Розділ десятий – Про квідич і про те, що жінка в червоному – погана прикметаНаближалась весна, а отже і фінал кубку з квідичу, за який Гаррі через нещодавні події навіть і не згадував. Цього року Слизерин, у якого відбивачі Дерик з Боулом та капітан Флінт закінчили школу, а Мелфоя свої ще цуралися, відстав від інших факультетів і зараз посідав передостаннє місце у турнірній таблиці. Перше місце посідав Грифіндор, друге – Рейвенклов; втративши свого ловця Седрика Дігорі, Гафелпаф сповз на останнє місце.
Напередодні фінального матчу до Гаррі, що розмовляв з Аміною у внутрішньому дворику школи, підійшов Джек Макфрін, капітан їхньої команди:
- Привіт, Гаррі! Киш, малявко! – штовхнув він Аміну. Та миттю спалахнула:
- Що?! Я – малявка? А ти – худий зелений соплохвіст!
Гаррі встав між ними:
- Аміночко, будь ласка, відійди на хвилинку, нам треба поговорити.
- Ну гаразд, проте тобі (Аміна глянула на Макфріна) я цього не пробачаю!
Він на неї і не зважив:
- Гаррі, ти тиждень не тренуєшся, що з тобою? Завтра – ФІНАЛ! Завтра, ти це розумієш?!
- Звичайно, розумію, Джеку! Та було багато справ, дуже важливих…
- Важливіших, ніж квідич?!
- Господи, та я іноді тренуюсь…, сам… Іноді…
- Справді? Все ж таки тренуєшся? – на обличчі Макфріна з’явилась надія. – Справді?
- Так, звісно, - Гаррі посміхнувся.
- Ну гаразд, тоді – до завтра! – з полегшенням зітхнув Макфрін.
Аміна, що ще палала від гніву, підійшла до Гаррі, витягши чарівну паличку, і, дивлячись в спину Джеку Макфріну, майже прошипіла:
- Гаррі, можна я його чарону? Ну, хоч трошки?
- Ні, Аміно, не треба, він – капітан нашої команди, а завтра – Фінал.
- Те, що він капітан, не дає йому права називати мене малявкою!
- Тобі лише виповнилось 12, а йому вже 17, і він може називати тебе… маленькою дівчинкою.
- Але ж не малявкою!
- Аміно, Гаррі, - це була Герміона з Роном, – почекайте... Ви знаєте, що Відомо-Кого бачили у Малому Гелгетоні?
- Що?
- Він з’являвся біля будинку Реддлів… Там, де ми викликали Духа…
- Головне, щоб Сиріуса там уже не було! Та, втім, що б він там робив?.. – сам себе заспокоїв Гаррі. – Пішли вже їсти, ще трансфігурацію дописати варто б, та, може, потренуватися не завадить…
- Отож, пішли-пішли…
*
- Поттер, Поттер, Нудоттер, ги-ги-ги! – на голову Гаррі полилось щось холодне, він перевернувся на спину і подивився вгору: Півз всміхався і лив на нього воду з великої вази. – Ку-ку!
- Ти одужав? – майже спокійно спитав Гаррі. – Хворів би й далі собі!
- Я – не хворів.
- Справді? – позіхнув Рон. – А де ж це ти був усю зиму?
- А тебе… - Півз показав некультурний жест, - це взагалі не обходить!
- Півзе! – прокинувся Шеймус, - йшов би ти … до дівчат, там тебе теж давно не бачили!
- До цих зануд та ненажер, що потайки одна від одної хрумтять печивом під ковдрою? Бо, бачите лі, у них дієта… Нізащо! Щоб мені стати привидом на віки вічні, щоб на мене дракон начхав, щоб мені їсти все життя вибухозадих скрутів!
- Ти ж не їси, - позіхнув, витираючись, Гаррі.
- А тобі що? Краще б про сничі думав, бо як зіб’ють тебе Поттер-Обормоттер з твого драндулета…
- Де ж мої капці? – із загрозою в голосі потягнувся до підлоги Гаррі.
- Тю, знайшов чим лякати!
- Та я в них звечора чарівну паличку заховав, - мстиво посміхнувся Гаррі.
- То куди, Шеймусику, ти казав мені краще піти?- заметушився Півз. – Я пішов, вибачте, коли що…
- Який сьогодні день, хлопці? – висунувся з-за завіси Невіл.
- Фінал! – відповів йому Гаррі.
- Значить, незабаром літо… - мрійливо посміхнувся Невіл.
- Знайшов про що мріяти… А про СОВ забув?
- Та, совою більше, совою менше…
- Та ви дасте поспати? – пробурмотів Рон. – Єдиний вихідний, а вже з самого ранку – бу-бу-бу! То Півз, то квідич, то СОВ… Ви б ще Відомого-Кого згадали! Весь день зранку під три чорти... Розтеребенькались…
- А твою сову нам зустрічати? – примирливо посміхнувся йому Гаррі. – Вона ж у тебе навіжена…
- Якби в неї хоч голова була… - піднявся Рон назустріч Левконії.
- Що пишуть? – спитав Гаррі, повільно вдягаючись.
- Та це так, особисте…
- Що, «валентинка» запізнилась?
- Ну, не зовсім «валентинка»…
- Та знаю я, знаю, що її звуть інакше! – засміявся Гаррі.
- Здається, я вже не засну… - зітхнув Невіл.
*
- Вперед, Гриффіндор!!! Вперед, Гриффіндор!!!
- Кращий – Рейвенклов!!! Кращий – Рейвенклов!!!
Фінальний матч розпочався.
- Отже, мадам Гуч викинула на поле квафела, гра почалась! – незмінний коментатор Лі Джордан сьогодні був схвильований не менше вболівальників. – З м’ячем Джонсон, яка вона вродлива! Я вже до неї третій рік залицяюся, проте…
- Джордане!!!
- Ой, вибачте… Девіс відібрав квафела, вау!!! Його зупиняє бладжер… Мабуть, це боляче…
- Гаррі, позаду тебе!!! – несамовито закричала Кеті від воріт Рейвенклову, куди вона щойно закинула черговий м’яч.
Гаррі миттю розвернувся – в двадцяти метрах від нього мерехтів крильцями золотий снич, а назустріч переможно на новому «Німбусі» мчала Чо.
- Швидше, швидше! – закричав Гаррі, підганяючи «Вітрохвилю». Десять метрів, п’ять… Але Чо несподівано смикнулась уперед і Гаррі схопив лише її руку, що міцно стискала снича, що пручався.
- Є-є-є-є! – переможно закричала Чо.
- Клас! – посміхнувся їй Гаррі, відпустив її руку і різко спікірував вниз.
*
… Дамблдор походжав кабінетом, заздрісно прислухаючись до радісних, захопливих, розчарованих вигуків, що долинали зі стадіону. Нажаль, не зважаючи на його любов до квідичу, сьогодні він ніяк не міг піти на фінальний матч. Тільки-но він отримав від Снейпа погані, тривожні новини: у Волдеморта нова чарівна паличка. Його упізнав у своїй крамниці Олівандер. Звичайно ж, Темний Лорд прийшов туди, замаскувавшись під звичайнісінького підлітка. Та щось у поведінці палички здалось Олівандеру підозрілим і чомусь вже знайомим. Коли той підліток пішов, то за декілька годин потому майстер згадав, що так вела себе чарівна паличка в руках юного Тома Реддла.
Отже, незабаром він нанесе удар. Знати б тільки, де і який… Ось і місія Хегріда закінчилась нічим – велети стоять на своєму і чекають лише на сигнал Волдеморта.
… Десь там, у глибині серця Дамблдора, маленька пухнаста пташка заспокійливо наспівувала, що все буде добре, що все минеться, що добро врешті-решт переможе зло… Та він боявся, що це не передчуття досвідченого сильного чарівника, а просте палке бажання вже немолодої людини…
*
- Гаррі, почекай!
- Герміона?
- Я-я… Твоя популярність, бачу, зовсім не має меж, хіба що Ронова її перевершить…
- Ти про що? – трохи знітився Гаррі.
- Там тебе якась чужинка питає…
- Чужинка? Хто б це міг бути?..
- О… У неї дуже особливі «прикмети», - засміялась Герміона, - повз неї ніхто не пройде байдуже…
- Вона що – рогата чи бородата? – засміявся у відповідь Гаррі.
- А тобі що, зазвичай лише на таких везе?
- На жаль, розумні довгоногі шатенки мені не до смаку! То де ж вона?
- Та була десь у коридорі Бориса Спантеличеного… Зібрала навколо себе і свого вихованця півшколи!
- Вихованця? Ну, пішли, подивимось…
Ось і коридор, що починався статуєю чоловіка, який з ненормальним виразом обличчя відбивався від павучка… «Копія Рончик!» - щоразу думав Гаррі. Біля статуї стояла Мервілла. З Пупсиком…
Гаррі зазвичай не звертав уваги на те, як вдягаються дівчата. Та не помітити наряд Мервіли було неможливо! Тропічно-екзотичний метелик на фоні гогвордських капустянок… Закоротка чорна сукня нагадувала вишукану шкіру змії, настільки вона облягала фігурку Мервіли. Довга мантія ніби полум’я вулкану лякала і водночас приваблювала своїм фантасмагоричним кольором. Картину її епатуючої зовнішності завершували червоні високі чобітки на таких тонких підборах, що ось-ось мали зламатись. Халяви чобіт прикрашали дві фігурки кажанів, що час від часу лопотіли крилами і неприємно попискували.
Дівчата Гогвортсу, що зібрались неподалік і перешіптувались, робили вигляд, що нібито зачудовані мантикорою. Побачивши, що до чужинки йде Гаррі, дівчата заспокоїлись: їхнім хлопцям ніщо не загрожує, а Гаррі окрім книжок та квідичу ніщо не цікавить. Втім, це була загальноприйнята думка…
- Привіт, Гаррі, ти мене не забув?
- Тебе, Мервіло, забудеш… Із твоїм Пупсиком…
- Хто б казав… У кожного – свій «Пупсик»… - філософськи відповіла дівчина. Не дивлячись на казкову зовнішність, вона спілкувалась просто, як звичайна школярка. Гаррі відчував, що страшенна мантикора дійсно була для Мервіли таким собі домашнім вихованцем, немов кумедний кімнатний мопсик для маглівської дівчини.
- Яким вітром, Ваше Величносте, у нашу провінцію?
- Так, за дядьком скучила…
- Щось сумнівно, хто ж тебе з цієї причини серед семестру відпустить…
- Я розповім, звичайно, та не тут. Про моховухі стіни Гогвортсу начувана…
- Я знаю одне місце… - не поспішаючи, промовив Гаррі, - якщо ти не з боязких…
- Я? Я не боюсь нікого і нічого.
- Ну, не знаю-не знаю… - засумнівався Гаррі. І повів Мервілу до таємного ходу під Войовничою Вербою.
Неподалік від дерева Мервіла відпустила Пупсика «попастись»… Потім витягла чарівну паличку і двічі хрест-навхрест накреслила коло, створюючи зусібіч своєрідну сферу, та ще й яку! Тепер їх захищала палаюча крига.
У Гаррі відняло мову:
- Ну ти сильна! – ледь вимовив він.
- Та що ти, Гаррі, це не я, це паличка, що подарував мені дядько, ось! – і вона простягнула хлопцеві чарівну паличку. Тепер Гаррі роздивився, що її паличка була не дерев’яною, як зазвичай, а кришталевою, і всередині неї майоріло дивне веселкове полум’я.
- Що це?
- Обережно, не роби ніяких рухів, інакше вона занервує і може тебе… підсмажити! – засміялась Мервіла. – Це звичайний гірський кришталь. Ці палички робив колись у давнину відомий майстер Ни Ши-Рг з Непалу. Полум’я всередині – то подих зеленої валійки, дракона, що був у нього замість… ну як у мене Пупсик. Після смерті майстра ніхто не зміг більше вичворювати таке! Навіть його учні, бо жоден дракон не згоджувався… Ну, ти розумієш… Ось через це на сьогодні таких паличок залишилось дуже мало.
Втім, я приїхала сюди не задля балачок про минуле. Я (звісно випадково!) почула, як мій дядько Альбус розмовляв із самим Сиріусом Блеком (я-то думала, що Блек – вбивця!). І хочу тобі дещо сказати… Дядько про це не знає, ніхто не знає… Я знайшла випадково це і зрозуміла, що ти повинен знати… Ось, читай! – Мервіла витягла з внутрішньої кишені згорнуту маглівську газету.
Гаррі вдарило по очах виділеним дівчиною заголовком невеличкої замітки: « Трагічна смерть». Він похапцем почав читати:
«Вчора у дитячому притулку «Зелені Луки» за незрозумілих обставин загинув вихованець, якого звали Мет Реддл. Його тіло було знайдене у зачиненій кімнаті без жодних слідів насильницької смерті.»
Гаррі зітхнув і згорнув газету. Все пропало!
- Ти, звичайно, підслуховувала… Тільки не перебивай! І, мабуть, не вперше. Та це вже – справа твоєї совісті. Обіцяю, що Дамблдор нічого від мене про це не дізнається. За те, що знайшла газету і приїхала – щире Спасибі! Чорт!... Паличка в тебе класна… Та від Волдеморта навіть вона навряд чи врятує…
Мервіла здригнулась. Крізь кришталеву сферу із сутінків схованки під Вербою на неї раптом потягнуло незрозумілим смородом і сирістю… Захотілось додому, до матусиного пирога із вишнями! І що вона тут робить?!
Гаррі відразу відчув її страх і подумав: «А що я хотів, це – не Герміона!»
- Ну що, пішли? – спитав він зблідлу дівчину, поклав до кишені газету і рушив до виходу.
Мервіла мовчала аж до маятника Гогвортсу. І лише під ним порушила мовчанку:
- Вибач, Гаррі, це – не для мене. Боротись краще зі знайомим злом, ніж втечею прагнути до незнайомого. Це Шекспір.
- Я знаю… Най щастить!
- Прощавай, Гаррі!
*
В бібліотеці було тихо. Проходячи повз неї, ніхто б і не здогадався, що шестеро друзів сидять там за одним столом і гризуть у безсилі лікті. Один одному… В цілковитій тиші за вікном бібліотеки раптом загукала сова. Задзвеніло скло і Гаррі вже звично вихопив чарівну паличку назустріч темному жмутку, що летів до їхнього столу.
- Здається, Аміно, це твоє опудало…
Ненажерка гепнувся на стіл. Аміна взяла листа і, передивившись, віддала його Гаррі:
- Це тобі, від Сиріуса. Що там, є щось нове?
- Та ні, переживає за мене, просить не ходити до Гогсміду, бо раптом що…
- О, а це ідея! Ми вже давно не були на маслопиві! Підемо на наступні вихідні?
- Так Гаррі ж не можна! – втрутилась Герміона.
- А що йому взагалі можна! – пхикнула Аміна.
- О, я знаю – що… - в’їдливо всміхнувся Драко. – Дам у червоному по темних закутках таскати…
- Ти позаздрив? – заступився за друга Рон.
- Та було б чому! Я від наших не встигаю відбиватись… Та й худоребрі – не по мені…
- Розпустив хвоста, ти диви!
- Рончик, а що, твої нові парфуми вже так не діють, як колись? І палець, бачу, приріс… Чи надовго?
- О, почалось… - розсміялась Герміона. – Вам разом довго бути не можна. А куди це Аміна пішла? Втім, все одно час спати, поки Філч не застукав…
