Розділ перший, в якому з’являється неочікуваний гість, а дім №4 на Привіт-драйв чекає нашестя міні-дядечків. - Гаррі! Випусти нарешті свою кляту сову!!!
Одним літнім ранком ці слова розбудили Гаррі Поттера. Хлопець звично намацав окуляри і сердито сів на ліжко. Надівши їх, він роззирнувся навколо. На його письмовому столі сріблясто поблискувала у вранішніх сутінках велика клітка, у якій вже не один рік жила його сова – вродлива полярна красуня – Гедвіга. Було б дуже тихо, якби не голосне й лякаючи совине ухкання. Здавалося, що від нього у будинку Дурслів та у кількох сусідніх повилітають шибки. Та дядько Верном голосив куди гучніше, бо саме від його репетування Гаррі й прокинувся. Дійсно, для такого товстопикого і вгодованого чоловіка не було проблемою перекричати й десяток Гедвіг. Гаррі зітхнув, піднявся й підійшов до дзеркала – куди йому до дядька. З одного Дурсля-старшого можна було понавикроювати зо шість-сім Гаррі. Таких собі худеньких хлопчиків з легенькими синцями під очима. Хоча, звісно, він був схожий не на дядька Вернона, а на своїх батьків Джеймса й Лілі Поттерів, які загинули від руки чорного мага Волдеморта багато років тому. Та спогади спогадами… Гаррі відчинив шухляду у столі і дістав звечора підготовлений лист Сиріусові Блеку. Так звали його хрещеного батька, який любив Гаррі найбільше з усіх дорослих на світі.
Хлопчик відчинив клітку, але Гедвіга ображено відвернулася.
- Ой не треба! Тільки не роби вигляду ніби дуже втомлена, - лагідно проказав Гаррі, прив’язуючи до лапи сови листа. Сова кліпнула, ніби вибачаючись за свої лінощі, й порхнула повз Гаррі у відчинену кватирку.
Тієї самої миті двері до кімнати розчахнулися під натиском люті дядька Вернона:
- Тобі що, позакладало?!
- Гедвіга вже полетіла, - скромно опустивши очі, відповів Гаррі.
- З листом, так?!!
- Так. До Сиріуса Блека. Цікаво, чи він відповість, чи сам приїде? – Посміхнувся Гаррі. Він відверто знущався над дядьком, майже цього не приховуючи, бо добре знав – як той боїться «страшного серійного маніяка» Сиріуса.
- Навіть не прислухаючись, Гаррі чув, як у м’язах голови дядька Вернона скриплять заіржавілі десятиріччями коліщатка. Хлопець спокійно чекав. Дурсль дивився на нього секунд зо п’ять, а потім, розвернувшись, вийшов, кинувши майже батьківським тоном:
- За десять хвилин щоб спустився донизу.
***
- Ось нарешті і ти, синку! – дядько Вернон трохи не лускався від незрозумілої радості. Та й не тільки він. Тітка Петунія та його рожевовухий кузен Дадлі сяяли, мов дві різдвяні ялинки.
- Будеш лимонний пиріг? Я тобі приготувала! – нашвидкуруч збрехала тітонька.
- Гей, я теж хочу! – Широка фігура Дадлі надійно перекрила усі шляхи до холодильника.
- Що?! – вибухнула тітка. – Подивися на Гаррічека, він же зовсім змарнів від цієї бридкої магії! Хто ж про нього потурбується, як не… ми. Найрідніші у світі люди!!! – від її посмішки нічого не розуміючий Дадлі здувся, як тогорічна повітряна кулька й покірно відсунувся. Тітка ж лопотіла про свою доброту та щедрість, одночасно припрошуючи усіх до майже святкового столу.
- Насолоджуючись на диво смачним пирогом, Гаррі одночасно розмірковував. Звідки така доброта та любов??? Він чекав листа від Візлів, та про це ніхто з Дурслів не знав. Виходить, причина у чомусь іншому… Його роздуми перебив улесливий голосок дядька Вернона:
- Ми оце щойно отримали листа від Візлів. Вони люб’язно запрошують тебе у гості. – Гаррі настільки зрадів, що майже не почув кінцівку фрази:
- То виходить, Сиріус Блек не зможе приїхати до нас? – це пояснювало все! Гаррі підняв на родичів сяючий щастям погляд. Ніхто з них не помічав, що великі шматки лимонного пирога вже декілька хвилин літають кімнатою. Лише тітка Петунія нервово відмахувалась від них, немов від мух, та Дадлі безуспішно намагався схопити свій шматок.
- Ні. Не зможе. – Не поспішаючи, заспокоїв їх Гаррі. – А можна я прочитаю листа?
- Авжеж, авжеж, мій любий, хоч три листи, - прошелестіла тітонька Петунія, простягаючи Гаррі сувій пергаменту. Хлопець поспішив до своєї кімнати, намагаючись не помічати виразу полегшення на обличчях своїх родичів.
***
Не встиг він прочитати і перших рядків листа, як із його переносного каміну, підключеного до флу-мережі, почувся гуркіт. Через мить з каміну, одночасно з хмарою пилюки, вилетів розкуйовджений Рон Візлі. Він завжди нагадував Гаррі сонячного зайчика (і не треба шукати натяків на слеш). Руде волосся, по-дівчачому наївні блакитні очі, незлічене ластовиння (воно було навіть на руках, навіть… навіть на пальцях!!!)… До того ж, його друг був полохливий і обережний, мов справжнісінький сонячний зайчик…
Струснувшись, мов велике кудлате кошеня, Рон посміхнувся:
- Привіт, Гаррі. Вибач, я не витримав, - знову ніяково посміхнувся хлопець. – Мама дуже хвилювалася через ту ненадійну маглівську пошту. Тому… Ось я вирішив… Ну чого ти не збираєшся?! А, до речі, Фред із Джорджем передали тобі подарунок для дядечка. – Він витяг з кишені маленьку синю голку й простягнув її Гаррі. Той посміхнувся (нарешті він зміг сказати хоч слово у відповідь):
- Привіт, Роне. Я такий радий тебе бачити.
- Так, так, привіт, - не зупинявся Рон, одночасно обтрушуючи із штанів та «фірмового» светра павутиння, тирсу та ще щось незрозуміле.
- Що це?! – запитав Гаррі, здивовано роздивляючись синю голку.
- А я звідки знаю? Ці чортяки мені тицьнули її в руки, гигочучи, мовляв: «причепите її десь до дядька, ото посміємося!».
Гаррі задумливо поправив окуляри й звично потер шрама.
- Кажеш, обіцяли, що посміємось? Ну що ж, спробуємо.
Рон нарешті обтрусився до більш-менш пристойного вигляду і перестав дратувати Гаррі нескінченними хмарками пилюки.
- Пішли привітаємось, чи що? Чи може для початку речі зберемо? Га? – Не вгавав Рон.
- А що їх там збирати, - стенув плечима Гаррі. Друзі підхопили майже повну валізу, до якої Гаррі доклав лише декілька книжок з полиць, та, взявши клітку Гедвіги, спустились донизу.
Три пари очей Дурслів з однаково ошелешеним виразом втупилися у них.
- Куди це ти зібрався, синку? – приязно запитав дядько Вернон.
Гаррі покосився на Рона. Той абсолютно нічого не розумів і мовчав.
- Вибачте, Вельмишановний! – Проскрипів дядько Вернон крижаним тоном. – Чи ви німі, чи вас батьки не навчили вітатися?!
Рона остаточно заціпило. Тим часом дядько Вернон впритул підійшов до Гаррі (Рон відсахнувся) і поклав хлопцю на плече важку (кілограмів під сорок) долоню. Легенько поляскуючи нею (це й видавало його знервованість) він запитав:
- Ти вже їдеш, Гаррічку? Із цим гарненьким хлопчиком?
- Я… Я… Добрий день. – це було все, що Рон спромігся з себе видушити.
- А твоя тітонька хотіла надвечір нас пирогом побалувати. – Рон голосно ковтнув і подумав: «Де це я? Може сам собі наснився?»
- Та нічого, - відповів Гаррі. – Іншим разом, Візлі вже на нас чекають. – Після цих слів Гаррі обережно зняв зі свого плеча руку дядька Вернона, одночасно легенько доторкнувшись до манжету його сорочки. Синя голка, яку він тримав у руці, миттєво розчинилася у цупкій тканині.
- Ну що ж, - зітхнула тітка Петунія. – Іншим то іншим, - маючи на увазі тих, хто буде їсти пиріг. – Ти нічого не забув?
- Здається, ні, - стенув плечима Гаррі. – А втім, піду подивлюся. – і легкою ходою він побіг до своєї кімнати. Рон подріботів слідом, весь час нервово озираючись, ніби чекав закляття у спину. Втім, недаремно Гаррі завжди називав його «сонячний зайчик». Подумки.
*
- Уявляєш, Роне, я мало не забув свою «Вогнеблискавку», - посміхаючись, зустрів Гаррі Рона на порозі. Та раптом друзі здригнулися від жахаючого жіночого виску. Хлопці вихопили чарівні палички й кинулися сходами донизу. Кожен уявляв собі найстрашніше. Гаррі – дементора на пару з Волдемортом, а Рон… павучка.
Ось і вітальня. Перше, що вразило, це скоцюрблений Дадлі, що сидів… на холодильнику, схопивши себе обома руками за кінці коротеньких штанин. Тітка Петунія стояла на столі. Однією рукою вона розмахувала рушником, ніби відганяючи мух, а іншою з огидою струшувала з себе щось дрібненьке і синеньке, схоже на вусатих дворуких/двоногих тарганів. Ошелешений Гаррі раптом зрозумів, що усі ці синенькі істотки, що бігали, стрибали й падали кімнатою, як завжди нагадуючи Ронові одного величезного (синього!!!???) павука, були… Дядьком Верноном. Точніше, багатьма дядьками Вернонами… дуже багатьма. Перезирнувшись і сховавши палички, хлопці зареготали. А даремно. За мить сотні малесеньких синеньких дядечків збіглись посеред кімнати, злипаючись в одну велику, моторошну й незграбну синю фігуру, яка весь час смикалась ніби в судомах, коли в неї вливалися нові дядечки. Ще мить і перед остовпілими хлопцями постав справжній, але… синій, дядько Вернон. До того ж, у нього чомусь не було носа! Гаррі з Роном роззирнулися по кімнаті – де ж ніс? Ага, ось і він – тітка Петунія, скрививши тремтячі губи, витрушувала з кишені останнього заблукалого дядечка. Той похапцем підскочив з підлоги… і зник.
- ВИ!!! ВИ!!! – Розлючений носатий дядько Вернон, схопив перше, що попалося йому під руку. А це була «Вогнеблискавка». Хрясь!..
- Ні! – Гаррі рвонувся вперед, але було вже пізно. Дві половинки його улюбленої, неперевершеної, найкращої мітли, тремтячи, лежали на підлозі.
- «Денсогіо»! – вихопив Гаррі паличку.
- «Петрифікус Тоталус»!!! – приєднався до нього Рон.
Вся сімейка Дурслів немов скам’яніла (Дадлі так і не встиг злізти з холодильника), а дядько Вернон на додачу з кожною секундою все більше нагадував бобра.
- Гаррі, здається, в нас будуть проблеми. Може, того… додому?!
- Давай, - зітхнув хлопець у відповідь.
Розділ другий, де Волдеморт жадає помсти, але губить свою зброю, а у Рона з’являються проблеми з частинами тіла. - Гаррі, я така рада тебе бачити! – зустріла його місіс Візлі, як завжди обціловуючи, обдивляючись зусібіч та обтрушуючи камінний пил. – Ти так підріс, змужнів… Не те, що мій Рончик!
Гаррі ніяково посміхався, кліпав очима, в той час уявляючи, як швидка допомога Міністерства магії зараз наводить лад у будинку Дурслів. Проте «Вогнеблискавка» була того варта…
- Ну як там наш міксер? – вбігли до вітальні Фред із Джорджем.
- Що ще за міксер? – крижаним тоном спитала місіс Візлі.
- О, матусю, а ми тебе і не помітили, - бовкнув Фред. – Бридня, що я кажу… - це Джордж штурхонув брата ліктем в бік.
Місіс Візлі дуже ласкаво посміхнулась і погляд її не віщував нічого доброго:
- НУ!!!
Близнюки почали сповідуватись, перебиваючи один одного:
- Мамуню, ми тобі все й так розповіли б! У нас від тебе таємниць немає! Ну, ти ж нам віриш? Ну от… Ми винайшли таку штучку… еее… подрібнювач. Нічого небезпечного! Ну, як завжди. Ну ти ж знаєш… Ми лише жартуємо! Ніякого азкабанства! Ось.. Дядько Гаррі і… подрібнився. На багатьох дядьків. Ну, дуже багатьох… Трохи розрахунки нас підвели. Ну… ми ж в математиці не дуже. Сама знаєш…
Місіс Візлі слухала синів співчутливо і уважно, киваючи головою. Та близнюки дуже добре розуміли, що нічого гарного для них її мовчання не віщує.
- Е-е-е-е-е, Фреде, ти здається забув вимкнути…
- Так-так, в нашій кімнаті… - і хлопці похапцем повернулись до матері спинами.
- Ні-ні-ні, ані руш! – зупинила їх місіс Візлі. – Мої любесенькі, дорогенькі синочки! Зараз ви візьмете щіточки і підете на задній двір мити казаночки.
Хлопці майже одночасно приречено зітхнули, дістаючи чарівні палички.
- Руки вгору. Палички – до мене.
- Але ж…
- Ніяких «але»! Іграшки на сьогодні закінчились. На вас чекає сувора правда життя.
- Тобто казани?! – скривився Фред. Чи може Джордж… Під невблаганним поглядом матері вони покірно поклали на стіл палички і, похнюпившись, почимчикували на задній двір. Із щіточками…
*
Гарі з Роном перешіптувались, радячись, чи признаватись мамі: як саме дядько Вернон потрапив у міксер і що було потім. І врешті вирішили, що правда іноді повинна бути неповною.
Проте, коли місіс Візлі повернулась до них, хлопці похололи.
- Ну що? Може, поїмо чогось? Бо в мене від чергових Відьмацьких Витівок Візлів щось попоїсти закортіло…
Втім, пізніше, попиваючи духм’яну каву, місіс Візлі, наче між іншим, спитала:
- То що там сталось у вас, Гаррі? У тих твоїх Дурслів? – і Гаррі переповів історію з міксером, не уточнюючи ( та навіщо!) деякі дрібниці. – А потім, - закінчив він свою розповідь, - дядько розтрощив мою «Вогнеблискавку».
- Чесно кажучи, Гаррі, я зробила б те саме.
- Мамо, ну як ти можеш таке казати!? А як же квідич? – і всі троє чомусь сумно подивились у вікно. І недаремно, бо для цього була причина: голосно ляскаючи крилами, до «Барлігу» підлітала Гедвіга. Вона влетіла у кімнату і ледь не впала на підлогу. Не дивно, бо окрім листа, вона несла величезний пакунок. Хлопці кинулись до неї. У пакунку виявилась… мітла.
- Гаррі, Гаррі, - захоплено вигукував Рон, - ти тільки-но подивись!
- Невже мітла?.. – розгубився той, - нічого не розумію… Від кого?
- Та яка різниця від кого!!! Це ж «Вітрохвиля», - і він простягнув Гаррі мітлу. – Слухай, цитую рекламу «Щоденного віщуна»: «Вітрохвиля» - ідеально збалансована мітла, має сигналізацію, генератор невидимості та кріплення для чарівної палички. Швидкість 1000 колдометрів на годину. Ціна – 25 000 галеонів».
- Хлопці, може, ви листа врешті-решт почитаєте…
«Любий Гаррі! Ми тут з професором Люпином завітали до міс Маєр на чашечку кави і раптом я чомусь захотів зробити тобі цей подарунок. Є новини – Волдеморт збирає військо. Тобі «Вітрохвиля» може знадобитися. Ти у мене хлопець не лякливий, проте… будь обережний!
Твій Хрещений…»
Гаррі підняв очі від листа і зустрівся поглядом із місіс Візлі.
- Наскільки я розумію, - сказала вона, гладячи Рона по голові, - сьогодні у нас вечір зізнань. - Розкажи-но мені, Гаррі, звідки у Сіріуса такі шалені гроші та як він дізнався про твою мітлу?
*
Коли містер Візлі повернувся додому, він застав мирну картину – його «маленький» Рон, схиливши голову, спав у кріслі, обхопивши руками сяючу новизною мітлу, місіс Візлі сиділа навпроти затухаючого каміну і, підперши голову, уважно слухала спокійну розповідь Гаррі. Тишу надвечірря прорізували лише якісь дивні незрозумілі звуки. Містер Візлі зазирнув на задній двір, звідки вони й долинали. Зазирнув і закляк: Фред із Джорджем, куняючи, пошкрябували щіточками останній мамин казан.
- Ну що ж, дома, здається, все гаразд, - потер руки містер Візлі… Знав би він, наскільки нетривким виявиться спокій його родинного вогнища…
*
Ранок був звичайним. Містер Візлі читав за кавою вранішню газету, близнюки про щось перешіптувались, найменша Візлі – Джині ганяла по тарілці «Пластівці у молоці». Місіс Візлі щось вичакловувала у сяючих казанах. Гаррі з Роном обговорювали майбутній турнір з квідичу.
- Тепер Мелфою гаплик, - гарячився Рон.
- Так, звичайно, гаплик, - погоджувався Гаррі, але йому сьогодні чомусь було не до квідічу. Всю ніч у нього боліла голова, точніше, шрам на лобі. А це віщувало біду. Та розповідати про це комусь із Візлів, а тим більше Ронові, він не хотів.
Містер Візлі допив каву і, відклавши газету, піднявся. Час було йти на роботу. Раптом у двері постукали. Містер Візлі поспішив відчинити. На порозі стояв високий худорлявий чоловік неприємної зовнішності, вдягнений у трохи незвичну чорну мантію, гаптовану сріблом.
- Доброго ранку, Вам кого? – приязно спитав містер Візлі. Проте замість відповіді незнайомець байдуже відсунув його і увійшов у дім. Декілька секунд усі мовчки дивились на нього, нічого не розуміючи. Він зробив ще крок, посміхнувся, пригладжуючи долонею лискуче сиве волосся, і прошипів незнайомою мовою:
- Хісса-єссе-ші… Нессиащіе… *Привіт… Як справи… - парселтонг*
- Чекай, Роне, він до мене, - рвучко піднявся Гаррі, та не зміг ворухнутися.
Ошелешений містер Візлі, який тільки зараз згадав про безліч захисних та сигнальних заклять, що приховували «Барліг», і які так легко та непомітно пройшов цей чоловік, вихопив чарівну паличку:
- «Бомбардо!» - проте даремно - Волдеморт ледь смикнув рукою, навіть не обертаючись, і спалах власного закляття влучив у містера Візлі.
- Ти, нечисть, геть з мого дому! – отямилась місіс Візлі. Волдеморт підняв чарівну паличку і жінка просто щезла.
- НІ-І-І-І-І-І! «ІМПЕДІМЕНТА»! – кинувся на чорного мага Рон, проте струмінь його закляття на півдорозі до Волдеморта зашипів і згас.
- А ось і наступний, - майже по-людськи сказав Волдеморт, повільно, насолоджуючись скованим Гаррі, наближаючись до безпомічного хлопця. Скрививши губи у презирливій посмішці, він помахував чарівною паличкою, не поспішаючи і знущаючись:
- Ну що, заціпеніло, гаденятко?
Гаррі лихоманило від болю і люті, проте він не міг навіть поворухнутись. Раптом з-під крісла почулося якесь шурхотіння і відчайдушна маленька Джіні торкнулась його з-за спини, звільняючи від пут. «Що може зупинити зло? Втілення ЗЛА? Лише Патронус!» - блискавично осяяло Гаррі рішення. Він вихопив чарівну паличну і вигукнув:
- Експекто Патронум!!!
З його чарівної палички вихопилося сліпуче біле полум’я. Темний лорд не очікував нападу і ледь встиг захиститися своєю чарівною паличкою. Та Патронус Гаррі був настільки сильним, що у палички Волдеморта відламався кінчик. Коли на підлогу, повільно, немов, у кіно, він впав на підлогу, у камін кинулись Фред із Джорджем, що непомітно підкрались до нього, користуючись тим, що на них ніхто не звертав уваги. Грюкнувши об попіл комину банкою порошку «флу», вони прокричали «Міністерство магії» і зі свистом зникли. Волдеморт рвучко повернувся до комину, проте запізно – близнюки зникли. Темний Лорд зрозумів, що наближається небезпека, бо не за цукерками ж вони поспішили. За декілька секунд тут з’явиться зо два десятка аврорів, а у нього так недоречно зламалась чарівна паличка. Він вишкірився на Гаррі:
- До зустрічі, друже! Чекай на мене!.. – і роз’явився.
Гаррі знесилено впав у крісло. Поруч на підлозі ридав Рон, повторюючи: «Я вб’ю його! Я вб’ю його!». Джіні десь у кутку повискувала біля татка, мов маленьке кошенятко. Нарешті посеред вітальні почали з’являтися однаково одягнені люди з однаковими вирами обличчя. Серед них Гаррі знав лише Амоса Дігорі, батька загиблого торік на Три чаклунському турнірі Седрика. Точніше, не просто загиблого, а байдуже вбитого Волдемортом.
- Що сталося, - запитав Амос Дігорі, підійшовши до хлопців.
- Волдеморт, - промовив Гаррі.
- Ти не мариш? Тобі не ввижається? - поклав чоловік руку на лоба хлопцеві.
- Ввижається?! – підскочив Рон, - Та як Ви смієте так казати?! Якби не Гаррі, то ніхто б не вижив! А мої тато з мамою… - і Рон знову заплакав…
- Де його батьки? – запив Дігорі у Гаррі.
Той мовчки вказав на розтрощену стіну кухні, де з-під уламків аврори вже витягли містера Візлі.
- А мати?
Гаррі болісно стенув плечима. Сказати було нічого.
- Мама, вона…
- Тихо, Рончику, не треба, - підбігла до брата Джіні. – Вони знайдуть її, обов’язково знайдуть. Вона ж відьма, справжня відьма, вона не могла вмерти, просто не могла, не повинна була…
- Я думаю, що залишатися у «Барлозі» небезпечно, - суворо сказав містерДігорі, - пакуйте речі і їдьте до Лондона.
- Як, через комин? – подивися на розтрощену банку з-під порошку «флу» Гаррі.
- Ні, я вас роз’явлю.
- Добре, ми зараз зберемось. – хлопець повернувся до близнюків. – Ми всі їдемо до «Дірявого Казана», збирайтесь…
*
В Лондоні вони опинились швидко. Звісно, не біля Біг-Бену, а на першому поверсі знайомого, як завжди, трохи безладного «Дірявого Казану». Гаррі роззирнувся. Ніби все на місці. «А що це у мене в руках, чийсь палець… Так, ніготь обгризений, сам палець не зовсім чистий, але без слідів хімічних дослідів. Виходить, Ронів! Що ж робити?» Гаррі повернувся до Рона і спокійно простягнув йому від’єднаний під час роз’явлення палець:
- Це не твоє, Роне?.. – Той навіть не подивився, байдуже стенувши плечима.
- Що таке, Роне? Ти знову щось загубив? – співчутливо запитала Джіні.
- Так…, загубив… - не знайшов що сказати ще Гаррі.
- В мене все на місці! – роздратовано відмахнувся Рон, порпаючись по кишенях.
- Ти впевнений? – посміхнувся Гаррі.
- Та чому знову я? Скільки можна? Завжди, як тільки щось губиться, трапляється, знаходиться, відразу Роне, Рону, Ронине… - вже ледь не вибухнув хлопець, розмахуючи руками, і раптом побачив-таки: що тримає в руках Гаррі. Він враз замовк, перевів погляд на свої руки і … знепритомнів. Фред із Джорджем, що стояли біля шинквасу, замовляючи кімнати і обід, рвучко обернулись на грюкіт впалого тіла.
- Що вже знову сталося? – спитав Джордж у брата.
- І коли вже цей клятий день закінчиться?.. – зітхнув той.
Розділ третій, де постає проблема грошей, яка, втім, швидко вирішується, а льоду… більше не буде.Наступний ранок почався для Гаррі зі звичного ухкання Гедвіги. Добре, що дядько Вернон хоч не волав. Проте нудне зудіння Рона прекрасно все компенсувало. Здавалося б, він повинен був хвилюватися за зниклу матір, та, мабуть, учорашнє випалило в ньому (тимчасово) будь-які почуття. Рон розкладав по полицях «сімейні проблеми», які врешті-решт звелися у нього лише до відсутності грошей на життя, одяг, книжки і таке інше. Гаррі лежав із заплющеними очима і намагався додивитися сон. Йому наснилась величезна чорна хмара. Вона насувалась все ближче, женучи поперед себе пекучий вітер, погрожуючими гострими блискавками. Раптом прямо з хмари вилетів чорний птах і ринувся на Гаррі. Він все ближче і ближче. Вже можна роздивитися сталевий дзьоб, невблаганні очі, хижі пазурі… Здавалося, порятунку не буде. Навіть уві сні… Та раптом з тієї ж чорної хмари вилетів інший птах. Він був сліпучо білий, мов лебідь, мов олень, мов Золото ріг, мов його Патронус. Він не став битися з іншим птахом, а легенько підхопив Гаррі і … проказав голосом Рона:
- Гаррі, ти мене чуєш?! Я тобі вже годину втовкмачую, що у нас немає грошей.
Гаррі дістав із шухляди окуляри і , розчаровано зітхнувши, відповів:
- Доброго ранку, Роне… Ну як твій палець?
- Та що той палець, відросте, ми ж – не якісь там магли! – оптимістично відповів Рон. – А що ж нам із Гогвортсом робити?!
- Та заспокойся! Я через тебе такий сон не додивився! – І Гаррі почав переповідати Ронові свій дивний сон.
Раптом у двері хтось постукав. Хлопці одночасно вихопили чарівні палички. Двері тихенько прочинились…
- Хлопці, ви вже не спите? – це була Джіні. – А чого це ви … а, палички, так-так… Може поснідаємо, я вже зголодніла?..
*
За сніданком Рон знову заговорив про галеони, серпики, кнати. Настрій у всіх відразу і остаточно зіпсувався. Гаррі розмірковував, як делікатніше запропонувати Візлям свою допомогу, аж раптом до столу підійшов незнайомець. Його приємна зовнішність гармонувала з мантією з явно недешевої бурштинової тканини.
- Я вибачаюсь, мені потрібні Фред та Джордж Візлі…
Близнюки підвели на нього злякані очі і про всяк випадок якнайщиріше сказали:
- Ми більше не будемо!..
Незнайомець поклав на стіл візитну картку і проти зверхньо промовив:
- Дозвольте відрекомендуватися: Ян Цепс – директор департаменту розвитку регіональної мережі збуту Компанії «Зонко», - не дав він отямитися ошелешеним близнюкам. – Нарешті нам удалося знайти вас! Дозвольте мені присісти?
Зручненько розташувавшись за столом, Цепс дістав із невеличкого портфелика теку із паперами і діловито продовжив:
- По-перше, ми пропонуємо вам п’ятирічний контракт, згідно умовам якого ви отримуватиме гонорар 1 500 галеонів на місяць. Окрім цього вам надається портативна лабораторія з усім необхідним обладнанням. Для дослідів, розробки і подальшого втілення ваших ідей! Звісно, це не понадвеликі гроші. Проте, відсотки від продажу, слава і таке інше… Я сподіваюсь, що ми з вами домовимося?
Джордж поглянув на брата і промовив нарешті відновленим голосом:
- А які вимоги до нас?
- Все просто: один місяць – п’ять іграшок.
Джордж посміхнувся, перевів погляд на Фреда, підморгнув йому і, не помічаючи жахливих гримас бідного Рона, сказав:
- Вибачте, містере Цепсе, нам треба порадитись у родинному колі. Чи не могли б ми зустрітися ввечері?
- Добре, домовились – з розумінням сказав, піднімаючись, Цепс.
Як тільки він відійшов, Рон, трохи не плачучи, накинувся на близнюків:
- Порадитись? Порадитись… Вимоги до нас… Бовдури!!!
- Сам ти… Ну підпишемо ми угоду, а працювати хто буде? Ти? Ти тільки вмієш, що скиглити та пальці розкидати де попало!
- Та не сваріться ви! – встряв у розмову Гаррі. – Давайте краще замовимо морозива.
- Мені, будь-ласка, льоду, - піджав губи Рон.
- Льоду так льоду, - розуміючи сказав Гаррі… і сонячним серпневим ранком із стелі «Дірявого Казана» почав падати пухнастий лапатий сніг…
- Ви що тут витворяєте?! – до них підбіг розлючений шинкар Том.
- Вибачте, будь-ласка, - простягнув йому Фред 5 галеонів. – Ми більше не будемо! – додав звично.
Раніше від таких шалених «чайових» всі б заніміли. Та, здається, для Візлів наступали кращі часи. «Ще б маму швидше знайшли і батько швидше одужав…» - сумно подумала Джіні…
*
Цепс виявився людиною пунктуальною Не встигли всі ввечері замовити попоїсти, аж тут і він:
- Ну що, панове Візлі, ви наважились?
- Так, ми згодні.
- От і добре. Можливо, у вас уже зараз є що мені запропонувати?
- Так, у нас є міксер, - скромно опустивши очі, Фред простягнув Цепсу невелику синю голку.
- О, от він який, цей ваш славетний подрібнювач! Думаю, він буде користуватися попитом… Ну, що ж, поздоровляю вас із першою зарплатнею у «Зонко», - і відкривши портфелика, Цепс дістав звідти невеличкий шкіряний мішечок. – Папери підпишемо зараз чи як?..
За декілька хвилин задоволений Цепс пішов. Рон, приклавши руку до серця, із фальшивим трагізмом у голосі простогнав, жалісно зазираючи в очі Гаррі6
- А можна мені ще льоду?..
- Вибач, друже, - відказав Гаррі. – не сьогодні.
І всі голосно засміялись.
- А знаєте, кого нам не вистачає на нашому святі?
- Мами і тата? – вперше за весь день почули хлопці гіркий голос Джіні…
І всі засмутились.
- Так, звичайно, - погодився Гаррі, - та я б не відмовився побачити ще одну рудоволосу красуню…
Рон ревниво подивився на Гаррі і подумав: «Здається, лід сьогодні потрібен не лише мені…» Та не втіг він придумати, як найдошкульніше пожартувати над Гаррі, як Гермиона, що виникла невідомо звідки, вже обнімала Джіні.
- Вже весь світ гуде про те, що з вами сталося! Дивно взагалі, як вам вдалось вижити! Хто зупинив його? Яким закляттям?
Ніхто з них не хотів згадувати події минулого ранку, тому Гаррі коротко сказав:
- Я, «Патронусом». Та не зупинив. У Волдеморта лише зламалась паличка.
Не хотілось переповідати Герміоні всі подробиці, аби не псувати близнюкам несподіване свято. Виручила його незнайома огрядна сова, що влетіла у кватирку з листом. Він впав на стіл, прямо на мішечок від Цепса, і золоті монети покотились поміж тарілок.
- О, це звідки? – здивувалась Гермиона, чи то монети, чи то листа маючи на увазі.
Джордж із Фрейдом відразу почали гордо і з задоволенням розказувати про контракт із «Зонко». А Рон із Гаррі похапцем відкрили конверт.
« Любі мої Візлі!
Ваш батько знаходиться під наглядом найкращих лікарів у лікарні імені Святого Муна. Обіцяю вам, що його вилікують! У Міністерства магії є побоювання, що Темний Лорд не залишить вас у спокої навіть у «Дірявому Казані» під нашим неусипним наглядом. Будь ласка, будьте обережні!
Чекаю на вас у Гогвортсі.
До зустрічі.
Альбус Персіваль Брайан Вульфрік Дамблдор»
Поки Гаррі із Роном дочитували листа, а близнюки наперебій розповідали Герміоні про контракт та свої нові ідеї, Джіні сиділа у кріслі, обхопивши коліна руками, і думала: «Ну чому чим доросліший тим дурніший? Невідомо, чи повернеться мама. Як буде із татом, чи все буде гаразд з усіма нами, а ці дурні регочуть, нібито нічого й не сталося. Золото… Чого воно варте, те золото!...»
*
За декілька днів «Гогвортський експрес», тихенько чмихаючи, віз учнів до замку. Говіркі першокласники, поважні випускники, - всі раділи. Лише в одному з вагонів біля вікна стояла сумна рудоволоса дівчина. І, байдуже дивлячись на прекрасні пейзажі за вікном, жалілась сама собі:
- Нікому я не потрібна. Всі думають, що я ще маленька. Веселяться собі, гелгочуть, а про батьків забули.
- Обба-на! – Джіні здригнулась від несподіваного голосу за спиною. Це був Драко Мелфой. – Це у нас шо, тіпа принцеса Візлі? А де ж твої принци?
- Он, у купе гигочуть… - не повертаючись, вказала вона пальцем кудись.
- То я загляну, нічо?
- А ти що, скучив? – холодно спитала Джіні.
- Уявити собі! Навіть хотів до вас у «Барліг» завалитись якось… Та тут мені кажуть: «Ти що, Малфой, з дуба впав?! У них же там Відомо-хто днює і ночує. Хіба ти йому суперник!»
- А не пішов би ти! – різко повернулась до нього Джіні.
- Іду-іду, Ваше Високосте, - грайливо вклонився їй Малфой, відступаючи назад. – Як страшно!.. (Креб із Гойлом зареготали).
В купе, куди постукав Малфой, було шумно, аж занадто. Рон вкотре бідкався Герміоні, радячись, що ж йому робити з пальцем. І викинути , і назад не приклеїш.
- Мабуть, залишу дітям на згадку, - раптом осяяло Рона. Він сказав і зашарівся: «Яким дітям? Що я ляпаю?»
Герміона співчутливо кивала головою Рону і одночасно обговорювала з Гаррі його «Патронус». Чому він такий? Звідки така міць, така сила? Фред із Джорджем грали у вибухові карти, нескінченно поглинаючи страви та напої.
Мелфой, відкривши двері купе, посміхнувся до них, як до найкращих друзів:
- Привіт чі шо? – і раптом змовк, бо побачив, що все купе захаращено явно дорогими речами, старовинними книжками, незрозумілими приладами, що сяяли золотом… У таких валізах із драконячої шкіри міг бути лише одяг для «Обраних». А «Обраним» завжди був він, а не якісь там(нехай і чистокровні) селюки Візлі.
Шокований побаченим, Драко спромігся лише на жалюгідний жарт:
- Ви що, тіпа, гномов грабанули?
Та на його жарт ніхто не звернув уваги. Просто з його появою розмови припинились.
- Привіт, Драко! Як справи? – спитав Гаррі, якимось незвичним для Мелфоя тоном.
- Поттер, ти чо, мені в друзяки набиваєшся чи шо?
Гаррі не відповів. А Герміона мовчки простягнула хлопцю «Щоденного віщуна»:
- Третя сторінка, Драко…
- І шо я тут нового узнаю? – він недбало гортав лист, ще один, аж раптом його ошпарив заголовок «Прибічника Темного Лорда Луціуса Мелфоя заарештовано та відправлено до Азкабану». Газета випала в нього з рук. Що ж тепер робити. Що з Ним буде?
Нічого не розуміючі Креб із Гойлом намагались підняти газету, на яку він відразу наступив ногою.
- Не чіпайте, нікчеми! – вдарив він найближчого ногою і вискочив із купе.
Він біг із вагона в вагон, не розуміючи, куди прямує. Він з острахом озирався, боячись почути: «І синочка в Азкабан!», «Який батько – такий і син!», «Тварюка, ти теж смертежер!» Ставлячись до інших зверхньо, особливо у важких ситуаціях, він чекав зараз такого ж ставлення до себе.
Добігши до кінця поїзда, він на впав на полицю останнього порожнього купе… Так гірко він плакав уперше в житті. Якими словами він тільки не називав свого батька:
- Старий дурень! Чого тобі не вистачало! І здався тобі Казна-Хто! Що тобі до мене!? Щоб ти здох там, у своєму Азкабані!
І раптом він відчув, що поруч нього хтось сидить. Невидимий зашморг страху здавив йому горло… Тут йому на голову лягла чиясь рука, занадто легка, і ледь чутний аромат фіалок розвіяв усі його страхи. Він відкрив очі і рвучко сів на полиці. Поруч була … Джіні. Вона знову простягнула руку і погладила його по голові, як дитину…
Лише колись, коли він був дуже маленьким, старенька няня, які тепер він ледь пам’ятав, гладила його по голові, примовляючи: «Мій біднесенький хлопчик!» (Чому він був тоді бідним для неї?)
Ще мить, і він став колишнім Мелфоєм. Скрививши губи, він відвів її руку і, зверхньо посміхаючись, процідив:
- Та як ти смієш мене жаліти!?
Джіні спокійно піднялась і вийшла, кинувши майже байдуже:
- Ну то й залишайся сам!
Драко повернувся до вікна. За вікном змінювався пейзаж, розчинялись у вечірніх сутінках деталі, як і його таке казкове раніше, а відтепер таке темне та невизначене майбутнє.
Розділ четвертий. «Патлата курка».Гогвортс був як Гогвортс. Жодні катаклізми не впливали на непорушність його традицій. На першокурсників чекали човни біля Великого озера, на всіх інших – безкінні диліжанси. У фойє замку прибулих зустрічав Півз, кривляючись та кидаючи по новеньким всілякою бридотою.
Гаррі, заходячи разом із друзями до Великої Зали, відчував себе пташеням, що повернулось до рідного гнізда. Гогвортс… Лише тут він завжди відчував себе у безпеці, не дивлячись на чисельні пригоди, що стались із ним саме у замку.
Друзі зайняли свої звичні місця на лаві за довжелезним столом Гриффіндору. За роки їхнього навчання у школі мало що змінилося. Не мінялись вчителі, за винятком викладачів захисту від темних мистецтв. Чільне місце за викладацьким столом займав сьогодні, як і завжди, професор і директор Гогвортсу Альбус Дамблдор. Хоча він віднедавна очолював Міністерство Магії, та за погодженням із батьками учнів навідувався до Гогвортсу (лише у виключних ситуаціях). Бо іншого директора школи уявити собі поки що ніхто не міг.
Гриффіндорці обговорювали несподіваний контракт Візлів із «Зонко» і трагічні події, що передували цьому. На щастя Джіні по дорозі до Гогвортсу їх наздогнала сова від Персі, яка принесла звістку, що батькові легше, незабаром він зможе ходити. Проте за маму новин не було, хоча найвидатніші маги працюють над її пошуками. Дочитавши це речення, Джіні ледь стримала сльози. Ніби найвидатнішим магам зараз більше немає чим зайнятися… Хоч би ти повернулась, мамо!..
Гаррі слухав теплі напутні слова Дамблдора і неуважно мимоволі спостерігав легке сум’яття за столом Слизерину. Під злісне шипіння професорки Верни Серж, нового керівника слизеринців, учні штовхались, намагаючись не сісти поруч із Мелфоєм. Нарешті всі заспокоїлись, проте навколо Мелфоя їм вдалося створити жахаючу своєю тишею прірву.
«Яким би таким-сяким не був Драко, та вони не повинні так робити! – думав Гаррі. – В будь-кого батьки можуть раптом виявитись смертежерами. Точніше, про це просто стане відомо всім. Мелфой – перший, та не останній… Втім, хтось інший на місці Драко вже б кинув школу. А в нього ще вистачає сил презирливо посміхатись увсебіч, ніби він і досі на коні…»
Роздуми Гаррі перервала знайома пісня Сортувального Капелюха. Сортувальний Капелюх – великий, неоковирний і трохи смішний – щорічно він посвячував первачків у школярі Гогвортсу, розподіляючи їх по чотирьох гуртожитках: Слизерин, Грифіндор, Гафелпаф і Рейвенклов… Сортування вже закінчувалося, коли Гаррі звернув увагу на вертляву, коротко, «під їжачка», підстрижену чорняву дівчинку. На відміну від інших новачків, що були дещо злякані і весь час озирались, тулячись один до одного, дівчинка, повертаючись то до того, то до іншого, без упину щось торохтіла.
- Аміна Грифін! – пролунав голос професорки Макгонегел, і та сама дівчинка, на яку задивився Гаррі, підійшла, сіла на ослінчик і сміливо натягла собі на голову Сортувального Капелюха.
- Ого! – здивувався Капелюх. – Відразу на п’ятий курс? Таке хіба можливо?
Аміна посміхнулась:
- А ти балакуча, Шапко! І не тисни, не тисни мені так на голову – вона мені ще може знадобиться!
- Ну, не буду, не буду, - скривився Капелюх. – Іди, мабуть, дівчино, в … Слизерин! – і додав пошепки:
- Там твій їжачок-язичок швиденько причешуть!
- Не дочекаєшся! – стягнула його з голови Аміна. – Пальці в них поплавляться! – і, майже підстрибуючи, побігла до слизеринського столу.
- О, біля тебе так багато вільного місця, - зупинилась вона навпроти Мелфоя. – Можна мені сісти? Чи ти на щось хворий? (Той ледь скривився у відповідь). А Аміна цвірінькала далі, немов би не помічаючи поглядів інших учнів:
- А… Я здогадалась, ти, мабуть, Драко Мелфой? Читала-читала, а як же! Ну то й що? Яке жахіття – батько – смертежер… Ще невідомо: скільки таких діточок поміж наших, і як їхні батьки влипли в цю халепу! Он у мене батько – велетень, а мати – ну, як би це назвати попристойніше… Мати у мене – жінка з вільними поглядами на кохання. І в кого ж я тоді така? Маленька і абсолютно негарна? Може, в когось із мамчиних друзів-гномів?
Мелфой вперше за останню добу всміхнувся:
- Тебе як звати, малявко?
- Аміна Грифін я…
*
Сортування закінчилось. Професор Дамблдор, як завжди повільно піднявся з-за вчительського столу, і в залі настала тиша. Він поздоровив першокласників, привітав цьогорічних випускників, побажав усім натхнення, гарного настрою і успіхів у всьому. Після урочистої частини він заговорив про буденні речі. По-перше познайомив усіх із новим керівником слизеринського гуртожитку – професоркою Серж, високою, худорлявою, витонченою, з голочки вдягненою. До її видовжених хижих очей дуже пасував великий смарагд, що поблискував на золотому ланцюжку, відтіняючи погляд, що й без цього нагадував зміїний. А коли вона посміхнулась до зали – то у декого навіть заболіли зуби від поганого передчуття, бо ідеально білосніжна посмішка нагадувала … драконячу і нічого доброго не віщувала. Між тим професор Дамблдор пояснив усім, що професорка Серж, крім зілля та настоянок, викладатиме захист від темних мистецтв.
Торкнувшись теми повернення Темного Лорда, Дамблдор звернув увагу всіх, що цього року покарання для порушників дисципліни буде значно жорстокішим. А от для найкращих учнів у Гогвортсі вводиться … анімагія, яку викладатиме професорка Макгонегел. Після цих його слів у залі здійнявся гамір: хто аплодував, хто перепитував друзів – чи не почулося бува?
- Ви вже досить дорослі і розумієте, що ми ввели цей предмет вимушено, в зв’язку з надзвичайним станом у нашому світі! – продовжив між тим Дамблдор. – У зв’язку з цим же, я ще раз підкреслюю – не сподівайтесь на поблажливість. Звісно, я не хочу вас лякати наперед і казати: як і чим саме ми наказуватимемо порушників. Та обіцяю – гарного буде мало! А зараз, я думаю, час розпочати наш святковий бенкет! – Дамблдор плеснув у долоні й тарелі наповнились різноманітними стравами.
… Невідомо, як у інших, а у Рона зараз чомусь апетиту не було. Він нервово жував свою улюблену курячу ніжку, яка сьогодні видавалась йому зовсім не смачною, а якоюсь гумовою, і уявляв, як він висить у підвалі замку, почеплений на гак за великий палець лівої ноги., і як до нього підповзають зусібіч великі волохата павуки… Брррр!
- О, до речі, про палець, - звернувся він до Гаррі, здригнувшись і прийшовши до тями, - нагадаєш мені, щоб я підійшов до мадам Помфрі, бо я вже…й звик так, без пальця. Дівчата, до речі, більше уваги звертають, жаліють…
Гаррі не витримав:
- Ти що, Роне, з глузду з’їхав?! Чого це тебе раптом дівчата почали цікавити? А то, я бачу, зачіску змінив… І тхне від тебе, мов від різдвяного троля, чи ти, бува, не в Гегріда одеколон позичив?
- Та я за нього на алеї Діагон 30 галеонів віддав!!! – трохи не вчепився Рон у Гаррі. Грифіндорці почали озиратися.
- Та заспокойся, не ображайся! – дружньо обняв його Гаррі. – Не гарячкуй, жартю я, жартю! Он подивися краще, який «вундеркіндер» до нас прибув, точніше, до Слизерину. Ото, бачиш, із Мелфоєм щебече!?
- Та позакривайте ви роти нарешті! – раптом налетіла на них Герміона. – Чи в поїзді не набалакались? Про навчання треба думати, а не про дівчат!
- Оговталась! – спалахнув Рон. – А як сама торік із Крумом?..
- Я, між іншим, стільки грошей на парфуми не витрачала! – ледь не вискочила з-за столу Герміона. – І кінцівки свої, невідомо де розкидані, напоказ героїчно не виставляла!
Обличчя Рона набуло кольору вишні:
- А ти, а ти!..
- Та годі вам! – розсердився Гаррі. – Було б через що!
Тут у суперечку втрутився сам Дамблдор:
- Якщо мені дозволить міс Грейнджер і містер Візлі, я хотів би під кінець нашого свята представити вам єдиного спадкоємця Годріка Грифіндора… Міс Аміна Грифін! – Капелюх на вчительському столі при цих словах раптом прокинувся і зашепотів найближчому до нього Гегріду:
- Уявляєш, Гегрід, я й не знав! Така собі проста дівчинка…
Аміна піднялась з-за Слизеринського столу і, старанно потупивши очі, вклонилась залу. Мелфой аж присвиснув і подумав: «Здається, мені випав козирний туз… точніше, дама. Ще пограємо, панове!..»
*
Дорогою до свого гуртожитку, Рон із Герміоною, користуючись нагодою, продовжували гиркатись. Гаррі неуважно слухав їх, втомлено коментуючи найбільш вдалі випади. Нарешті, коли, здавалось, вони готові були вхопитися за чарівні палички, Гаррі, не подумавши, бовкнув:
- Лаєтесь ото, мов старе нудне подружжя, господи, як же ви мені набридли! – проте позіхнути він не встиг, бо з обох боків у нього полетіло таке…
- Та щоб я??? З оцим рудим пацюком!!!
- Що??? – майже завищав Рон. – Та щоб у мене всі пальці повідпадали!.. Патлата курка!..
- Це я патлата курка?! – кинулась на нього Герміона.
- Пароль правильний. З новим навчальним роком, любі! – Гладка Пані, приязно посміхаючись, відхилялась на своїх завісах.
Грифіндорці нестримно реготали…
Розділ п’ятий. «Осінній чаролист»- Гаррі, Гаррі! – розбудило хлопця наступного ранку. Хрумко потягнувшись, він натяг окуляри і подивися на Рона:
- Ну що вже знову трапилось? Я коли-небудь посплю?..
- Як ти можеш спати, коли мені наснилось, що у мене всі пальці повикришувались! – Рон злякано оглядав свої руки. – І насниться ж таке!
- Роне, я тебе благаю: піди до мадам Помфрі і все владнається.
- А раптом – ні?
- Та заспокойся, я тобі кажу : все владнається. З тобою останнім часом взагалі щось не те робиться: вчора раптом на Герміону накинувся…
- Нічого я не кидався! Хіба я винен, що мені, як старості, той нікудишній пароль сказали. Ось я і… От воно й вийшло, ніби я … А тепер що ж?
- Ти – староста? – аж прокинувся Гаррі. – Ну нарешті у нас буде порядок! – підлестився він до старого друга.
- Ти це чесно? – засумнівався Рон.
- Та звичайно! – скривився Гаррі.
І хлопці розсміялись…
*
Забігаючи наперед, треба сказати, що протягом усього першого семестру Гаррі даремно намагався остаточно примирити Рона з Герміоною. Не допомогли ні пояснення про пароль, ні спроби вибачитись. Герміона розмовляла з Роном, проте так, ніби цідила крізь зуби крижану і дуже коштовну воду: і неприємно, і водночас жалкуєш, що вимушений нею із кимсь ділитись. Та Її Величність Доля втрутилась і все розставила по місцях.
*
- Дякую, що розбудив, а то запізнились би на сніданок. А тобі, як керівництву, такого не можна! – підхопився з ліжка Гаррі.
За сніданком дехто з грифіндорців ще хихотів, поглядаючи на Рона з Герміоною, які, ніби не бачачи один одного, спілкувались із Гаррі.
- Ви зараз до професорки Трелоні? – питала Герміона у Гаррі. – І як вам не набридла ця фантазерка…
- Ну, це краще, ніж нуднюча числомагія… Для занадто розумних! – відповів Рон. Звичайно, не їй, а Гаррі…
Герміона не витримала:
- Цікаво, Рончику, а як ти вимірюєш кількість розуму? Чи не на пальцях рахуєш?
На щастя для Рона годинник на Головній вежі пробив 9, час було йти на заняття…
Біля Північної Вежі засапані від бігу друзі зіткнулись із Мелфоєм. Гарі відразу кинулося в очі як той змінився за ці дні.
- Привіт, Поттере! – першим озвався Мелфой. – Чи може Шановний Староста пан Візлі та Мазунчик Директора містер Поттер проігнорують якогось-там смертежерського сина?
- Привіт, Драко! Як справи?
- Краще за всіх!
- Мелфойчику, Мелфойчику, - підбігла до них маленька чорнява дівчинка, - пішли швидше, бо ми вже запізнюємося!
Той недбало стенув плечима:
- Та встигнемо! До речі, панове, познайомтесь, ось – справжня леді Грифіндор!
- Та ну, не треба! – старанно закліпала очима Аміна, зображуючи ніяковіння.
- А це, - повернувся він до хлопців, - славетний Гаррі Поттер і його друг вельмишановний Рон Візлі!
І тут Аміна раптом перестала штучно червоніти, а вхопила Рона за обидві руки і трохи не закричала:
- Ти – Рон?! Нарешті!!! Я так довго тебе шукала!!! (Гаррі подумав: «Здається, на урок ми вже запізнились…») Вибач, що питаю, проте… в тебе з пальцями все гаразд?
- Та ви що, всі зговорились?! – отетерів Рон. – Дались вам усім мої пальці!
- От, образився… Ти просто нічого не розумієш! – спалахнула Аміна. – Ти – необізнане хлопчисько, а от я…
- Знаю, знаю, - скривився, вивільняючи руки Рон, - єдина спадкоємиця…
- Та при чому тут це! Ви всі невігласи, а от я…
- Почекай-почекай, - наморщив лоба Гаррі, - значить, тобі навіщось треба ронів палець?
- А я вам що намагаюсь сказати?! Тоді ми справимось із… Ну, про це потім, ми вже запізнились, побігли швидше!
- З ким справимось? – допитувались в Аміни хлопці, добігаючи останні сходинки до класу Трелоні.
- Потім-потім, - наганяла загадковості Аміна. – Я все розповім потім!
- Увечері, в бібліотеці, - вхопив її за руку Гаррі, відчуваючи, що щось-таки вона знає.
- Так-так, увечері.
*
Коли вони вбігли до класу і приготувались виправдовуватись за запізнення, учні зустріли їх тишею, а професорка Трелоні чомусь співчутливо посміхнулась:
- Заходьте-заходьте, мої дорогенькі! Нічого-нічого, що запізнились…
- Що вже тут без нас сталось? – запитав Гаррі Шеймуса, сівши на своє місце.
- Та що там могло статися… У школі знову дехто помре… - відповів той.
- Мабуть знову я, - посміхнувся Гаррі.
- Та ні, ота новенька! – вказали йому на Аміну.
Раптом якась велика руда куля зі свистом влетіла у відчинене вікно кабінету і врізалась у професорку Трелоні. Онімілі п’ятикласники завмерли. До професорки, що ледь втрималась на ногах, підбігла Аміна:
- Ой, вибачте, - заторохтіла Аміна, - це мій маленький Ненажерка. Ну іди до мене, манюньчику!
Учні ледь самі не попадали під столи: перед ними обтрушувався скуйовджений товстий лякаючи розмірів пугач. Його ім’я нікого не здивувало. «І чим тільки таких годують? – подумав Рон. – Мабуть зо два десятки моїх Скеберсів, тобто Петігрю, тобто… А чорт із ним, знайшов, про що думати!» – розсердився він, згадавши свого колишнього пацюка, що виявився анімагом, прибічником Волдеморта.
Професорка Трелоні, спершись рукою на стіл, другою показувала Аміні кудись у бік дверей:
- Аміно, сонечко, як для новенької… Забери, будь-ласка, оце своє опудальце і поясни йому, що соварня знаходиться в іншій вежі. І – п’ять очок із Слизеріну… Отож, на чому я зупинилась, коли мене перебила ця… пташка? О, так-так, на знаках Долі. Коли ви пустите свій розум блукати стежинами підсвідомості, то у всіх оточуючих предметах ви почнете бачити ознаки Долі. Відкрийте очі, вуха, і… все інше! І шукайте, шукайте, шукайте! Нічого в житті не відбувається просто так, - мало не плакала професорка. – Випадковість – це вигадка маглів. Усе має своє призначення, свій початок і кінець. Нібито випадкова зустріч, нібито даремно загублена річ…
Гаррі при цих словах Трелоні раптом прокинувся і спитав у Рона:
- Роне, ти в лікарню коли підеш нарешті?!
- Ніколи! – відрізав той. – Та сьогодні, вже й самому набридло… А в тебе є думки з приводу Аміниних балачок про мій палець?
- Почекай до вечора, дізнаємось, мабуть…
*
Коли осінній чаролист
Зізморщить землю, мов долоні,
Ти зілля пращурів звари
І брат постане в білім схроні.
Прозора діва вод сумних
Тобі подряпає обличчя,
Обпалить зором вогняним
Червоний страж середньовіччя,
У нього ти візьми життя,
Та не усе, лише краплину,
І, що не має вороття,
Те, що одне, одне-єдине.
У небі стрінеш ти коня,
Його перо – немов світанок.
Кипить казан, кипить зілля,
І палець Рона наостанок.
Та не постане Темний Брат,
Якщо не зможете додати
Із чорних чар хоча би шмат –
Тоді почуєте ви брата.
Дочитавши цей дивний рецепт зілля, Аміна переможно подивилась на своїх нових друзів:
- Ну і як вам?!
- Де ти це взяла? – ледь вичавив із себе Рон.
- А в мене прабабуся віршики такі «відкопувала».
- Ну ні фіга собі віршики! – не втримався Драко.
- Дай-но мені подивитись, - діловито відразу взялась до справи Герміона. – Це варто уваги і не просто уваги – детального вивчення, так, Гаррі?
- Ну, у нас головний мозок – ти, а ми так, спинно-шлункові…
- Та тут навіть для Рончика нескладно! Прозора діва – це русалка, тобто потрібен її кіготь, так? Страх середньовіччя – взагалі елементарно. Це – дракон і нам потрібна краплина його крові. А от по гіпогрифам у нас пан Мелфой – великий спеціаліст… - не втрималась Герміона.
Всі засміялись, окрім Аміни, яка ще не чула історію знайомства Мелфоя з Бакбіком. Драко, хоч і знітився, втім незалежно посміхнувся:
- Ще й досі болить, інколи…
Гаррі оцінююче подивився на нього: «Здається, ця історія з батьком змінила Драко на краще… Подивимось!»
І повернувся до Аміни:
- А далі, після вірша, що там ще написано було?
- Я, якщо чесно, взагалі в цьому не дуже, тобто, в мене часу не було розпитувати бабуню далі, а потім батько несподівано на гостину завернув до нас, а у мами(як завжди) якраз гостював один друг, ну як вам сказати…
- Короче, Аміно! – засміявся Мелфой. – Це я вже трохи звик до твого радіо, а люди зовсім глухнуть.
- Ну от я і кажу, що прабабця моя щось типу Нострадамуса була, ну тобто – бачила наперед, що станеться. До того ж прадавні папіруси і пергаменти розшифровувала. Колись я і вичитала в її зошитах цей вірш. Де вона його викопала – ніхто не допетрав. Ще написано було, що шестеро підлітків розбудять брата Темного Лорда і завдяки цьому переможуть Зло. Я лише в одне, як каже Драко, не могла вклепатися: що за Рон і як забрати в нього палець. А ось тепер із цим все ясно!
Герміона, зверхньо піджав губи, озирнулась на Рона:
- А, наш староста…Може, Ви хоч щось розшифруєте? Чи Ви здатні лише на примітивне недолуге кокетування із першокурсницями?..
Рон, хоча і знітився, проте мужньо вихопив у Аміни листа з віршем:
- Так, що тут залишилось? О, мабуть, шановна пані професорка Грейнджер нездатна зметикувати: що ж у дракона одне-єдине. Ви ж у своїх запилюжених бібліотеках про таке і не чували, чи не так, люба?!
Герміона ледь втрималась, щоб не накидати у відповідь кпинів, та обмежилась лише коротким:
- Ну?!
- Якби Ви частіше торкалися життя, то знали б, що у драконів є лише одна волосинка у лівому вусі. Та для книжкового хробака хіба досяжні вогняно-небесні таїни драконів…
Гаррі поспішив обхопити Герміону за плечі, бо її аж затрусило від роздратування:
- Тихо-тихо, це ж знову пароль, заспокойся!.. – і подумав: «І коли вони вгамуються?! Тут йдеться про долю усього магічного світу, навіть про долю маглівського світу також, а вони ніяк стосунки не з’ясують!..»
- Ну добре, а що ж за шматок чорних чарів? – обвела всіх поглядом Аміна. Друзі почали наперебій висловлювати свої припущення: смішні, неоковирні, малоймовірні, неможливі. Від кого тільки й що саме вони не пропонували відірвати, відрубати, від’єднати, відчепити, відкусити… У Гарі під їхній гамір розболівся шрам, він сидів, звично потираючи лоба, і думав: «Що ж за шматок? Щось таке крутиться… Щось таке знайоме, але що?..» Раптом його погляд впав на напружену руку Герміона і його осяяло:
- Тихо, я знаю! Роне, ти пам’ятаєш?
- Що?
- У тебе вдома, тоді, залишився кінчик чарівної палички Темного Лорда!
- Гаррі, ти – геній! – підскочила Аміна, плещучи в долоні.
Очі Гаррі зблиснули:
- Ну, як ми це все зліпимо?
- Слухав я вас оце, слухав, - пробурмотів Мелфой, сидячи в куточку, - Тепер я знаю, чо вам фартить: ви всі чокнуті! І я тепер теж. Мабуть, воно перехідне…
- Та яка різниця! – засміялась Аміна. – Де ж ми це все братимемо?
- Ну, пір’ячком нас Мелфой забезпечить, йому не вперше гіпогрифів дресирувати, - Герміона нервово постукувала чарівною паличкою по столу. – Гаррі нам пару драконів завалить. Ми у них повідриваємо все що однє-єдине, та ще й крові націдимо, щоб мало не здалося. Раптом комусь по дорозі додому пити захочеться, наприклад, нашому новому старості, про темперамент якого ходять легенди. Він нам і кіготь русалки добуде! Нічого, що вона з хвостом. Головне, щоб діва…
- Досить, Герміона, - м’яко зупинив її Гарі, водночас ненав’язливо відбираючи чарівну паличку. – Ми тебе зрозуміли. А тепер давайте серйозно.
- А чого там серйозно? – стенув плечима Драко. – Ну замутим ми все для цього варива, а де його треба варити? Де вбили брата того? І ваобще, чи був у Ну-Ви-Знаєте-Кого брат?
- Це не так складно, як спочатку здається, - терпляче промовила Герміона. – Треба лише уважно передивитись випуски «Щоденного віщуна» 20-30-річної давнини і, я впевнена, все знайдеться.
- Хто допоможе Герміона? – спитав Гаррі. Бажаючих не було. – Думаю, найкраще це вийде… в тебе, Рончику. (Рон промовчав, а Герміона зловтішно посміхнулась). А зараз, мабуть, час по гуртожитках.
- А що з русалкою?
- Все потім, Аміно, все потім…
*
Дорогою Рон пошепки спитав у Гаррі:
- Як ти гадаєш, вона не видряпає мені очі? За все…
- Думаю, що книжкова пилюка трохи остудить вас обох. А, якщо чесно, то в мене особиста думка щодо тебе і Герміони...
Рон почервонів.
- Ми ж з тобою давні друзі, Роне, і тільки такий сліпак, як ти, не побачив за 5 років, що відбувається поміж вами. Це ж любов, Роне!
Розділ шостий – відвага Джіні та… черв’ячок. Минув місяць… Нічого особливого за цей час не сталося (може, й на краще!). Втім, у житті Гарі дещо змінилося. По-перше, у нього з’явився новий улюблений предмет. За відсутності професора Снейпа виявилося, що варити зілля та робити настоянки – це саме те, що йому потрібно, бо можна одночасно філософськи мріяти і планувати майбутнє… Хижа і неприємна на вигляд професорка Серж виявилась дуже обізнаною і, головне, неупередженою до Гаррі людиною. Під булькання казанів і погрюкування ступок так добре думалось… «Що ми маємо на сьогодні? Мелфой написав матері листа і вона незабаром вишле йому русалчин кіготь. Чарлі обіцяв вислати трохи крові дракона і цюю, як там її, унікальну волосинку. Днями повинна прилетіти сова від Сиріуса з пером Бакбика. Що залишається?..»
- Ой, Гаррі, в тебе кипить! Кипить кажу!
- Що? Де? Ой, чорт! – із його казана на відкрите полум’я вже вихлюпувалась шипляча рідина. «Що ж залишається? Кінчик палички Волдеморта, мабуть, і досі припадає пилюкою десь у спустілій оселі Візлів. Батько Рона вже потроху ходить, а мати досі не знайшли… І найголовніше – Рон із Герміоною поки що не знайшли…»
- Гаррі, Гаррі, та послухай лише, у нас – погані новини! - зацвірінькала йому на вухо Аміна ( І де вона взялась?) – Темний Лорд підписав угоду з велетами у Безмежних Горах. Я відпишу батькові – вони що там, зовсім подуріли?!
- Та не пищи так, я зараз оглухну…
- Я ж тихенько, щоб тобі не заважати! А ти про що думав? Про якусь дівчинку? А я її знаю?
- Аміно. Будь ласка, я буду тобі дуже вдячний, якщо ти подаси мені о-о-о-н ту карлючку зі стола професорки Серж!
- А що то таке?
- Не скажу.
- Це щось дуже неїстівне, так?
- Так-так…
- А коли ти мені скажеш?
- Увечері, в бібліотеці, коли наші зберуться.
- Аміно, ти чому не на своєму місці? Я розумію, що містер Поттер – дуже симпатичний легендарний хлопець, та зараз у нас – заняття… 50 очок зі Слизерину! І 10 – зі Грифіндору. За розмови.
- От відьма! – прошепотіла Аміна, відійшовши від Гаррі.
- Дякую за приємні слова, міс Грифін. Мені приємно, що нащадок одного з засновників нашої школи відмітив мої скромні здібності таким високочтимим званням.
*
Увечері в бібліотеці Гаррі застав майже ідилічну картину: під розкішним буботрупом над сторінками «Щоденного віщуна» сидів, чмихаючи, Рон, а поруч із ним (дуже поруч!) сиділа Герміона і водила рядочками газети своїм тендітним пальчиком.
- І тут немає, Рончику!.. Та не бери дуже близько, десь-то воно є, знайдемо ж рано чи пізно…
Побачивши Гаррі, вона миттєво відсунулась і знову стала їхньою звичною товаришкою:
- Як справи, Гаррі, де усі?
- Бачити не бачу, та, здається, декого вже чую…
Звідкись долинуло:
- Розумієш, Мелфойчику, ну, велети – це нескладно. А от русалки… Як твоїй матусі вдалося його дістати? Вони ж такі, не зовсім такі… Як би тобі прямо сказати…
- Ти що, тіпа, не поважаєш мою матір? – скипів Драко.
- Та ти не так мене зрозумів! Я просто чула, що вони, нібито, ну теє-то як його, не люблять чоловіків-русалів, чи як їх там…
Мелфой вибухнув:
- Ти що, у Сержихи чогось нанюхалась?
- Привіт і вам! – втрутився вчасно Гаррі. – Вам що, нема куди себе подіти, окрім балачок? Підемо на мітлах погасаємо, поки не стемніло! Що, Герміоно, нічого не знайшли, як я бачу?
Та зітхнула, стенувши плечима.
- Добре, в нас майже все є, точніше, матимемо незабаром. Значить, найголовніше – визначити місце…
- А може, цього й не було, га? – перебив Гаррі Драко. – Може, наше ходяче радіо все придумало?
Ця репліка настрою нікому не додала…
В цей час непомітно розчинились двері бібліотеки і до їхніх столиків підійшла задумлива сумна Джіні. Подивилась на Рона, обвела поглядом усіх:
- У вас від мене якісь таємниці? Ви замовчали? А я от була вдома (всіх заціпило остаточно!), поприбирала там трохи, полила квіти… Ось, знайшла оце на підлозі у вітальні. Здається, це кінчик чиєїсь палички… Бува, не твоєї, Рончику?... Ти весь час щось губиш…
- Ні, не моєї, - ледь вичавив із себе онімілий Рон.
Гаррі взяв із її простягнутої долоні невеличкий шматочок дерева:
- Ти навіть не уявляєш, Джіні, що ти зробила!
Джіні втомлено опустилась на стілець:
- Це вам навіщось треба, так?
Драко не витримав:
- Ну що, крутая компашка? Стрьомно було в Барліг повертатися!? Темний Лорд, Темний Лорд, у-у-у-у! Як вискочить раптом із комину і цоп! Що, Роне, не дивишся? Ладно я, а ви ж, тіпа, крутиє… А ця миша – раз-два і паличку вам нате. А тепер – нема проблем!
Гаррі піднявся і простягнув Драко руку:
- Ти правий, ми це заслужили.
Мелфой нервово потиснув руку Гаррі:
- Правий, анякже… Чом би й ні? Ця чудичка квіточки, блін, полити пішла, а ми тут на власних сідницях сидимо і думу думаємо…
Джіні розгублено озиралась: Рон сидів над купами старезних газет, ледь не плачучи, Герміона тримала його за руку, намагаючись заспокоїти, Аміна чомусь ображено кусала губи та старанно шукала щось у теці з паперами…
- Я думаю, панове, що Джіні має право все знати. Поясни їй, Гаррі! – блиснула поглядом Герміона.
- Ну, що ж, проте, це - надовго. Підемо, я розповім усе дорогою.
- Ви йдіть, а ми ще посидимо, так, Роне?
«Цікаво, а якщо я повернусь сюди, натягнувши плаща-невидимку?» – закралась ненадовго до Гаррі цікава думка.
*
- Ну в тебе й мітла, оце ти твориш! І зроблять же таке!
- Цікаво, з якого дерева її зроблено? – крикнув Гаррі, обганяючи Фреда Візлі, відбивача. – Анжеліно, випускай снич!
Анжеліна Джонсон, одна з трьох загоничок Гриффіндору, відкрила великий сундук, з якого випустила два великих бладжери та крихітний золотий снич. Сама ж вона з квафелом злетіла в небо.
- Кеті, тримай! Повели! – тренування почалось…
Коли всі семеро разом із новим воротарем Джеком Макфріном приземлились, то Гаррі не міг твердо ступати по траві. Його хитало від такої шаленої швидкості «Вітрохвилі». «Все пізнається, коли є з чим порівнювати! – думав він. – Колись шкільна «Падуча зоря», на якій я літав уперше на першому курсі, здавалась мені вершиною досконалості. А зараз мені позаздрить навіть вітер!»
- Гаррі, - до хлопця підійшов Макфрін, - про що замріявся, підемо відпочивати… Завтра – перший матч, та ще з Гафелпафом!
- А хто у них новий ловець? Ну…, замість Седрика…
- Фінч Флетчлі. До речі, він непогано літає. Та сам завтра побачиш!
- Завтра то завтра, - промовив Гаррі, задумливо дивлячись на хмари, що насувались на Заборонений Ліс.
*
Драко у цей час походжав під великим маятником на Головній вежі. 10 кроків туди, 10 кроків сюди, 11 кроків – туди, 11 кроків сюди. Сам – немов маятник…
«Як же його треба краще сказати? Джіні, ти – супер! Ідіото…Джіні, таких кльових чубрічек як ти… Кретіно… Джіні, твоя хоробрість зробила би честь навіть моїм славетним пращурам! Повний буботруп!
Що ж його робити, га? Може, теєто як його, квіточку?.. А каки собачої не хо?
В мене ващє казан закипів! І не дивно… Дивно інше: пустий казан вже репнув би … Здається, у мене в нашому офігезному Слизерині ще не всі звивини повипрямлялись…»
Мелфой злякано озирнувся, почувши чиїсь кроки, - чи не почав він думати вголос?
На тлі променів вечірнього сонця, майже зливаючись з ними, неначе пливучи повітрям, до нього наближалась Джіні. Драко струснув головою і видав:
- Джіні, ти не знаєш, що нам по гербалогії завдали?
Дівчина підняла здивовано брови і несподівано м’яко відповіла:
- Дракоша, в тебе мабуть щось не те з головою… («Ось, і вона про мою голову!») Вибач, та я ж на четвертому курсі…
Ситуацію врятувала Аміна, що, як завжди, виникла несподівано звідки:
- О-привіт-ви-на-мене-чекаєте?-Як-класно!-Чули-останні-новини? Відомо-Кого бачили біля «Барлігу»…
Мелфой скривився:
- Ха! Дядько цяцю загубив, та фіг тепер знайде!
Дівчата засміялись.
*
Зазиміла зима. Темніло тепер рано. Довго сидіти в бібліотеці сенсу не було – питання, що завдала їм Аміна разом із своєю прабабцею, ніяк не вирішувалось. Занадто багато невідомих не вистачало в цій нематематичній формулі. Виходячи останнім, Драко наважився і покликав Джіні:
- Джіні, є вопрос. («Я щось скажу, може, чи не скажу?»)
- Про гербалогію? – посміхнулась Джіні.
- Та отож… Ти темряви боїшся?
- Чесно? Звичайно, - і вона трохи злякано озирнулась. Вони відстали від інших.
- Як би тобі сказати, я … теж, не дуже люблю темряву. Хочеш, я тобі щось подарую?
- Ага.
- Мені матінка прислала. Ну, ще в першому класі… Тільки про це ніхто не знає! – Драко витяг з кишені мантії невеличкий оксамитовий футляр. – Ось, тримай. Я називав його колись волохатим черв’ячком. Коли малим ще був, - зніяковів хлопець.
Джіні відчинила коробочку. Там у невеличкій напівпрозорій краплині плавало дивне сріблясте створіння – чи то гусінь, чи то змійка… Раптом воно кліпнуло повіками і відчинило очі. Зелені-зелені, як у самої Джіні.
- Воно любить, коли його гладять… - чомусь пошепки сказав Драко.
- Хто ж цього не любить, - теж прошепотіла дівчина. І раптом, мов у прискореному калейдоскопі, згадала: поїзд, газета, останнє купе…
- Може, хтось і не любить, - почервонів хлопець.
- Ну де ви там? – долетів до них звідкудись голос Аміни.
- Ми вже йдемо! – крикнула їй у відповідь Джіні, ховаючи футлярчик із «черв’ячком» у внутрішню кишеню мантії. І пошепки спитала у Драко: - А як його звуть?
- Тільки не смійся!.. Сплюх.
- Добре, що не… Ну, все-все, більше не буду! – стрималась вона, побачивши, як зблиснули його очі. – Ти, взагалі, виявився зовсім іншим…
- А, от і ви, нарешті! – підбігла звідкись з-під факелів до них Аміна. – Мені якось незатишно самій брести тут, наші десь вже потупотіли. У вас же немає від мене секретів? Ну і що ви думаєте з цього приводу? Втім, що я верзу? А ти ж у «Барлозі» була днями, Джіні? От наші зраділи! Чи злякались? Чого лякатися, коли радіти треба! Здається, я вже сама себе не зрозуміла! А ви? Все ясно?
Розділ сьомий – приворотне зілля – найкоротший шлях до дуелі.Наближалось Різдво.
У класі професорки Серж йшов черговий урок із зілля та настійок. Протягом минулого семестру учні звикли до того, що зовнішність мадам Серж виявилась оманливою: насправді вона не була отруйною зміюкою, якою з першого погляду здавалась. Характером професорка швидше скидалась на гірську вершину. Її поважали і на її заняттях було більш-менш тихо.
- Сьогодні ми вивчатимемо приворотні зілля, як їх називають магли. З давніх-давен зазвичай їх використовували заміжні жінки для того, аби зробити почуття власного чоловіка більш яскравими, емоційними, непорушними, - почала вона лекцію як завжди відстороненим голосом, втім, тема сьогодні була пов’язана із коханням і старшокласники слухали її уважніше звичайного. – Та з часом деякі неосвічені «Василіси», вважаючи себе дуже розумними, почали використовувати це зілля для того, аби причарувати чоловіків, які їм подобались, або навіть розбити чиюсь сім’ю. Вони у своєму невігластві не розуміли, що їм вдається причарувати лише тіло, одночасно затуманюючи мозок. Між тим душа, у якій пломеніли почуття до іншої жінки або власної дружини, металась у залізних лещатах чарів.
Цікаво те, що, на перший погляд, примітивна, здебільшого – дуже проста у застосуванні, так звана прадавня магія на практиці призводить до приголомшуючих результатів. Скажу вам більше, зафіксовані випадки, коли спроба зняття приворотних чарів призвела до смерті.
Клас сидів тихо-тихо, очікуючи, що ж буде сьогодні за практичне заняття…
- А зараз ми розіб’ємося на пари, - ніби виринула зі спогадів професорка Серж, - приготуємо одне з видів любовного зілля, і … випробуємо його на партнері.
Клас загув, немов знялися рої бджіл.
- Це вам мій різдвяний подарунок! – таємниче посміхнулась мадам Серж.
- Бридня! – не втримався Мелфой.
- Бачу, що моє завдання декого не надихає. А дарма!
- Е-е-е, дозвольте запитати? – підняв руку Гаррі. – А чи узгоджено проведення цього оригінального… досліду з керівництвом школи?
- Звичайно, Гаррі! – лагідно всміхнулась професорка.
- А-а-а, а можна вийти? – підхопився Рон.
- Ти надовго, Роне?
- Років на 10 … назад!
Аміна не витримала:
- Роне, ти що, маленький? Чого ти боїшся?
- Краще б я був маленький… - промимрив Рон, сідаючи на місце.
- Ну, годі балачок! – вдарила професорка Серж долонею по кафедрі, - Обіцяю – смертельного кохання не буде. Випробовуватиме зілля на дівчатах. Багаторічні досліди підтвердили, що вони майже не підвладні приворотним чарам. Тобто, якщо Вам вдасться навіть трохи причарувати свою пару – отримаєте «відмінно» за семестр.
- Що? – підскочив Рон. – За семестр?
- Так, сядьте містере Візлі. А тепер почнемо…
- А як вибиратимемо партнера? – не витримала Аміна.
- Здається, пані Грифін, я вам слова не давала! Сядьте! Я вже розподілила всіх по парах.
Рон нахилився до Гаррі:
- Мені, як завжди, дістанеться якась…
- Рон Візлі – Парваті Патіл, - виголосила, немов у відмістку, професорка. – Драко Мелфой - Герміона Грейнджер, Гаррі Поттер – Аміна Грифін…
- Гаррічку, мене зараз знудить… Ти чув, хто моя «кохана»? – белькотів Рон, озираючись на Мелфоя. – Он кому підфартило!..
- Ти і справді ніби маленький, - дружньо підбадьорив його Гаррі, збираючи речі, аби пересісти до Аміни, - Це ж лише урок, не життя!
- Тобі добре научати мене… Аміна хоч і цвірінькало, і дітлашня, та гарнюня. А мені, як завжди, морська корова…
- Морських корів не буває! – відчикрижила Парваті, всідаючись господинею поруч із Роном. – Лише океанічні. Ну що, який рецепт виберемо?
- Найпростіший… - майже простогнав Рон.
*
Урок зілля і настійок був останнім того дня. Мабуть, дослідники-маги не дуже ретельно вивчали деякі рецепти « на остуду». Бо навіть після зняття чарів дехто з дівчат поблискував на свою «пару» не зовсім товариським поглядом. Оцінки «відмінно» отримали пари Герміони і Аміни та ще декілька. Цікаво, що у слизеринців приворотне зілля не вийшло майже ні в кого. Може, причиною була відсутність у занадто честолюбних учнів цього гуртожитку віри у романтику?
Минуло декілька тижнів після цього цікавого уроку, коли Гаррі звернув увагу, що з Роном щось діється. Його не цікавили більше ні цікаві подарунки від братів-винахідників, ні навіть нові парфуми, що подарував йому на Різдво Гаррі. Рон схуд, мало їв і часто-густо сам із собою розмовляв уголос. Виявилось, що Рон був упевнений, що з Герміони чари зняті не остаточно. Гаррі це непокоїло і тому, що Рон був йому найближчим другом, і тому, що пусті даремні переживання Рона сіяли ворожнечу в їхньому вузькому колі «своїх». Напівістерики Рона, роздратування Драко, втома Герміони, торохтіння Аміни і сум Джіні – хто б це витримав! Як це все невчасно! Які можуть бути кохання, коли Волдеморт десь поряд!
Коли в черговий раз усі збирались в бібліотеці, де вже давно на них ніхто не звертав уваги, кожен раз починалось те саме. Проте нинішній вечір скінчився несподівано…
- Ну признайся, Драко, ти ж льоду не доклав у відворот?
- Боже, як же ти мені набрид!
- Та скільки можна! – скривилась Герміона, - Лише такий впертий віслюк, якому позаліплювало очі я мовчу чим, буде чіплятись до цих пір до Драко, - і вона втомлено стенула плечима, - Веде себе немов трухлявий ревнивий дід…
- Ревнивий, значить, я - правий, значить – є причина для ревнощів? – спалахнув Рон.
- Досить, досить, - втрутився Гаррі, - я сам бачив їхній рецепт, льоду там вистачало, - вкотре терпляче сказав він другові.
- Значить… Вона не все випила!
- Що тобі треба від мене? – підскочив з лави Драко. – Хочеш, наб’ю тобі передню частину голови? Хочеш, на паличках подеремось? Я вже згоден на що завгодно!
- О, значить я не помилявся! Я викликаю тебе на дуель! – з пафосом вигукнув Рон.
- Ну нарешті! Хоч зараз! – психанув Драко, хапаючись за паличку. Всі повскакували. Спинився страшний галас. Дівчата кинулись між ними. Рон трохи не порвав мантію Драко. Гаррі дивом видер у обох чарівні палички:
- Не дочекаєтесь! – розсердився він. – Давайте своїх переколошматимемо, правильно! Навіщо нам Волдеморт – хай бавиться! Військо збирає, батьків наших вбиває! – він подивився на Рона. – Або вербує, користуючись їхніми слабкостями! – перевів він погляд на Драко.
- Е ні, Поттере, ти нас так не примириш! Віддай паличку, я вже нормальний. І ні фіга мені більше не вішай. Я сказав – дуель буде. Пішли, Аміно, нам в один гуртожиток, - і він гордовито попрямував до виходу з бібліотеки.
Аміна сумно поскладала пергаменти до портфелика і попленталась слідом. Напевно, вперше в житті вона не цвірінькала.
Гаррі повернувся до Герміони:
- Герміоно, ти ж завжди була розважливою. Я тебе не впізнаю, ти що, не могла усе це зупинити? Розкрити цьому сліпаку очі… - вказав він на Рона.
- Та що мені, з транспарантом по школі ходити? Чи вогняними літерами над стадіоном написати, що я його кохаю? – і вона, підхопивши сумку, кинулась геть.
- Герміоно! – спромігся вимовити Рон. – Ти куди?
- Тобі що, напрям її польоту вказати? – проскрежетів Гаррі. – Невже ти такий телепень, що за 5 років нашої дружби так нічого і не зрозумів?
- То мені що, догнати, вибачитись?
- Не вибачитись, а освідчитись.
- Та це одне й те саме! – і Рон зник.
- І що тепер? – повернувся він до Джіні. Але її стілець був пустий. Гаррі посміхнувся і подумав: «Ще одна закохана… А мені залишається лише одне: дописати в піднесеному настрої реферат для Макгонегелки…» І він заглибився в роботу, намагаючись не думати про можливу дуель між Драко і Роном.
*
Три дні потому Гаррі здавалось, що у їхній групі повний розвал. Мелфой, гордовито задерши підборіддя, розмовляв хіба що з Аміною, демонстративно ігноруючи всіх. Здавалось, що того вечора в бібліотеці він знову перетворився на колишнього Драко Мелфоя. Рон із Герміоною постійно десь зникали. Джіні ходила схожа на хвору русалку – зелена і напівпрозора. Аміну немов хтось вимкнув із розетки.
Ввечері у суботу до Рона прилетіла сова від Драко із коротким листом:
«Завтра. Біля Войовничої Верби. Як стемніє. Чекаю. Драко Мелфой»
…Гаррі, швидко відмірявши десять метрів, вирізав чарівною паличкою на землі дві вузьких лінії і повернувся до дуелянтів. Драко зверхньо дивився на свого супротивника, а той перезирався з Герміоною, яка чомусь посміхалась.
- Останні побажання будуть? Ні? То починайте.
Ставши на позначки, хлопці глянули одне-одному у вічі та одночасно почали діяти.
- «Експеліармус»! – зарепетував Рон.
- «Протего»! – недбало відбив закляття Мелфой та ударив у відповідь. – «Сістем Аперіа»!
Рон ледве встиг відхилитися від сліпуче-білої кулі закляття, що вибухнула за його спиною, та автоматною чергою випустив у Драко п’ять «Ступефаїв». Той устиг відбити лише чотири, а останній влучив йому у груди, кинувши на землю. Навіть не підіймаючись, хлопець вигукнув:
- «Інкарцеро!» - Рона намертво обплутали міцні мотузки і той завмер такою собі фантасмагоричною скульптурою. «Скульптура» смикалась, намагаючись ожити.
Мелфой, зверхньо посміхаючись, піднявся з землі, обтрушуючи мантію.
- Ну що, Візел, все?
Та посміхався він даремно. Рон якось не по-людському загарчав та, дивом вивільнивши руку з паличкою, зумів прогарчати контрзакляття (цікаво, як воно взагалі спрацювало?). Мотузки розкришились, неприємно нагадавши Рону його сон про пальці. Спантеличений Драко тільки-но почав підіймати паличку, а Рон вже викрикнув:
- «БОМБАРДО МАКСИМУС»!!!
Яскравий сполох та вибух відкинули Мелфоя дуже далеко. За декілька метрів його «зупинив» стовбур Войовничої Верби, яка спокійно спостерігала за цікавою сценою. Він сповз на землю, по чолу потекла звідкись цівка крові…
- Драко! – закричала Джіні і кинулась до хлопця. – Як ви мені набридли обидва! – вона витягла хусточку, підняла йому голову і витерла кров. – Як же ви мені набридли, Господи!
- Джіні… Я тебе… Цеє… - Драко глянув на Герміону, що обнімала, сміючись, Рона, - Ну, ти зрозуміла?
- Зрозуміла, зрозуміла, тільки не треба більше нічого!
- Справді… От класно… - і він знепритомнів.
Гаррі потис руку Ронові:
- Поздоровляю! – і посміхнувся Аміні: - Здається, у нас все налагоджується, Амінко? Пішли Драко лікувати!
Розділ восьмий – Гаррі шукає і знаходить, а Дамблдор дресирує. - Я вибачаюсь, ви не підкажете, де тут бібліотека?
Міністерство Магії нагадувало зруйнований ведмедем мурашник. Суворі аврори, що абсолютно не вписувались в аристократичну поміркованість коридорів, делегація лісових ельфів, верескливі гобліни, втаємничені гноми, жахлива мантикора на тоненькому повідку слідом за тендітною юною чарівницею, нескінченні веремії привидів – Гаррі навіть розгубився. Де ж тут шукати бібліотеку?
- Пробачте ме… Ви не під… А де тут біб… Допоможіть, будь… - все було даремно. І тут він звернув увагу на симпатичну дівчину, до якої і кинувся, сподіваючись, що вона йому допоможе.
- Вибачте, міс! Гарна й симпатична, дуже! – дівча озирнулось. – Ви не знаєте, як пройти до бібліотеки? – Гаррі втомлено посміхнувся.
- Пупсику! Їсти цього цікавого хлопця поки що не треба! – Гаррі тільки тепер помітив поруч із нею велетенську мантикору лякаючи-червоного кольору.
- Дякую, що відразу не згодувала мене…
- Нема за що. То куди тобі треба?
- До бібліотеки.
- Бібліотека? Бібліотека… Так, зараз подивимось… - вона витягла чарівну паличку, щось прошепотіла і понад ними в повітрі засвітились стрілки.
- Так… Іноземний відділ, дракон ери, міністр, туалет… А, так я ж бібліотеку ще не знайшла. Знаєш що, сходи краще до міністра, він тобі точно підкаже!
- А ти мене не проведеш? А то я тут вперше, нічого не тямлю, ще загублюсь…
- Гаразд, пішли, тут недалеко! Пупсик, поруч! – смикнула вона ланцюжка і слухняна тваринка, під якою згиналась вікопомна мармурова підлога міністерських коридорів, у відповідь господарці посміхнулась. Чи то лише здалося Гаррі?
*
- Як тебе звуть? – спитала дівчина дорогою.
- Гаррі, - відповів той, подумавши «Краще без прізвища!»
- А мене – Мервілла, для друзів – просто Віллі або Меррі. Моїм пращуром був відомий маг маглівського короля Артура – Мерлін. А Пупсика ти не бійся, він ще маленький. Із дорослим мені навряд чи дозволили б гуляти міністерськими коридорами, навіть не дивлячись на те, що я племінниця Дамблдора.
- Ти – племінниця Дамблдора?
- Ага! А що тут такого? Ось ти – славетний Гаррі Поттер, та я ж нічого не кажу!
Гаррі стало соромно.
- А чому я не бачив тебе у Гогвортсі?
- Бо дядько вирішив, що це неетично, і я вчуся бо-знає-де в Америці, в Інституті Салемських Відьом.
- А звідки в тебе мантикора?
- А ми на практиці з археології яйце знайшли. Батьки мої спочатку галас зчинили! Ну ти уявляєш! Та я їм сказала, що з-поміж трьох яєць – василиска, дракона і мантикори я вибрала найменше… Хоча… - дівчина посміхнулась, - там було лише одне яйце… А от і приймальня вельмишановного Міністра магії пана Дамблдора, - Мервілла захихотіла, - Бувай, Гаррі, ще зустрінемось.
Хлопець відчинив двері і опинився… у велетенському акваріумі. Сяяли ліхтарики медуз, понад коралами різнобарвними зграйками пропливали рибки, велично десь там хвилював воду восьминіг…
- Це заспокоює, як кажуть магли, тобі не здається? – почув він раптом поруч голос Дамблдора. – Радий тебе бачити, Гаррі. Замість відпочинку на вихідні у Гогсміді, ти шукаєш бібліотеку у Міністерстві?
- А звідки Ви?.. Втім, так, звичайно… Розумієте, професоре, в шкільному зібранні «Щорічного віщуна» ми не знайшли один випуск…
- Який саме?
- Ну, розумієте… - знітився Гаррі.
- Добре, пішли, я проведу тебе. Чесно кажучи, я сам ще не дуже тут добре розуміюся, в цих бундючних коридорах. Іноді мені здається, що вони потайки міняються місцями, немов сходи у Гогвортсі, і навмисне все заплутують!..
… Та потрібного випуску і в міністерській бібліотеці не знайшлось. Хто ж його поцупив? Кому це було настільки важливо? Гаррі сидів над кипою газет і сумно розмірковував: що ж робити далі і що він тепер скаже друзям.
- Гаррі, ти чомусь засмутився… Я можу тобі чимось допомогти? – торкнувся його плеча Дамблдор, з’явившись звідкись з закоулків стелажів. Він простягнув долоню над газетами, спалахнула маленька блискавка і потрібний Гаррі випуск «Щоденного віщуна» виник на столі. Гаррі аж підскочив:
- Професоре! Дякую!
- Ти читай, читай, бо він скоро знову зникне! Це ж не справжня газета, а лише пам’ять про неї… А справжня… Та, яка вже різниця…
*
Ідучи оманливими коридорами міністерства, Дамблдор розмірковував над тим: що знову задумали його найулюбленіші учні. До того ж, Гаррі, Герміона і Аміна вибороли собі право з ІІ семестру займатися анімагією… Тим у гіршу халепу вони можуть влізти. Втручатися зараз він не хотів, бо чуття мага підказувало йому, що ці талановиті діти зможуть неабияк допомогти усьому магівському світу в боротьбі з силами темряви, що згустилась над усіма. Постояти ж за себе ця малеча вже може! Треба лише сьогодні ж надіслати сову до Сиріуса. Нехай негайно виїжджає до Малого Гелгетону і чекає там на них. Незабаром там станеться щось цікаве…
Дамблдор зупинився: «Здається, цю величезну бочку з картусом я вже минав кілька хвилин тому?.. Де ж мій кабінет?..
Так, час навести лад. Щось ці коридори зовсім розперезались!»
Дамблдор посміхнувся, ляснув у долоні і двері його кабінету відразу з’явились перед ним. Він повернувся до коридору і погрозив йому пальцем:
- Досить гратися, бо дограєтесь!
Мармурова підлога під ним ввічливо увігнулась і майже по-щенячому заскавчала, підлещуючись.
- Ну, добре, добре, - поблажливо посміхнувся Дамблдор. – Бешкетуйте собі, тільки не зі мною!
Розділ дев’ятий – «Я – брат, ну то й що?..»Зима у Гогвортсі була завжди напрочуд казковою. Для Гаррі лише тут сніг був білим і теплим, іній – схожим на кришталь, а завивання віхоли – на спів самотньої дівчини. Та Волдеморт був десь занадто близько. І задумливо спостерігаючи, як його Гедвіга майже зливається у польоті з навколишнім чародійством, Гаррі тим-не-менш думав про цілком реальні і неприємні речі.
Бац!(Це був просто сніжок!) Бац-бац!
- Гаріче-ку, ку-ку! – звичайно, Аміна… - Ти запізнишся на заняття.
- Де ти взялась на мою голову? – засміявся, обтрушуючи сніг, Гаррі.
- Ха, чи ти не знаєш, звідки діти беруться?..
- Такі як ти? І справді не знаю, - демонстративно розвів руками Гаррі.
- Добре, я тобі розкажу… Мене дракон приніс! – гордовито задерла голову Аміна, вперши руки в боки.
- А я-то думав, що в лапусті знайшли.
- Де-де?
- Ой, вибач, це в мене новий пароль вискочив, як у Рона колись… Все було значно простіше, так?
- Ти про що?
- Та зізнайся, Аміночко, я же свій… Скільки тебе дракон дорогою впускав? У вас же там місцевість кам’яниста…
- !!!
- Ну я тобі зараз…
Бац-бац-бац!!!
- Гаррі, Аміно, ви теж про драконів? – до них зі сніжками наближались Рон із Герміоною.
- Еге ж! – похмуро відповіла Аміна.
- А чого ти без настрою? – посміхнулась Герміона.
- Не всім же голубками… - пхикнула Аміна.
- Аміно, ми не запізнюємось? – наздогнав їх черговим сніжком Драко. – Опа, панове Анімаги… «Пользуясь случаем», поздоровляю, шановні! І коли ж ми це побачимо? Коли Відомо-Кого мочіть підемо?
- Тобі аби мочіть, Дракоша!
- О, я й забув, у нас же є свій Дракон! – засміявся Гаррі. – Ти, бува, немовлятами ніколи не займався?
- Ти про що це? – почервонів Мелфой.
- Тобі Аміна розкаже! А ми вже запізнюємось. Джіні, Герміоно, ходімо швидше, а то Макгонегелка почне кігті випускати.
- Та ми до неї «Віскасом» підлащимось!
- Чим-чим?
- Та це маглівське…
*
Наступного тижня вони вирішили: на вихідні потайки відправитись до Малого Гелгетону, у той самий будинок Реддлів. Гаррі запевняв усіх, що що-що, а комин там повинен бути, причому – підключений до мережі «флу». Для приготування зілля все вже було зібране. Залишилось лише найважче – потайки дібратися до комину в кабінеті самого Дамблдора. Добре, що карта Мародера була в їхній надійній схованці, а ректора в Гогвортсі якраз не було.
Звичайно, зникнення шістьох учнів помітять, та це вже не буде мати особливого значення. Головне – щоб їм вдалося викликати дух брата Волдеморта і поговорити із ним. Про що – друзі не знали… Може, все це виявиться даремною пустою забавлянкою. А може, вони дізнаються про щось важливе, дуже важливе.
Пізно в суботу вони зібрались біля кабінету Дамблдора. На щастя, поки що все складалось на «відмінно». Півз застудився, граючи в сніжки, і десь зник лікуватися. Невсипущий сторож школи Філч поїхав на гостину до сестри разом зі своєю кішкою. Загальний улюбленець професор Снейп і досі був десь на таємного завданні. Намагаючись не сміятись, друзі перешіптувались, підбираючи пароль:
- Тарганятина? Застарілий…
- Бридня…
- Жовтий невдаха…
- Ліва кульгачка…
- Права конячка… Та не регочіть ви!
- Яблуко з хробачком…
- Хто це сказав? Джіні? Двері відчиняються! Швиденько, усі на сходи. Роне, ти палець не забув?
- Та ні, ось він!
- Так, хто перший до комину?
- Мабуть я, - витягнув паличку Гаррі, - про всяк випадок…
- Джіні, давай «флу». Гаррі, ми не затримаємось!
… Біля дзеркала у міністерському кабінеті Дамблдор з тривогою спостерігав за діями своїх шістьох підопічних. Що ж, пароль вони вгадали, це вже цікаво. Звідки вони знають, що я яблука люблю? У Малому Гелгетоні їх зустріне Сиріус. Моя ж задача – забезпечити їхню утаємниченість. Може, і справді те пророцтво здійсниться і світанок знищить сутінь?
В Міністерстві ніхто серйозно не ставився до археології, вважаючи її маглівською цяцянкою. Звичайно, чарівники теж брали участь у розкопках, іноді привозячи з експедицій досить цікаві речі. Та коли прабабка Аміни знайшла в печері невідомого пустельника дивні зашифровані записи, ніхто до цього серйозно не поставився. Та коли Дамблдор почув ті віршовані рядки, то повірив в них без жодного сумніву.
Дамблдор тривожно зітхнув. Давно він так не хвилювався. Для цього сьогодні була серйозна причина.
*
Малий Гелгетон спав. Його жителям і не спадало на думку, що цієї ночі в їхньому місті щось відбувається. Хіба могли б вони запідозрити в чомусь таємничому звичайного чорного пса, що приблудив до міста невідомо звідки. Бабусі підгодовували його кісточками, за що він віддячував їм маханням хвоста та майже людською посмішкою.
«Я майже звик бути собакою…» - думав Сиріус.
Він чергував під вікнами так званого «Будинку Реддлів» вже декілька ночей. Після того, як тут було так само дивно, як і Реддлів, вбито Френка Брайса, їхнього сторожа, ніхто без особливої причини не наважувався наближатись сюди. Тобто світляки всередині будинку сьогоднішньої ночі могли означати лише появу там Гаррі з друзями. Або ще когось… «Добре, що я встиг комин під’єднати до «флу»!» - подумав Сиріус, відчувши, як настовбурчилась шерсть на загривку. Струснувши головою, він почав підбиратися крізь чагарник і бур’ян до задніх дверей будинку, які завчасно залишив відчиненими.
Над Малим Гелгетоном царювала тиша. Для друзів, що нарешті всі разом опинились у будинку Реалів, вона була страхаючою. Хоча ніхто не видавав своїх лякань. В кімнаті з комином вони і вирішили зварити зілля. «Ну, щоб, на всяк випадок, було ближче і швидше повертатись назад!» - героїчно зізнався Рон.
- Казан закипів… Так, де все? Давайте мені, я кидатиму, - роззирнулась Герміона на всіх. – Стійте поблизу. Здається, я вже відчуваю чиюсь присутність… (Звичайно, Сиріус неподалеку – прим. авт.).
- Гарі, може, спочатку було по чашечці кави? І здалося вам це пророцтво…
- Та що ти, Візлі, панікуєш…
- Тобі, Мелфою, чого боятися, ти ж наполовину темний!
- А не пішов би ти!
- Та досить вам, знайшли час!
- Так, спочатку кіготь русалки. Потім… А, кров дракона. Так, Роне, обережно, не розлий.
- А звідки ти знаєш, скільки її треба додати?
- Та виллємо все! - махнула рукою Герміона. – Так, далі у нас…
- Ой, волосину впустив! – злякався Рон. – Шукайте! Шукайте!
- Тобі хоч щось можна довірити, - розсердилась Герміона.
- Я, я не знаю… О, знайшов…
- Тримай, Герміоно! – Гаррі простягнув їй перо гіпогрифа. – Ну, Рончику, не плач, маленький, віддай нарешті цяцю…
- Та вдавіться ви! – жбурнув Рон свій підсохлий палець в казан.
- Ну, тепер ти, Джіні, давай! – всі повернулись до дівчини.
Джіні спокійно дістала з кишені мантії маленьку шовкову хустинку, розгорнула, на мить затримала погляд на відламаному кінчику палички Волдеморта і … кинула її до казана разом із хустинкою.
- Ти що? – трохи не закричав Рон, та з казана відразу вихопився стовп пари, заповнюючи всю кімнату. Друзі ледь бачили один одного.
- Хто-о-о зва-а-а-ав мене-е-е? – почулося потойбічне шипіння.
- Ми! – відгукнувся Гаррі.
- Хто-о-о?
- Ми – вороги твого ворога, ми – вбивці твого вбивці.
- Ну то й що?
- Допоможи нам.
- А ви мені що?
Гаррі розгубився. Він забув золоте правило: допомога потойбічного світу повинна оплачуватись.
Виручив, як не дивно, Рон:
- Мої брати подарують тобі набір потойбічних жартів.
- Я не люблю жартувати.
- Слухай, ти… дух, блін, - підключився Мелфой, - У мене в замку в башті дуже приємна панянка тусується. Хо познайомлю?
- Це вже цікаво… Та – мало!
Тут Гаррі не витримав:
- Послухайте, шановний! Ми зараз розімкнемо руки, виллємо зілля, спалимо пророцтво і спокійнесенько повернемося до школи. Ми ж лише підлітки, то ж нехай дорослі самі розбираються з темними силами і вашим кревним ворогом!
Дух зареготав:
- Оце вже розмова, оце вже по-моєму! То що ви хотіли від мене?
- Розкажи нам про Волдеморта!
- Тихіше ви, дітлашня, ще почує! З чого ж почати? З початку… Наша мати Валькірія була дуже сильною і водночас страшенно гарною чарівницею. Вона була дружиною чорного мага Марджекта (Герміона здригнулась, бо лише вона одна з усіх читала книгу «Злет і падіння темних мистецтв»). Та їхнє подружнє життя не склалося – вони обоє прагнули влади і слави і довго не витримали один одного, не дивлячись на шалене кохання. У них було двоє дітей.
- Ви і Лорд? – не витримала Аміна.
- Ні, Лорд, тобто Том, і… Втім ім’я іншого я не знаю, на жаль.
- Як це? Хіба ви – не рідний брат… Тома Реддла?
- Ні. Моїм батьком був звичайний магл, який одружився на Валькірії, не знаючи достеменно її минулого. Якось, коли я був ще досить малим, мама серйозно полаялась із Томом ( ми його називали таким простим маглівським ім’ям, бо його справжнє дуже дратувало мого тата). Мама спересердя викричала всю правду. Виявилось, що у Тома є близнюк. Він був настільки схожим на Марджекта некерованою спонтанною темною магією, що мати цього не витримала. Вона віддала дитину ще маленькою до притулку… Пройшли роки і Валькірію замучила совість, вона не один рік поспіль шукала свою дитину, та дарма… Доля покарала і її, і всю нашу сім’ю. І тепер лише ви можете помститися за нас.
Усі ошелешено мовчали. Навіщо? І що тепер?
Першим отямився Гаррі:
- Хто ж зможе його перемогти?
- Лише брат.
- Та де ж ми його?..
- Мені час йти. Незабаром світанок. Вибачте, що спочатку трохи пожартував. Звичка! Ми, духи, завжди так…
- То панянку вам уже не треба? – нервово усміхнувся Драко.
- Ти у маєтку Мелфоїв живеш? Я навідаюсь…
- Дякуємо вам, духу! Прощавайте…
Друзі розімкнули руки. У кімнаті розвиднювалось. Густа пара вповзала дертими шматками назад до казану. Втомлені друзі посідали хто на що… Десь неподалік прокукурікав перший півень. Всі мовчали. Не було ні сил, ні бажання щось робити. Вони так сподівались на цю зустріч, стільки від неї чекали… І що? А нічого!
… Рипнули двері. Ніхто не звернув уваги. Гаррі підняв очі і… замість Герміони з Джіні побачив руду білку і пухнасту сову.
- Чого це?.. – озирнувся і одночасно з усіма відскочив у найдальший кут. Про комин усі забули. На порозі кімнати сидів величезний чорний собака і шкірився до них. Чи то з голоду, чи то з радощів…
- Сиріусе, ну нарешті! – полегшено зітхнув Гаррі. – Як я скучив за тобою! – і він кинувся до «песика».
За хвилину Гаррі вже обнімав свого зраділого хрещеного батька.
- Вибачте, що не попередив… - виправдовувався той.
- Та нічого, нічого, - обтрушувала пір’я з мантії Герміона. – Так ми швидше перетворюватись навчимося, нарешті… А то все ніяк не вдавалось. От вам і спосіб!
Всі зареготали. Лише руда білочка в долонях Драко ще трохи тремтіла…
*
Дамблдор уважно вислухав своєрідну доповідь Сиріуса. Що ж, дещо є цікаве і нове. Втім, де ж його шукати, того близнюка? От якби він десь поміж нас був?... А може живе собі десь у величезному маглівському світі і навіть нічого не знає про свою минуле… Ну що ж, шукати, шукати і шукати…
Розділ десятий – Про квідич і про те, що жінка в червоному – погана прикметаНаближалась весна, а отже і фінал кубку з квідичу, за який Гаррі через нещодавні події навіть і не згадував. Цього року Слизерин, у якого відбивачі Дерик з Боулом та капітан Флінт закінчили школу, а Мелфоя свої ще цуралися, відстав від інших факультетів і зараз посідав передостаннє місце у турнірній таблиці. Перше місце посідав Грифіндор, друге – Рейвенклов; втративши свого ловця Седрика Дігорі, Гафелпаф сповз на останнє місце.
Напередодні фінального матчу до Гаррі, що розмовляв з Аміною у внутрішньому дворику школи, підійшов Джек Макфрін, капітан їхньої команди:
- Привіт, Гаррі! Киш, малявко! – штовхнув він Аміну. Та миттю спалахнула:
- Що?! Я – малявка? А ти – худий зелений соплохвіст!
Гаррі встав між ними:
- Аміночко, будь ласка, відійди на хвилинку, нам треба поговорити.
- Ну гаразд, проте тобі (Аміна глянула на Макфріна) я цього не пробачаю!
Він на неї і не зважив:
- Гаррі, ти тиждень не тренуєшся, що з тобою? Завтра – ФІНАЛ! Завтра, ти це розумієш?!
- Звичайно, розумію, Джеку! Та було багато справ, дуже важливих…
- Важливіших, ніж квідич?!
- Господи, та я іноді тренуюсь…, сам… Іноді…
- Справді? Все ж таки тренуєшся? – на обличчі Макфріна з’явилась надія. – Справді?
- Так, звісно, - Гаррі посміхнувся.
- Ну гаразд, тоді – до завтра! – з полегшенням зітхнув Макфрін.
Аміна, що ще палала від гніву, підійшла до Гаррі, витягши чарівну паличку, і, дивлячись в спину Джеку Макфріну, майже прошипіла:
- Гаррі, можна я його чарону? Ну, хоч трошки?
- Ні, Аміно, не треба, він – капітан нашої команди, а завтра – Фінал.
- Те, що він капітан, не дає йому права називати мене малявкою!
- Тобі лише виповнилось 12, а йому вже 17, і він може називати тебе… маленькою дівчинкою.
- Але ж не малявкою!
- Аміно, Гаррі, - це була Герміона з Роном, – почекайте... Ви знаєте, що Відомо-Кого бачили у Малому Гелгетоні?
- Що?
- Він з’являвся біля будинку Реддлів… Там, де ми викликали Духа…
- Головне, щоб Сиріуса там уже не було! Та, втім, що б він там робив?.. – сам себе заспокоїв Гаррі. – Пішли вже їсти, ще трансфігурацію дописати варто б, та, може, потренуватися не завадить…
- Отож, пішли-пішли…
*
- Поттер, Поттер, Нудоттер, ги-ги-ги! – на голову Гаррі полилось щось холодне, він перевернувся на спину і подивився вгору: Півз всміхався і лив на нього воду з великої вази. – Ку-ку!
- Ти одужав? – майже спокійно спитав Гаррі. – Хворів би й далі собі!
- Я – не хворів.
- Справді? – позіхнув Рон. – А де ж це ти був усю зиму?
- А тебе… - Півз показав некультурний жест, - це взагалі не обходить!
- Півзе! – прокинувся Шеймус, - йшов би ти … до дівчат, там тебе теж давно не бачили!
- До цих зануд та ненажер, що потайки одна від одної хрумтять печивом під ковдрою? Бо, бачите лі, у них дієта… Нізащо! Щоб мені стати привидом на віки вічні, щоб на мене дракон начхав, щоб мені їсти все життя вибухозадих скрутів!
- Ти ж не їси, - позіхнув, витираючись, Гаррі.
- А тобі що? Краще б про сничі думав, бо як зіб’ють тебе Поттер-Обормоттер з твого драндулета…
- Де ж мої капці? – із загрозою в голосі потягнувся до підлоги Гаррі.
- Тю, знайшов чим лякати!
- Та я в них звечора чарівну паличку заховав, - мстиво посміхнувся Гаррі.
- То куди, Шеймусику, ти казав мені краще піти?- заметушився Півз. – Я пішов, вибачте, коли що…
- Який сьогодні день, хлопці? – висунувся з-за завіси Невіл.
- Фінал! – відповів йому Гаррі.
- Значить, незабаром літо… - мрійливо посміхнувся Невіл.
- Знайшов про що мріяти… А про СОВ забув?
- Та, совою більше, совою менше…
- Та ви дасте поспати? – пробурмотів Рон. – Єдиний вихідний, а вже з самого ранку – бу-бу-бу! То Півз, то квідич, то СОВ… Ви б ще Відомого-Кого згадали! Весь день зранку під три чорти... Розтеребенькались…
- А твою сову нам зустрічати? – примирливо посміхнувся йому Гаррі. – Вона ж у тебе навіжена…
- Якби в неї хоч голова була… - піднявся Рон назустріч Левконії.
- Що пишуть? – спитав Гаррі, повільно вдягаючись.
- Та це так, особисте…
- Що, «валентинка» запізнилась?
- Ну, не зовсім «валентинка»…
- Та знаю я, знаю, що її звуть інакше! – засміявся Гаррі.
- Здається, я вже не засну… - зітхнув Невіл.
*
- Вперед, Гриффіндор!!! Вперед, Гриффіндор!!!
- Кращий – Рейвенклов!!! Кращий – Рейвенклов!!!
Фінальний матч розпочався.
- Отже, мадам Гуч викинула на поле квафела, гра почалась! – незмінний коментатор Лі Джордан сьогодні був схвильований не менше вболівальників. – З м’ячем Джонсон, яка вона вродлива! Я вже до неї третій рік залицяюся, проте…
- Джордане!!!
- Ой, вибачте… Девіс відібрав квафела, вау!!! Його зупиняє бладжер… Мабуть, це боляче…
- Гаррі, позаду тебе!!! – несамовито закричала Кеті від воріт Рейвенклову, куди вона щойно закинула черговий м’яч.
Гаррі миттю розвернувся – в двадцяти метрах від нього мерехтів крильцями золотий снич, а назустріч переможно на новому «Німбусі» мчала Чо.
- Швидше, швидше! – закричав Гаррі, підганяючи «Вітрохвилю». Десять метрів, п’ять… Але Чо несподівано смикнулась уперед і Гаррі схопив лише її руку, що міцно стискала снича, що пручався.
- Є-є-є-є! – переможно закричала Чо.
- Клас! – посміхнувся їй Гаррі, відпустив її руку і різко спікірував вниз.
*
… Дамблдор походжав кабінетом, заздрісно прислухаючись до радісних, захопливих, розчарованих вигуків, що долинали зі стадіону. Нажаль, не зважаючи на його любов до квідичу, сьогодні він ніяк не міг піти на фінальний матч. Тільки-но він отримав від Снейпа погані, тривожні новини: у Волдеморта нова чарівна паличка. Його упізнав у своїй крамниці Олівандер. Звичайно ж, Темний Лорд прийшов туди, замаскувавшись під звичайнісінького підлітка. Та щось у поведінці палички здалось Олівандеру підозрілим і чомусь вже знайомим. Коли той підліток пішов, то за декілька годин потому майстер згадав, що так вела себе чарівна паличка в руках юного Тома Реддла.
Отже, незабаром він нанесе удар. Знати б тільки, де і який… Ось і місія Хегріда закінчилась нічим – велети стоять на своєму і чекають лише на сигнал Волдеморта.
… Десь там, у глибині серця Дамблдора, маленька пухнаста пташка заспокійливо наспівувала, що все буде добре, що все минеться, що добро врешті-решт переможе зло… Та він боявся, що це не передчуття досвідченого сильного чарівника, а просте палке бажання вже немолодої людини…
*
- Гаррі, почекай!
- Герміона?
- Я-я… Твоя популярність, бачу, зовсім не має меж, хіба що Ронова її перевершить…
- Ти про що? – трохи знітився Гаррі.
- Там тебе якась чужинка питає…
- Чужинка? Хто б це міг бути?..
- О… У неї дуже особливі «прикмети», - засміялась Герміона, - повз неї ніхто не пройде байдуже…
- Вона що – рогата чи бородата? – засміявся у відповідь Гаррі.
- А тобі що, зазвичай лише на таких везе?
- На жаль, розумні довгоногі шатенки мені не до смаку! То де ж вона?
- Та була десь у коридорі Бориса Спантеличеного… Зібрала навколо себе і свого вихованця півшколи!
- Вихованця? Ну, пішли, подивимось…
Ось і коридор, що починався статуєю чоловіка, який з ненормальним виразом обличчя відбивався від павучка… «Копія Рончик!» - щоразу думав Гаррі. Біля статуї стояла Мервілла. З Пупсиком…
Гаррі зазвичай не звертав уваги на те, як вдягаються дівчата. Та не помітити наряд Мервіли було неможливо! Тропічно-екзотичний метелик на фоні гогвордських капустянок… Закоротка чорна сукня нагадувала вишукану шкіру змії, настільки вона облягала фігурку Мервіли. Довга мантія ніби полум’я вулкану лякала і водночас приваблювала своїм фантасмагоричним кольором. Картину її епатуючої зовнішності завершували червоні високі чобітки на таких тонких підборах, що ось-ось мали зламатись. Халяви чобіт прикрашали дві фігурки кажанів, що час від часу лопотіли крилами і неприємно попискували.
Дівчата Гогвортсу, що зібрались неподалік і перешіптувались, робили вигляд, що нібито зачудовані мантикорою. Побачивши, що до чужинки йде Гаррі, дівчата заспокоїлись: їхнім хлопцям ніщо не загрожує, а Гаррі окрім книжок та квідичу ніщо не цікавить. Втім, це була загальноприйнята думка…
- Привіт, Гаррі, ти мене не забув?
- Тебе, Мервіло, забудеш… Із твоїм Пупсиком…
- Хто б казав… У кожного – свій «Пупсик»… - філософськи відповіла дівчина. Не дивлячись на казкову зовнішність, вона спілкувалась просто, як звичайна школярка. Гаррі відчував, що страшенна мантикора дійсно була для Мервіли таким собі домашнім вихованцем, немов кумедний кімнатний мопсик для маглівської дівчини.
- Яким вітром, Ваше Величносте, у нашу провінцію?
- Так, за дядьком скучила…
- Щось сумнівно, хто ж тебе з цієї причини серед семестру відпустить…
- Я розповім, звичайно, та не тут. Про моховухі стіни Гогвортсу начувана…
- Я знаю одне місце… - не поспішаючи, промовив Гаррі, - якщо ти не з боязких…
- Я? Я не боюсь нікого і нічого.
- Ну, не знаю-не знаю… - засумнівався Гаррі. І повів Мервілу до таємного ходу під Войовничою Вербою.
Неподалік від дерева Мервіла відпустила Пупсика «попастись»… Потім витягла чарівну паличку і двічі хрест-навхрест накреслила коло, створюючи зусібіч своєрідну сферу, та ще й яку! Тепер їх захищала палаюча крига.
У Гаррі відняло мову:
- Ну ти сильна! – ледь вимовив він.
- Та що ти, Гаррі, це не я, це паличка, що подарував мені дядько, ось! – і вона простягнула хлопцеві чарівну паличку. Тепер Гаррі роздивився, що її паличка була не дерев’яною, як зазвичай, а кришталевою, і всередині неї майоріло дивне веселкове полум’я.
- Що це?
- Обережно, не роби ніяких рухів, інакше вона занервує і може тебе… підсмажити! – засміялась Мервіла. – Це звичайний гірський кришталь. Ці палички робив колись у давнину відомий майстер Ни Ши-Рг з Непалу. Полум’я всередині – то подих зеленої валійки, дракона, що був у нього замість… ну як у мене Пупсик. Після смерті майстра ніхто не зміг більше вичворювати таке! Навіть його учні, бо жоден дракон не згоджувався… Ну, ти розумієш… Ось через це на сьогодні таких паличок залишилось дуже мало.
Втім, я приїхала сюди не задля балачок про минуле. Я (звісно випадково!) почула, як мій дядько Альбус розмовляв із самим Сиріусом Блеком (я-то думала, що Блек – вбивця!). І хочу тобі дещо сказати… Дядько про це не знає, ніхто не знає… Я знайшла випадково це і зрозуміла, що ти повинен знати… Ось, читай! – Мервіла витягла з внутрішньої кишені згорнуту маглівську газету.
Гаррі вдарило по очах виділеним дівчиною заголовком невеличкої замітки: « Трагічна смерть». Він похапцем почав читати:
«Вчора у дитячому притулку «Зелені Луки» за незрозумілих обставин загинув вихованець, якого звали Мет Реддл. Його тіло було знайдене у зачиненій кімнаті без жодних слідів насильницької смерті.»
Гаррі зітхнув і згорнув газету. Все пропало!
- Ти, звичайно, підслуховувала… Тільки не перебивай! І, мабуть, не вперше. Та це вже – справа твоєї совісті. Обіцяю, що Дамблдор нічого від мене про це не дізнається. За те, що знайшла газету і приїхала – щире Спасибі! Чорт!... Паличка в тебе класна… Та від Волдеморта навіть вона навряд чи врятує…
Мервіла здригнулась. Крізь кришталеву сферу із сутінків схованки під Вербою на неї раптом потягнуло незрозумілим смородом і сирістю… Захотілось додому, до матусиного пирога із вишнями! І що вона тут робить?!
Гаррі відразу відчув її страх і подумав: «А що я хотів, це – не Герміона!»
- Ну що, пішли? – спитав він зблідлу дівчину, поклав до кишені газету і рушив до виходу.
Мервіла мовчала аж до маятника Гогвортсу. І лише під ним порушила мовчанку:
- Вибач, Гаррі, це – не для мене. Боротись краще зі знайомим злом, ніж втечею прагнути до незнайомого. Це Шекспір.
- Я знаю… Най щастить!
- Прощавай, Гаррі!
*
В бібліотеці було тихо. Проходячи повз неї, ніхто б і не здогадався, що шестеро друзів сидять там за одним столом і гризуть у безсилі лікті. Один одному… В цілковитій тиші за вікном бібліотеки раптом загукала сова. Задзвеніло скло і Гаррі вже звично вихопив чарівну паличку назустріч темному жмутку, що летів до їхнього столу.
- Здається, Аміно, це твоє опудало…
Ненажерка гепнувся на стіл. Аміна взяла листа і, передивившись, віддала його Гаррі:
- Це тобі, від Сиріуса. Що там, є щось нове?
- Та ні, переживає за мене, просить не ходити до Гогсміду, бо раптом що…
- О, а це ідея! Ми вже давно не були на маслопиві! Підемо на наступні вихідні?
- Так Гаррі ж не можна! – втрутилась Герміона.
- А що йому взагалі можна! – пхикнула Аміна.
- О, я знаю – що… - в’їдливо всміхнувся Драко. – Дам у червоному по темних закутках таскати…
- Ти позаздрив? – заступився за друга Рон.
- Та було б чому! Я від наших не встигаю відбиватись… Та й худоребрі – не по мені…
- Розпустив хвоста, ти диви!
- Рончик, а що, твої нові парфуми вже так не діють, як колись? І палець, бачу, приріс… Чи надовго?
- О, почалось… - розсміялась Герміона. – Вам разом довго бути не можна. А куди це Аміна пішла? Втім, все одно час спати, поки Філч не застукав…
Розділ одинадцятий – «Тищ я - олакрезд ен я» Субота була пречудова. Нарешті весна вже не відбивалась від агонізуючої зими, а повновладно царювала повсюди.
- Гей, друзі, почекайте!
- О, Амінка доганяє… Почекаємо чи як?
- Та… Вона ж у нас жвава. Хай трохи розігріється! – і друзі спокійненько простували далі під голосний свист Аміни.
- Гей, там, вам що, позакладало?
- Ні, гірше, нам не позакладало!
- Вам смішно, а мені бігти!
- А що, хтось сміявся? – роззирнувся Гаррі.
- Я йому подарунок принесла, а воно з мене знущається… От візьму і подарую його… Драко…
- Бережи мене Боже від твоїх подарунків, - кривляючись, відсахнувся Драко.
- Ой, Аміночко, мені подаруй, я люблю подарунки! – заплигав навколо неї Рон, благаюче простягаючи руки до дівчини.
Герміона ревниво озирнулась:
- Ти що, Рончику, у дитинство впав?
- Впадеш тут, аякже…
- А про що ви взагалі? – втрутилась Джіні. – Я, здається, на своїй хвилі початок пропустила…
- Я Гаррі подарунок принесла, а вони знущаються! – закопилила губу Аміна.
- А Гаррі що?
- А Гаррі? Він мною гребує! Каже: «Не хочу! Не буду!»
- Я такого не казав!!!
- А що ти казав???
- Ну… Е-е-е… Що нікому не смішно.
- Ви там ще довго? – вже десь здалеку долетів голос Герміони. – Через ваші зарозумілі балачки і незрозумілі подарунки ми у Гогсмід, мабуть, назавтра потрапимо…
- Ну давай, Аміно, вговорила! – простягнув до неї руку Гаррі.
- Не дам. Я передумала.
- Ну, Аміночко, ну дай мені подаруночка! Я буду слухняний…
- Ну добре, добре… - Аміна дістала з сумочки щось загорнуте у тонку мадаполамову хустинку і простягнула хлопцеві.
Гаррі обережно розгорнув пакунок. Там було невелике срібне дзеркальце, по обідку якого йшов напис: «Тищ я - олакрезд ен я»
- Що? Дзеркальце? Це й справді більше для Рона або Драко… - засміявся він.
- Ха-ха! – штучно засміявся Мелфой. – Можна бути діловим чоловіком і думати про гарні нігті. Це хтось великий сказав…
- Ви такі невігласи! Не бачите далі свого носа, треба на пальцях все пояснювати! – розсердилась ображена Аміна.
- Так Рона ж поруч немає! – не витримав Драко.
- До чого тут він!? О Господи! Дзеркало в усі часи вважалось як у маглів, так і у магів найголовнішим предметом: побуту, життя-буття, магії… За його поміччю пророкували майбутнє, мандрували сучасним, зазирали в минуле. Нажаль, сьогодні забуто більшість його здібностей й придатностей. А між тим…
- Карочє, Грифін!
- Почекай, Драко! Я подарувала Гаррі бабусине старовинне дзеркало. Воно вкрите срібною амальгамою, яку виробили в глибині печер Гондоліну майстри-гноми. Воно має дуже сильний ступінь захисту. Носити його треба навпроти найважнішого органу…
- Тобто, в кишені штанів? – не втримався Драко.
- Тю, розпуснику! У кого що… Навпроти серця! Ось, Гаррічку, поклади його в кишеню і нехай воно вбереже тебе!..
*
- Я вибачаюсь, це – Гаррі Поттер, чи не так?
- А ви хто, вибачте? – здивовано подивилась Герміона на білявого товстуна шотландської зовнішності, що виник біля неї невідомо звідки.
- Я – дуже близька йому людина… Майже родич!
- Якщо родич, то ви хіба його не впізнаєте?
- Ми вже давно не бачились… - промовив чоловік, стомлено спираючись на ціпок.
- Так, це він. Он зі хлопцями у «Три Мітли» заходить…
- Дякую тобі, дівчино…
Шрам у Гаррі болів ще зранку. Він старанно не звертав на це уваги і нікому не казав. «Нікуди від Долі не дінешся…» - думав він, намагаючись робити вигляд, що йому теж весело. На душі було тривожно. Ще й дівчата десь затримувались…
На товстуна-шотланця, що зайшов до пабу, він просто не звернув уваги. А той, як не дивно, підійшов до їхнього столика.
- Привіт, Гаррі! – бадьоро поздоровався.
- Вибачте, хіба ми знайомі, - ввічливо здивувався хлопець і почув відповідь, промовлену до болю знайомим голосом, від якого все захололо в грудях.
- Що, маленький, не впізнав? А дарма… Я, наприклад, за тобою скучив… - зовнішність товстуна поступово змінювалась. Мить – і він скинув її з себе, ніби зміїну шкіру. Перед усіма постав Лорд Волдеморт.
Почалась паніка, крики, вереск, зойки… Та паличку ніхто вихопити не встиг. Темний Лорд промовив «Сонтреймо» і описав навколо себе коло. Усі заклякли.
- Ти заважав мені занадто довго і занадто багато! Прощавай! – Волдеморт скерував на Гаррі чарівну паличку: «Авада Кедавра!» Його паличка потьмяніла, з неї в груди Гаррі вдарив зелений промінь закляття…
Та чомусь хлопець не зник, не вибухнув, не розпався на шматки, не розсипався попелом і навіть просто не впав. Замість цього з кінця зеленого променю раптом розгорнулась сліпуча біла парасолька, огортаючи Гаррі. «Лясь!» – розгорнулась, «лясь!» - згорнулась в цятку навпроти серця і вся темрява закляття зеленою кулею рикошетом вдарила у свого господаря. Темний Лорд впав…
Аміна отямилась першою:
- Я ж тобі казала! Я ж тобі казала! А ти – цяця, цяця… От бачиш, бачили? Ви бачили? Його немає!!! Назавжди! Чуєте? Вол-де-мор-та вбито!!! Вбито!!!
- Ти диви, дзеркальце і справді спрацювало…
- Цікаво, а нас у підручники занесуть? Так би мовити, на скрижалі історії?.. – жадібно спитав Рон.
- Нафіг мені твої скрижалі! Краще – натурою! – нервово засміявся Драко.
- На що ти натякаєш? – глузливо подивилась на нього Джіні.
- А що ж тепер? Так і житимемо без пригод? Що попереду – звичайне життя? Доросле, нудне?..
Епілоги Епілог перший – Верна.
Кабінет Дамблдора. Фоукс у клітці, численні сріблясті прилади на столах, книжкові стелажі, портрети колишніх директорів Гогвортсу…
- Я повинна була сказати це одразу, проте…
- Ви боялись, Верно?
- Так, Албусе.
- Отже…
- У Темного Лорда ніколи не було брата, у нього була сестра. Я. Але моя магічна сила в дитинстві була занадто неконтрольованою, і я часто-густо не могла з нею нічого зробити. Одного дня, коли я випадково ледь не вбила матір…
- Валькірію?
- Так… Я примусила впасти на неї майже пів-будинку… Після цього вона віддала мене на виховання до свого троюрідного брата, той – у сирітський притулок… Згодом, я вийшла заміж, змінила прізвище на Серж. Я боялась, що, якщо хтось дізнається про те, що я – сестра Темного Лорда, то мене можуть вбити. А та стаття в газеті… То просто хлопчик із таким само прізвищем, як у нас… З часом я навчилась керувати своєю силою, та й досі віддаю перевагу заняттям із зіллям.
- Так, я це помітив. Ну що ж, Верно, йдіть… Дякую Вам за чесність і відвертість. Обіцяю, що ніхто не дізнається про Вас.
- Дякую, Албусе!
І Верна Серж, Верна Реддл, сестра Тома Реддла, що згодом перетворився на Лорда Волдеморта, вийшла з кабінету…
Епілог другий – Мелфої.
«Нарешті вдома…» - думав Луціус Мелфой, під’їжджаючи до свого замку. Та що це? Обабіч сріблястих воріт замість улюблених Нарцисою буботрупів виструнчились велетенські кипариси, арку над якими утворювали стручки рожевої порхавки, що немов літали поміж деревами. Замок Мелфоїв не дрімав під полудою мохів і плющу з хмелем, а вимито блищав лискучим мармуром веж, на яких майоріли яскраві прапори із сімейним гербом. Замість звичного чагарнику і занедбаного його дружиною саду товсті яблуні світились на сонці червоно-жовтими плодами. Безмежжя доглянутих квітів, ідеально підстрижені газони, цвірінькання пташок – це так було несхоже на помістя Мелфоїв.
«Роки-роки…» - задумався Луціус.
Аж раптом звідкись до нього причалапав маленький хлопчик років двох-трьох із чарівною паличкою в товстенькій ручці, змахнув ручкою, доторкнувся до мантії «дядька» і захихотів: на Луціусі замість старої вилинялої мантії була велика діжка… Та тут з-за вишуканої живої огорожі вибігла стурбована, проте немов осяяна сонцем молода жінка:
- Ну як тобі не соромно?! Чого ти до дяді чіпляєшся? А ну йди сюди!
Малий захлюпав:
- Я бісе не буду…
- Негайно віддай татову чарівну паличку, я кому сказала! – підхопивши маля на руки, жінка посміхнулась «дяді», почервонівши:
- Вибачте, він ще маленький… - і раптом, зойкнув, майже побігла доріжкою кудись геть від нього…
Луціус Мелфой стряхнув з поли мантії залишки діжки і подумав: «Здається, я вже дід…». Здалеку почулись голоси і, повернувши за ріг огорожі, він побачив, як до нього швидкою ходою наближаються Драко з матір’ю, а неподалік на галявинці та сама червоноволоса жіночка («Кого мені нагадав цей рудий колір?») заспокоює малюка.
- Хоцю палицьку! Хоцю!! Хоцю!!!
- Здрастуй, тату! Ми чекали на тебе! – потиснув йому руку, а потім, ніби вагаючись, обійняв його Драко. – Скільки років… На жаль, тобі було заборонено спілкування… Ти будеш вимушений звикати, у нас багато що змінилось… Знайомся, тату, це моя дружина – Джіні. Втім, ти, мабуть, впізнав її, вона – донька Артура Візлі. Знаєш, ми з Джіні виявили, що наші пращури колись разом воювали у Білому Ордені. Відтоді в нашій сім’ї передається з покоління в покоління ім’я Драко, тобто господар драконів, а у Візлів виховують драконів, уявляєш?
- Щось ти, синку, таким емоційним став! – трохи скептично прокоментував тираду сина Луціус, обнімаючи Нарцису. - Бачу, ця юна сонцедайна жіночка на тебе суттєво впливає… Що ж, будемо жити… То як, ти кажеш, звати мого онука?
- Луценятко, біжи-но до татка! Буде, буде тобі морозиво з крильцями!..
Епілог третій – Візлі.
- Ну тату, ну татусю…
- Мене немає вдома.
- Ну дай ще одного казана!
- Казана???
- Це не я, це Сола, вона щось там чаклонула і … казан розплавився…
- Брехня! Це все ти! Я ж тобі, Еос, казала, що не треба додавати соку чемериці! Ось воно і…
- Ні, це ти винна!
- Ні, це ти!
- Ти!
- Ти!
- Ти! (Дзинь!)
- Ні!!! Це був улюблений матусин вазон! Вона ж мене за нього… зжере… Як повидло намастить на віденську булочку… Тоненько-тоненько… І з’їсть. Лише черевики промигнуть…
- Ну тату, ну заспокойся, ми відремонтуємо!
- Ви? Ні, не треба, тільки не робіть нічого, не треба! – Бах!..
- О-о-о-о…- Рон сповз у кріслі, затуливши очі руками.
Дві маленькі семирічні дівчинки підійшли до нього впритул:
- Здається, тато заснув? Чи йому погано?
- Ага! О, є ідея: пішли до мами у лабораторію, я знаю, де вона ключа ховає, там є ще один казан…
- Дівчата, що з татом? – на порозі кухні стояла Герміона.
- Здається, йому погано… Ну, ми підемо… у садку побавимось.
Епілог четвертий – Аміна.
- Ми знаходимось на побережжі Флориди, де лютує страшний тайфун. Жителів Пітсвуду майже всіх вдалось евакуювати і зараз порожні будинки чекають на цунамі. Але що це? Дивіться, хвиля, не докотившись берега, зникла, а тайфун вщухає. Це якась аномалія! Я передаю слово нашому спеціалісту по природних аномаліях Джеку Майкру, що знаходиться зараз у нас в студії. З вами була репортер 7 каналу Аміна Грифін…
Маглівська телестудія. Дві дівчини, вмостившись на дикторському столі, перемовляються:
- Ні, ця Аміна якась не така. Ти звернула увагу, де б вона не з’являлась – тайфун вщухає, цунамі не докочується до берега, літак не падає, самогубець не кидається з даху, у терористів нічого не вибухає…
- Так-так, щось тут не те! Може, вона те саме…
- Що?
- Прибулець, наприклад.
- Привіт, дівчата, - зазирнула до монтажної невисока чорнява жінка.
- О, Аміно, привіт, а ми якраз про тебе розмовляємо… Везе ж тобі! – дівчата пильно подивились на неї.
Аміна швидко витягла чарівну паличку і вигукнула: «Забуттятус!» Дівчата завмерли, їхні погляди немов спорожніли.
- Шосте закляття за тиждень, час звільнятись! – зітхнула Аміна.
Епілог п’ятий – Гаррі.
Гаррі неквапно прогулювався галереєю… Гогвортс залишився тим самим, яким був 13 років тому, коли Гаррі з друзями випускався звідси. Тепер він – шанована в суспільстві людина, вчитель захисту від темних мистецтв. У нього гарна дружина – ловець збірної Англії по квідичу, він – батько двох дітей, сина та доньки. А Волдеморт? Волдеморта більше немає… Той випадок у «Трьох Мітлах», коли його було знищено, як і казав Драко, залишився лише на скрижалях історії. І професор Бінс тим самим монотонним голосом розповідає учням про загибель найстрашнішого за останні сто років чорного мага. За Гаррі ще й досі йде слідом схвильований шепіт.
- Професоре Поттер, професоре Поттер, - підбіг до нього стурбований первачок.
- Що, Дереку?
- На Плекаючій Вербі ще одне гніздо!
- О Господи! Та вона ж ізнов зламається! (Одне у Гогвортсі все ж змінилось – колишня Войовнича Верба після того, як я з нею мило побалакав). – Ну що ж, підемо, спробую їй допомогти! – і Гаррі повільно, як і подобає професорові, рушив до Верби…
Епілог епілогів.
Сніг все плинув і плинув. Немов обірвана кіноплівка, брязкав по каменях уривками вітру… Тут, у скелястих горах Шотландії, сніг йшов завжди. І якби навіть найуважніший дракон пролетів над нескінченними прірво-скелями, то нічого б не побачив, окрім сліпучої білої полуди. Нічого і нікого. А дарма! Он в одній зі скель видніється явно не природна ущелина, а печера…
- Навіщо тобі полум’я, батьку?
- Та хай буде! Що, воно дратує тебе?
- Та ні, байдуже.
- Ось ще трохи наберешся сил і переберемось до мене в замок.
- Трохи – це скільки?
- Років п’ятдесят-шістдесят…
- Але ж, батьку…
- Що, Томе?
- Не називай мене так!
- Гаразд, Волдеморте…
- Поки я поверну мою силу – мої вороги вже помруть!
- Волдеморте!!! Мене завжди неприємно дивувала твоя дріб’язковість. Замість того, аби підкоряти собі Світ, ти ганявся за непотрібним хлопчаком, за якимось Поттером… Ти хочеш помститися? Гаразд, розумію. Та навіщо мститися комусь одному. Помстися всьому світові, помстися нащадкам своїх ворогів!
Коли ми повернемось до мого замку, ти побачиш: якої могутності я досяг за той час, який ти витрачав на безглузду гонитву за Поттером. Разом ми підкоримо весь світ. Батько й син – Марджект Трінкс та Волдеморт.
Далі буде?
