Розділ одинадцятий – «Тищ я - олакрезд ен я» Субота була пречудова. Нарешті весна вже не відбивалась від агонізуючої зими, а повновладно царювала повсюди.
- Гей, друзі, почекайте!
- О, Амінка доганяє… Почекаємо чи як?
- Та… Вона ж у нас жвава. Хай трохи розігріється! – і друзі спокійненько простували далі під голосний свист Аміни.
- Гей, там, вам що, позакладало?
- Ні, гірше, нам не позакладало!
- Вам смішно, а мені бігти!
- А що, хтось сміявся? – роззирнувся Гаррі.
- Я йому подарунок принесла, а воно з мене знущається… От візьму і подарую його… Драко…
- Бережи мене Боже від твоїх подарунків, - кривляючись, відсахнувся Драко.
- Ой, Аміночко, мені подаруй, я люблю подарунки! – заплигав навколо неї Рон, благаюче простягаючи руки до дівчини.
Герміона ревниво озирнулась:
- Ти що, Рончику, у дитинство впав?
- Впадеш тут, аякже…
- А про що ви взагалі? – втрутилась Джіні. – Я, здається, на своїй хвилі початок пропустила…
- Я Гаррі подарунок принесла, а вони знущаються! – закопилила губу Аміна.
- А Гаррі що?
- А Гаррі? Він мною гребує! Каже: «Не хочу! Не буду!»
- Я такого не казав!!!
- А що ти казав???
- Ну… Е-е-е… Що нікому не смішно.
- Ви там ще довго? – вже десь здалеку долетів голос Герміони. – Через ваші зарозумілі балачки і незрозумілі подарунки ми у Гогсмід, мабуть, назавтра потрапимо…
- Ну давай, Аміно, вговорила! – простягнув до неї руку Гаррі.
- Не дам. Я передумала.
- Ну, Аміночко, ну дай мені подаруночка! Я буду слухняний…
- Ну добре, добре… - Аміна дістала з сумочки щось загорнуте у тонку мадаполамову хустинку і простягнула хлопцеві.
Гаррі обережно розгорнув пакунок. Там було невелике срібне дзеркальце, по обідку якого йшов напис: «Тищ я - олакрезд ен я»
- Що? Дзеркальце? Це й справді більше для Рона або Драко… - засміявся він.
- Ха-ха! – штучно засміявся Мелфой. – Можна бути діловим чоловіком і думати про гарні нігті. Це хтось великий сказав…
- Ви такі невігласи! Не бачите далі свого носа, треба на пальцях все пояснювати! – розсердилась ображена Аміна.
- Так Рона ж поруч немає! – не витримав Драко.
- До чого тут він!? О Господи! Дзеркало в усі часи вважалось як у маглів, так і у магів найголовнішим предметом: побуту, життя-буття, магії… За його поміччю пророкували майбутнє, мандрували сучасним, зазирали в минуле. Нажаль, сьогодні забуто більшість його здібностей й придатностей. А між тим…
- Карочє, Грифін!
- Почекай, Драко! Я подарувала Гаррі бабусине старовинне дзеркало. Воно вкрите срібною амальгамою, яку виробили в глибині печер Гондоліну майстри-гноми. Воно має дуже сильний ступінь захисту. Носити його треба навпроти найважнішого органу…
- Тобто, в кишені штанів? – не втримався Драко.
- Тю, розпуснику! У кого що… Навпроти серця! Ось, Гаррічку, поклади його в кишеню і нехай воно вбереже тебе!..
*
- Я вибачаюсь, це – Гаррі Поттер, чи не так?
- А ви хто, вибачте? – здивовано подивилась Герміона на білявого товстуна шотландської зовнішності, що виник біля неї невідомо звідки.
- Я – дуже близька йому людина… Майже родич!
- Якщо родич, то ви хіба його не впізнаєте?
- Ми вже давно не бачились… - промовив чоловік, стомлено спираючись на ціпок.
- Так, це він. Он зі хлопцями у «Три Мітли» заходить…
- Дякую тобі, дівчино…
Шрам у Гаррі болів ще зранку. Він старанно не звертав на це уваги і нікому не казав. «Нікуди від Долі не дінешся…» - думав він, намагаючись робити вигляд, що йому теж весело. На душі було тривожно. Ще й дівчата десь затримувались…
На товстуна-шотланця, що зайшов до пабу, він просто не звернув уваги. А той, як не дивно, підійшов до їхнього столика.
- Привіт, Гаррі! – бадьоро поздоровався.
- Вибачте, хіба ми знайомі, - ввічливо здивувався хлопець і почув відповідь, промовлену до болю знайомим голосом, від якого все захололо в грудях.
- Що, маленький, не впізнав? А дарма… Я, наприклад, за тобою скучив… - зовнішність товстуна поступово змінювалась. Мить – і він скинув її з себе, ніби зміїну шкіру. Перед усіма постав Лорд Волдеморт.
Почалась паніка, крики, вереск, зойки… Та паличку ніхто вихопити не встиг. Темний Лорд промовив «Сонтреймо» і описав навколо себе коло. Усі заклякли.
- Ти заважав мені занадто довго і занадто багато! Прощавай! – Волдеморт скерував на Гаррі чарівну паличку: «Авада Кедавра!» Його паличка потьмяніла, з неї в груди Гаррі вдарив зелений промінь закляття…
Та чомусь хлопець не зник, не вибухнув, не розпався на шматки, не розсипався попелом і навіть просто не впав. Замість цього з кінця зеленого променю раптом розгорнулась сліпуча біла парасолька, огортаючи Гаррі. «Лясь!» – розгорнулась, «лясь!» - згорнулась в цятку навпроти серця і вся темрява закляття зеленою кулею рикошетом вдарила у свого господаря. Темний Лорд впав…
Аміна отямилась першою:
- Я ж тобі казала! Я ж тобі казала! А ти – цяця, цяця… От бачиш, бачили? Ви бачили? Його немає!!! Назавжди! Чуєте? Вол-де-мор-та вбито!!! Вбито!!!
- Ти диви, дзеркальце і справді спрацювало…
- Цікаво, а нас у підручники занесуть? Так би мовити, на скрижалі історії?.. – жадібно спитав Рон.
- Нафіг мені твої скрижалі! Краще – натурою! – нервово засміявся Драко.
- На що ти натякаєш? – глузливо подивилась на нього Джіні.
- А що ж тепер? Так і житимемо без пригод? Що попереду – звичайне життя? Доросле, нудне?..
