Епілоги Епілог перший – Верна.
Кабінет Дамблдора. Фоукс у клітці, численні сріблясті прилади на столах, книжкові стелажі, портрети колишніх директорів Гогвортсу…
- Я повинна була сказати це одразу, проте…
- Ви боялись, Верно?
- Так, Албусе.
- Отже…
- У Темного Лорда ніколи не було брата, у нього була сестра. Я. Але моя магічна сила в дитинстві була занадто неконтрольованою, і я часто-густо не могла з нею нічого зробити. Одного дня, коли я випадково ледь не вбила матір…
- Валькірію?
- Так… Я примусила впасти на неї майже пів-будинку… Після цього вона віддала мене на виховання до свого троюрідного брата, той – у сирітський притулок… Згодом, я вийшла заміж, змінила прізвище на Серж. Я боялась, що, якщо хтось дізнається про те, що я – сестра Темного Лорда, то мене можуть вбити. А та стаття в газеті… То просто хлопчик із таким само прізвищем, як у нас… З часом я навчилась керувати своєю силою, та й досі віддаю перевагу заняттям із зіллям.
- Так, я це помітив. Ну що ж, Верно, йдіть… Дякую Вам за чесність і відвертість. Обіцяю, що ніхто не дізнається про Вас.
- Дякую, Албусе!
І Верна Серж, Верна Реддл, сестра Тома Реддла, що згодом перетворився на Лорда Волдеморта, вийшла з кабінету…
Епілог другий – Мелфої.
«Нарешті вдома…» - думав Луціус Мелфой, під’їжджаючи до свого замку. Та що це? Обабіч сріблястих воріт замість улюблених Нарцисою буботрупів виструнчились велетенські кипариси, арку над якими утворювали стручки рожевої порхавки, що немов літали поміж деревами. Замок Мелфоїв не дрімав під полудою мохів і плющу з хмелем, а вимито блищав лискучим мармуром веж, на яких майоріли яскраві прапори із сімейним гербом. Замість звичного чагарнику і занедбаного його дружиною саду товсті яблуні світились на сонці червоно-жовтими плодами. Безмежжя доглянутих квітів, ідеально підстрижені газони, цвірінькання пташок – це так було несхоже на помістя Мелфоїв.
«Роки-роки…» - задумався Луціус.
Аж раптом звідкись до нього причалапав маленький хлопчик років двох-трьох із чарівною паличкою в товстенькій ручці, змахнув ручкою, доторкнувся до мантії «дядька» і захихотів: на Луціусі замість старої вилинялої мантії була велика діжка… Та тут з-за вишуканої живої огорожі вибігла стурбована, проте немов осяяна сонцем молода жінка:
- Ну як тобі не соромно?! Чого ти до дяді чіпляєшся? А ну йди сюди!
Малий захлюпав:
- Я бісе не буду…
- Негайно віддай татову чарівну паличку, я кому сказала! – підхопивши маля на руки, жінка посміхнулась «дяді», почервонівши:
- Вибачте, він ще маленький… - і раптом, зойкнув, майже побігла доріжкою кудись геть від нього…
Луціус Мелфой стряхнув з поли мантії залишки діжки і подумав: «Здається, я вже дід…». Здалеку почулись голоси і, повернувши за ріг огорожі, він побачив, як до нього швидкою ходою наближаються Драко з матір’ю, а неподалік на галявинці та сама червоноволоса жіночка («Кого мені нагадав цей рудий колір?») заспокоює малюка.
- Хоцю палицьку! Хоцю!! Хоцю!!!
- Здрастуй, тату! Ми чекали на тебе! – потиснув йому руку, а потім, ніби вагаючись, обійняв його Драко. – Скільки років… На жаль, тобі було заборонено спілкування… Ти будеш вимушений звикати, у нас багато що змінилось… Знайомся, тату, це моя дружина – Джіні. Втім, ти, мабуть, впізнав її, вона – донька Артура Візлі. Знаєш, ми з Джіні виявили, що наші пращури колись разом воювали у Білому Ордені. Відтоді в нашій сім’ї передається з покоління в покоління ім’я Драко, тобто господар драконів, а у Візлів виховують драконів, уявляєш?
- Щось ти, синку, таким емоційним став! – трохи скептично прокоментував тираду сина Луціус, обнімаючи Нарцису. - Бачу, ця юна сонцедайна жіночка на тебе суттєво впливає… Що ж, будемо жити… То як, ти кажеш, звати мого онука?
- Луценятко, біжи-но до татка! Буде, буде тобі морозиво з крильцями!..
Епілог третій – Візлі.
- Ну тату, ну татусю…
- Мене немає вдома.
- Ну дай ще одного казана!
- Казана???
- Це не я, це Сола, вона щось там чаклонула і … казан розплавився…
- Брехня! Це все ти! Я ж тобі, Еос, казала, що не треба додавати соку чемериці! Ось воно і…
- Ні, це ти винна!
- Ні, це ти!
- Ти!
- Ти!
- Ти! (Дзинь!)
- Ні!!! Це був улюблений матусин вазон! Вона ж мене за нього… зжере… Як повидло намастить на віденську булочку… Тоненько-тоненько… І з’їсть. Лише черевики промигнуть…
- Ну тату, ну заспокойся, ми відремонтуємо!
- Ви? Ні, не треба, тільки не робіть нічого, не треба! – Бах!..
- О-о-о-о…- Рон сповз у кріслі, затуливши очі руками.
Дві маленькі семирічні дівчинки підійшли до нього впритул:
- Здається, тато заснув? Чи йому погано?
- Ага! О, є ідея: пішли до мами у лабораторію, я знаю, де вона ключа ховає, там є ще один казан…
- Дівчата, що з татом? – на порозі кухні стояла Герміона.
- Здається, йому погано… Ну, ми підемо… у садку побавимось.
Епілог четвертий – Аміна.
- Ми знаходимось на побережжі Флориди, де лютує страшний тайфун. Жителів Пітсвуду майже всіх вдалось евакуювати і зараз порожні будинки чекають на цунамі. Але що це? Дивіться, хвиля, не докотившись берега, зникла, а тайфун вщухає. Це якась аномалія! Я передаю слово нашому спеціалісту по природних аномаліях Джеку Майкру, що знаходиться зараз у нас в студії. З вами була репортер 7 каналу Аміна Грифін…
Маглівська телестудія. Дві дівчини, вмостившись на дикторському столі, перемовляються:
- Ні, ця Аміна якась не така. Ти звернула увагу, де б вона не з’являлась – тайфун вщухає, цунамі не докочується до берега, літак не падає, самогубець не кидається з даху, у терористів нічого не вибухає…
- Так-так, щось тут не те! Може, вона те саме…
- Що?
- Прибулець, наприклад.
- Привіт, дівчата, - зазирнула до монтажної невисока чорнява жінка.
- О, Аміно, привіт, а ми якраз про тебе розмовляємо… Везе ж тобі! – дівчата пильно подивились на неї.
Аміна швидко витягла чарівну паличку і вигукнула: «Забуттятус!» Дівчата завмерли, їхні погляди немов спорожніли.
- Шосте закляття за тиждень, час звільнятись! – зітхнула Аміна.
Епілог п’ятий – Гаррі.
Гаррі неквапно прогулювався галереєю… Гогвортс залишився тим самим, яким був 13 років тому, коли Гаррі з друзями випускався звідси. Тепер він – шанована в суспільстві людина, вчитель захисту від темних мистецтв. У нього гарна дружина – ловець збірної Англії по квідичу, він – батько двох дітей, сина та доньки. А Волдеморт? Волдеморта більше немає… Той випадок у «Трьох Мітлах», коли його було знищено, як і казав Драко, залишився лише на скрижалях історії. І професор Бінс тим самим монотонним голосом розповідає учням про загибель найстрашнішого за останні сто років чорного мага. За Гаррі ще й досі йде слідом схвильований шепіт.
- Професоре Поттер, професоре Поттер, - підбіг до нього стурбований первачок.
- Що, Дереку?
- На Плекаючій Вербі ще одне гніздо!
- О Господи! Та вона ж ізнов зламається! (Одне у Гогвортсі все ж змінилось – колишня Войовнича Верба після того, як я з нею мило побалакав). – Ну що ж, підемо, спробую їй допомогти! – і Гаррі повільно, як і подобає професорові, рушив до Верби…
Епілог епілогів.
Сніг все плинув і плинув. Немов обірвана кіноплівка, брязкав по каменях уривками вітру… Тут, у скелястих горах Шотландії, сніг йшов завжди. І якби навіть найуважніший дракон пролетів над нескінченними прірво-скелями, то нічого б не побачив, окрім сліпучої білої полуди. Нічого і нікого. А дарма! Он в одній зі скель видніється явно не природна ущелина, а печера…
- Навіщо тобі полум’я, батьку?
- Та хай буде! Що, воно дратує тебе?
- Та ні, байдуже.
- Ось ще трохи наберешся сил і переберемось до мене в замок.
- Трохи – це скільки?
- Років п’ятдесят-шістдесят…
- Але ж, батьку…
- Що, Томе?
- Не називай мене так!
- Гаразд, Волдеморте…
- Поки я поверну мою силу – мої вороги вже помруть!
- Волдеморте!!! Мене завжди неприємно дивувала твоя дріб’язковість. Замість того, аби підкоряти собі Світ, ти ганявся за непотрібним хлопчаком, за якимось Поттером… Ти хочеш помститися? Гаразд, розумію. Та навіщо мститися комусь одному. Помстися всьому світові, помстися нащадкам своїх ворогів!
Коли ми повернемось до мого замку, ти побачиш: якої могутності я досяг за той час, який ти витрачав на безглузду гонитву за Поттером. Разом ми підкоримо весь світ. Батько й син – Марджект Трінкс та Волдеморт.
Далі буде?
