- Так... можливо, - Герміона пригасила свою паличку та зняла пальто зі спинки стільця. – Теорія Луни про тріангуляцію досить ймовірна... Вона, зокрема, пояснює, чому у тих двох місцях нічого не виявилося. Але залишимо це до наступного разу.
- Чому? Ми маємо перевірити! Луно, у тебе є мапа?
- Ні, Гаррі, - насварила його Герміона, вдягаючи пальто. – Той Горокракс нікуди не втече... а зараз Різдво і тобі треба святкувати.
- Але ж...
- Ніяких „але”! – суворо відрізала його подруга. – Я спершу маю скоординувати це з Орденом... якщо вся ця ідея взагалі має під собою ґрунт. А тим часом, - вона повісила на плече сумку. – Мені ще треба дещо зробити у Норі... Луно, мені так незручно, що я тебе сьогодні так рано розбудила, але...
- То нічого, - запевнила її Луна. – Саме тому Татусь дав тобі цього Портключа – тобі тут завжди раді.
Герміона прикусила губу від розчулення. Вона обійняла Гаррі та Луну на прощання та попрямувала до виходу, але не встигла ще й взутися, коли з кухні щось виразно зашипіло.
- Ой... – Луна швиденько туди побігла. – Мабуть, маринад переварився!
Вони мовчки подивились один на одного, в очах Герміони бриніло здивування.
- Навіть не буду питати, що ж там готується, - зрештою сказала вона, відчиняючи двері.
- Кого він сповідував, до речі? – раптом запитав Гаррі.
Дівчина застигла на порозі.
- Що? Хто кого сповідував?
- Ну, той Едді... Сповідник? (6)
Герміона, здається, не збагнула.
- Який?
- Ти сама розповіла, що відстежила родовід батька Луни до часів його правління. Але так і не сказала, кого він сповідував.
- Гаррі, ти вже розмовляєш, як Луна, - засміялася вона, хитаючи головою.
- Справді? – Гаррі підняв брова від здивування.
- Так, - кивнула Герміона. – Це каже Рон і мені, коли я...
- Що? У тебе те саме? – хлопець лукаво посміхнувся. – Тоді ми позаражалися від Луни.
Дівчина анітрохи не розгубилася.
- По правді, - прошепотіла вона йому, побачивши, що Луна вже повертається до них з кухні. – Я б не заперечувала проти того, щоб „заразитися” від Луни... принаймні, у невеличких дозах...
- Ти певна, що не хочеш залишитися на сніданок? – запитала Луна, витираючи руки об рушник. – Маринад пропав, але я знайду, чим його замінити. Я роблю різдвяні млинці – це новий рецепт, якого я навчилася, коли була...
Герміона посміхнулася їй.
- Це дуже заманливо, Луно, але мені дійсно треба йти... мене чекають Візлі.
Раптом вона поглянула на Гаррі та Луну з виразом глибокої задумливості. На якусь мить хлопцю здалося, що в її очах промайнула якась нова думка, така несподівана, що Герміона мимоволі трішки відкрила рота від здивування.
- Чому ж я... – прошепотіла дівчина.
- Що? – спитав Гаррі, зіщулившись від холодного вітру, який забирався йому під комір.
Але Герміона тільки мовчки кліпнула очима та зійшла з порогу на заметену снігом доріжку, витягла з сумки зубну щітку, доторкнулася до неї паличкою – і зникла з очей з гучним тріском у повітрі. Проте Гаррі встиг побачити на її обличчі легку посмішку.
„Що ж це з нею таке?” – мовчки здивувався він.
А Луна поруч з ним дивилася у ранкові небеса, які тільки почали набувати блідого сірого кольору зимового світанку. На подив Гаррі, вона ані трохи не зацікавилась тим, що вони з Герміоною удвох обговорювали, усамітнившись від неї. Не кажучи вже про те, щоб образитися.
- Це буде чудовий день... – прошепотіла вона, і Гаррі не був певен, чи то вона звертається до нього.
- Ти так гадаєш?
Луна повернулася до нього.
- Я зовсім не думаю, що ти зневажаєш мавп, - урочисто оголосила вона.
- Е... справді? – заморгав від несподіванки Гаррі.
Луна впевнено кивнула. У хлопця з’явилося вже знайоме відчуття, що він проґавив частину розмови.
- Ну... дякую.
Луна посміхнулася йому, і вони повернулися до теплого млина.
- Я збираюся намастити мої млинці. З чим би ти хотів?
- Е... – Гаррі завагався. У будь-якому разі млинці з маринадами були йому зовсім не до смаку. – Ти знаєш, я можу допомогти тобі, - з надією запропонував він. – Я не новачок на кухні.
- Ой, та все добре... я сама впораюся. Ти полюбляєш якусь особливу начинку?
Гаррі напружено міркував. Він не хотів наполягати, щоб не образити Луну, висловивши сумнів у її кулінарних здібностях. Але маринад?
- Гаразд. Будь-що... окрім маринадів! Здивуй мене! – вигукнув він, перш ніж до нього самого дійшло, що і, головне, кому він бовкнув. – Тільки не треба дивувати мене аж надто сильно! – поквапився додати хлопець. – Я трохи старомодний у питаннях їжі, не ображайся.
- Як щодо млинців а-ля Сюзетта? (7) – висловила пропозицію Луна. – У мене є трохи малини, буде як раз дуже доречно.
У Гаррі наче гора з плеч впала.
- Так, це чудово! – з полегшенням вигукнув він. – Це... можна скористуватися вашою ванною кімнатою? Мені б не завадило сполоснутися...
- Це точно, не завадило б, - серйозно кивнула Луна, збентеживши хлопця. – Будь ласка, Гаррі. Тільки пам’ятай про наші труби!
- Труби? – перепитав він, вже підіймаючись сходами. – Ах, так! Ці труби... Я не на довго.
Гаррі вже був нагорі, коли згадав про те, що сталося у кімнаті Луни. Він має їй розповісти! І негайно. Поки знову не забув, або ще гірше...
Хлопець прудко збіг сходами – і ледь не зіткнувся з Луною, яка саме виходила з кухні. Вочевидь, дівчина як раз збиралася повернути ковдру до своєї спальні.
- Луно, я дещо хотів тобі сказати... – почав він і затнувся, побачивши те, що звішувалося зі стелі просто над їхніми головами.
Гаррі підняв очі вгору. Це була прикрашена до свята гілочка омели. (8)
* * *
1 – Мішель робить типову помилку автора, який не розбирається в рунології. Футарк – це не мова. Футарк – це давній священний рунічний алфавіт германських народів. Він складається з 24 рун і зветься відповідно до звуків, що їх позначають перші 6 рун. Футарком можна писати на будь-якій мові, але ліпше за все – на мові з германської родини, звісно. Більшість старовинних рунічних надписів зроблені давньонорвезькою. Але і сучасною норвезькою Футарком писати цілком можливо, так само як латинкою. Так само, як українською можна писати кирилицею, латинкою чи тим же ж Футарком – щоправда, з певними зауваженнями, бо не всі звуки, притаманні слов’янським мовам, Футарк може адекватно передати.
2 – (геод.) визначення положення опорних точок на земній поверхні для топографічного знімання місцевості.
3 – агент, що проник у ворожу таємну службу.
4 – у тексті раз у раз зустрічаються натяки на давню британську магію.
5 - став королем Англії у 1042 році.
6 – королю Едуарду було б ліпше стати священиком, а не монархом. Він був слабким володарем і „підготував” країну до завоювання норманами Вільгельма Завойовника, що сталося невдовзі після його смерті у 1066 році. За своє святенництво й отримав прізвисько Сповідник, але сам, ясна річ, нікого не сповідував, бо не був попом.
7 - Crêpe Suzette – традиційний французький та бельгійський десерт, що складається з млинця, политого гарячим соусом з карамелі, помаранчевого соку та протертої шкірки апельсина. Зверху додається лікер, зазвичай Grand Marnier, який при поданні на стіл підпалюють. Також це блюдо часто прикрашають ягодами, зокрема – малиною.
8 – я гадаю, всі знають цей британський різдвяний звичай: хлопець і дівчина цілуються, якщо вони опинилися разом під гілочкою омели. Прикрашене гілля омели спеціально розвішують у різних куточках оселі.
* * *
P.S. Як бачимо, Мішель закінчила на самому цікавому, залишивши наших героїв у дуже делікатній ситуації :0)
Я переклав з англійської усе, що зараз є у наявності. Від усього серця сподіваюся, що автор продовжить цей чудовий твір.
