Розділ перший, в якому з’являється неочікуваний гість, а дім №4 на Привіт-драйв чекає нашестя міні-дядечків. - Гаррі! Випусти нарешті свою кляту сову!!!
Одним літнім ранком ці слова розбудили Гаррі Поттера. Хлопець звично намацав окуляри і сердито сів на ліжко. Надівши їх, він роззирнувся навколо. На його письмовому столі сріблясто поблискувала у вранішніх сутінках велика клітка, у якій вже не один рік жила його сова – вродлива полярна красуня – Гедвіга. Було б дуже тихо, якби не голосне й лякаючи совине ухкання. Здавалося, що від нього у будинку Дурслів та у кількох сусідніх повилітають шибки. Та дядько Верном голосив куди гучніше, бо саме від його репетування Гаррі й прокинувся. Дійсно, для такого товстопикого і вгодованого чоловіка не було проблемою перекричати й десяток Гедвіг. Гаррі зітхнув, піднявся й підійшов до дзеркала – куди йому до дядька. З одного Дурсля-старшого можна було понавикроювати зо шість-сім Гаррі. Таких собі худеньких хлопчиків з легенькими синцями під очима. Хоча, звісно, він був схожий не на дядька Вернона, а на своїх батьків Джеймса й Лілі Поттерів, які загинули від руки чорного мага Волдеморта багато років тому. Та спогади спогадами… Гаррі відчинив шухляду у столі і дістав звечора підготовлений лист Сиріусові Блеку. Так звали його хрещеного батька, який любив Гаррі найбільше з усіх дорослих на світі.
Хлопчик відчинив клітку, але Гедвіга ображено відвернулася.
- Ой не треба! Тільки не роби вигляду ніби дуже втомлена, - лагідно проказав Гаррі, прив’язуючи до лапи сови листа. Сова кліпнула, ніби вибачаючись за свої лінощі, й порхнула повз Гаррі у відчинену кватирку.
Тієї самої миті двері до кімнати розчахнулися під натиском люті дядька Вернона:
- Тобі що, позакладало?!
- Гедвіга вже полетіла, - скромно опустивши очі, відповів Гаррі.
- З листом, так?!!
- Так. До Сиріуса Блека. Цікаво, чи він відповість, чи сам приїде? – Посміхнувся Гаррі. Він відверто знущався над дядьком, майже цього не приховуючи, бо добре знав – як той боїться «страшного серійного маніяка» Сиріуса.
- Навіть не прислухаючись, Гаррі чув, як у м’язах голови дядька Вернона скриплять заіржавілі десятиріччями коліщатка. Хлопець спокійно чекав. Дурсль дивився на нього секунд зо п’ять, а потім, розвернувшись, вийшов, кинувши майже батьківським тоном:
- За десять хвилин щоб спустився донизу.
***
- Ось нарешті і ти, синку! – дядько Вернон трохи не лускався від незрозумілої радості. Та й не тільки він. Тітка Петунія та його рожевовухий кузен Дадлі сяяли, мов дві різдвяні ялинки.
- Будеш лимонний пиріг? Я тобі приготувала! – нашвидкуруч збрехала тітонька.
- Гей, я теж хочу! – Широка фігура Дадлі надійно перекрила усі шляхи до холодильника.
- Що?! – вибухнула тітка. – Подивися на Гаррічека, він же зовсім змарнів від цієї бридкої магії! Хто ж про нього потурбується, як не… ми. Найрідніші у світі люди!!! – від її посмішки нічого не розуміючий Дадлі здувся, як тогорічна повітряна кулька й покірно відсунувся. Тітка ж лопотіла про свою доброту та щедрість, одночасно припрошуючи усіх до майже святкового столу.
- Насолоджуючись на диво смачним пирогом, Гаррі одночасно розмірковував. Звідки така доброта та любов??? Він чекав листа від Візлів, та про це ніхто з Дурслів не знав. Виходить, причина у чомусь іншому… Його роздуми перебив улесливий голосок дядька Вернона:
- Ми оце щойно отримали листа від Візлів. Вони люб’язно запрошують тебе у гості. – Гаррі настільки зрадів, що майже не почув кінцівку фрази:
- То виходить, Сиріус Блек не зможе приїхати до нас? – це пояснювало все! Гаррі підняв на родичів сяючий щастям погляд. Ніхто з них не помічав, що великі шматки лимонного пирога вже декілька хвилин літають кімнатою. Лише тітка Петунія нервово відмахувалась від них, немов від мух, та Дадлі безуспішно намагався схопити свій шматок.
- Ні. Не зможе. – Не поспішаючи, заспокоїв їх Гаррі. – А можна я прочитаю листа?
- Авжеж, авжеж, мій любий, хоч три листи, - прошелестіла тітонька Петунія, простягаючи Гаррі сувій пергаменту. Хлопець поспішив до своєї кімнати, намагаючись не помічати виразу полегшення на обличчях своїх родичів.
***
Не встиг він прочитати і перших рядків листа, як із його переносного каміну, підключеного до флу-мережі, почувся гуркіт. Через мить з каміну, одночасно з хмарою пилюки, вилетів розкуйовджений Рон Візлі. Він завжди нагадував Гаррі сонячного зайчика (і не треба шукати натяків на слеш). Руде волосся, по-дівчачому наївні блакитні очі, незлічене ластовиння (воно було навіть на руках, навіть… навіть на пальцях!!!)… До того ж, його друг був полохливий і обережний, мов справжнісінький сонячний зайчик…
Струснувшись, мов велике кудлате кошеня, Рон посміхнувся:
- Привіт, Гаррі. Вибач, я не витримав, - знову ніяково посміхнувся хлопець. – Мама дуже хвилювалася через ту ненадійну маглівську пошту. Тому… Ось я вирішив… Ну чого ти не збираєшся?! А, до речі, Фред із Джорджем передали тобі подарунок для дядечка. – Він витяг з кишені маленьку синю голку й простягнув її Гаррі. Той посміхнувся (нарешті він зміг сказати хоч слово у відповідь):
- Привіт, Роне. Я такий радий тебе бачити.
- Так, так, привіт, - не зупинявся Рон, одночасно обтрушуючи із штанів та «фірмового» светра павутиння, тирсу та ще щось незрозуміле.
- Що це?! – запитав Гаррі, здивовано роздивляючись синю голку.
- А я звідки знаю? Ці чортяки мені тицьнули її в руки, гигочучи, мовляв: «причепите її десь до дядька, ото посміємося!».
Гаррі задумливо поправив окуляри й звично потер шрама.
- Кажеш, обіцяли, що посміємось? Ну що ж, спробуємо.
Рон нарешті обтрусився до більш-менш пристойного вигляду і перестав дратувати Гаррі нескінченними хмарками пилюки.
- Пішли привітаємось, чи що? Чи може для початку речі зберемо? Га? – Не вгавав Рон.
- А що їх там збирати, - стенув плечима Гаррі. Друзі підхопили майже повну валізу, до якої Гаррі доклав лише декілька книжок з полиць, та, взявши клітку Гедвіги, спустились донизу.
Три пари очей Дурслів з однаково ошелешеним виразом втупилися у них.
- Куди це ти зібрався, синку? – приязно запитав дядько Вернон.
Гаррі покосився на Рона. Той абсолютно нічого не розумів і мовчав.
- Вибачте, Вельмишановний! – Проскрипів дядько Вернон крижаним тоном. – Чи ви німі, чи вас батьки не навчили вітатися?!
Рона остаточно заціпило. Тим часом дядько Вернон впритул підійшов до Гаррі (Рон відсахнувся) і поклав хлопцю на плече важку (кілограмів під сорок) долоню. Легенько поляскуючи нею (це й видавало його знервованість) він запитав:
- Ти вже їдеш, Гаррічку? Із цим гарненьким хлопчиком?
- Я… Я… Добрий день. – це було все, що Рон спромігся з себе видушити.
- А твоя тітонька хотіла надвечір нас пирогом побалувати. – Рон голосно ковтнув і подумав: «Де це я? Може сам собі наснився?»
- Та нічого, - відповів Гаррі. – Іншим разом, Візлі вже на нас чекають. – Після цих слів Гаррі обережно зняв зі свого плеча руку дядька Вернона, одночасно легенько доторкнувшись до манжету його сорочки. Синя голка, яку він тримав у руці, миттєво розчинилася у цупкій тканині.
- Ну що ж, - зітхнула тітка Петунія. – Іншим то іншим, - маючи на увазі тих, хто буде їсти пиріг. – Ти нічого не забув?
- Здається, ні, - стенув плечима Гаррі. – А втім, піду подивлюся. – і легкою ходою він побіг до своєї кімнати. Рон подріботів слідом, весь час нервово озираючись, ніби чекав закляття у спину. Втім, недаремно Гаррі завжди називав його «сонячний зайчик». Подумки.
*
- Уявляєш, Роне, я мало не забув свою «Вогнеблискавку», - посміхаючись, зустрів Гаррі Рона на порозі. Та раптом друзі здригнулися від жахаючого жіночого виску. Хлопці вихопили чарівні палички й кинулися сходами донизу. Кожен уявляв собі найстрашніше. Гаррі – дементора на пару з Волдемортом, а Рон… павучка.
Ось і вітальня. Перше, що вразило, це скоцюрблений Дадлі, що сидів… на холодильнику, схопивши себе обома руками за кінці коротеньких штанин. Тітка Петунія стояла на столі. Однією рукою вона розмахувала рушником, ніби відганяючи мух, а іншою з огидою струшувала з себе щось дрібненьке і синеньке, схоже на вусатих дворуких/двоногих тарганів. Ошелешений Гаррі раптом зрозумів, що усі ці синенькі істотки, що бігали, стрибали й падали кімнатою, як завжди нагадуючи Ронові одного величезного (синього!!!???) павука, були… Дядьком Верноном. Точніше, багатьма дядьками Вернонами… дуже багатьма. Перезирнувшись і сховавши палички, хлопці зареготали. А даремно. За мить сотні малесеньких синеньких дядечків збіглись посеред кімнати, злипаючись в одну велику, моторошну й незграбну синю фігуру, яка весь час смикалась ніби в судомах, коли в неї вливалися нові дядечки. Ще мить і перед остовпілими хлопцями постав справжній, але… синій, дядько Вернон. До того ж, у нього чомусь не було носа! Гаррі з Роном роззирнулися по кімнаті – де ж ніс? Ага, ось і він – тітка Петунія, скрививши тремтячі губи, витрушувала з кишені останнього заблукалого дядечка. Той похапцем підскочив з підлоги… і зник.
- ВИ!!! ВИ!!! – Розлючений носатий дядько Вернон, схопив перше, що попалося йому під руку. А це була «Вогнеблискавка». Хрясь!..
- Ні! – Гаррі рвонувся вперед, але було вже пізно. Дві половинки його улюбленої, неперевершеної, найкращої мітли, тремтячи, лежали на підлозі.
- «Денсогіо»! – вихопив Гаррі паличку.
- «Петрифікус Тоталус»!!! – приєднався до нього Рон.
Вся сімейка Дурслів немов скам’яніла (Дадлі так і не встиг злізти з холодильника), а дядько Вернон на додачу з кожною секундою все більше нагадував бобра.
- Гаррі, здається, в нас будуть проблеми. Може, того… додому?!
- Давай, - зітхнув хлопець у відповідь.
