Розділ другий, де Волдеморт жадає помсти, але губить свою зброю, а у Рона з’являються проблеми з частинами тіла. - Гаррі, я така рада тебе бачити! – зустріла його місіс Візлі, як завжди обціловуючи, обдивляючись зусібіч та обтрушуючи камінний пил. – Ти так підріс, змужнів… Не те, що мій Рончик!
Гаррі ніяково посміхався, кліпав очима, в той час уявляючи, як швидка допомога Міністерства магії зараз наводить лад у будинку Дурслів. Проте «Вогнеблискавка» була того варта…
- Ну як там наш міксер? – вбігли до вітальні Фред із Джорджем.
- Що ще за міксер? – крижаним тоном спитала місіс Візлі.
- О, матусю, а ми тебе і не помітили, - бовкнув Фред. – Бридня, що я кажу… - це Джордж штурхонув брата ліктем в бік.
Місіс Візлі дуже ласкаво посміхнулась і погляд її не віщував нічого доброго:
- НУ!!!
Близнюки почали сповідуватись, перебиваючи один одного:
- Мамуню, ми тобі все й так розповіли б! У нас від тебе таємниць немає! Ну, ти ж нам віриш? Ну от… Ми винайшли таку штучку… еее… подрібнювач. Нічого небезпечного! Ну, як завжди. Ну ти ж знаєш… Ми лише жартуємо! Ніякого азкабанства! Ось.. Дядько Гаррі і… подрібнився. На багатьох дядьків. Ну, дуже багатьох… Трохи розрахунки нас підвели. Ну… ми ж в математиці не дуже. Сама знаєш…
Місіс Візлі слухала синів співчутливо і уважно, киваючи головою. Та близнюки дуже добре розуміли, що нічого гарного для них її мовчання не віщує.
- Е-е-е-е-е, Фреде, ти здається забув вимкнути…
- Так-так, в нашій кімнаті… - і хлопці похапцем повернулись до матері спинами.
- Ні-ні-ні, ані руш! – зупинила їх місіс Візлі. – Мої любесенькі, дорогенькі синочки! Зараз ви візьмете щіточки і підете на задній двір мити казаночки.
Хлопці майже одночасно приречено зітхнули, дістаючи чарівні палички.
- Руки вгору. Палички – до мене.
- Але ж…
- Ніяких «але»! Іграшки на сьогодні закінчились. На вас чекає сувора правда життя.
- Тобто казани?! – скривився Фред. Чи може Джордж… Під невблаганним поглядом матері вони покірно поклали на стіл палички і, похнюпившись, почимчикували на задній двір. Із щіточками…
*
Гарі з Роном перешіптувались, радячись, чи признаватись мамі: як саме дядько Вернон потрапив у міксер і що було потім. І врешті вирішили, що правда іноді повинна бути неповною.
Проте, коли місіс Візлі повернулась до них, хлопці похололи.
- Ну що? Може, поїмо чогось? Бо в мене від чергових Відьмацьких Витівок Візлів щось попоїсти закортіло…
Втім, пізніше, попиваючи духм’яну каву, місіс Візлі, наче між іншим, спитала:
- То що там сталось у вас, Гаррі? У тих твоїх Дурслів? – і Гаррі переповів історію з міксером, не уточнюючи ( та навіщо!) деякі дрібниці. – А потім, - закінчив він свою розповідь, - дядько розтрощив мою «Вогнеблискавку».
- Чесно кажучи, Гаррі, я зробила б те саме.
- Мамо, ну як ти можеш таке казати!? А як же квідич? – і всі троє чомусь сумно подивились у вікно. І недаремно, бо для цього була причина: голосно ляскаючи крилами, до «Барлігу» підлітала Гедвіга. Вона влетіла у кімнату і ледь не впала на підлогу. Не дивно, бо окрім листа, вона несла величезний пакунок. Хлопці кинулись до неї. У пакунку виявилась… мітла.
- Гаррі, Гаррі, - захоплено вигукував Рон, - ти тільки-но подивись!
- Невже мітла?.. – розгубився той, - нічого не розумію… Від кого?
- Та яка різниця від кого!!! Це ж «Вітрохвиля», - і він простягнув Гаррі мітлу. – Слухай, цитую рекламу «Щоденного віщуна»: «Вітрохвиля» - ідеально збалансована мітла, має сигналізацію, генератор невидимості та кріплення для чарівної палички. Швидкість 1000 колдометрів на годину. Ціна – 25 000 галеонів».
- Хлопці, може, ви листа врешті-решт почитаєте…
«Любий Гаррі! Ми тут з професором Люпином завітали до міс Маєр на чашечку кави і раптом я чомусь захотів зробити тобі цей подарунок. Є новини – Волдеморт збирає військо. Тобі «Вітрохвиля» може знадобитися. Ти у мене хлопець не лякливий, проте… будь обережний!
Твій Хрещений…»
Гаррі підняв очі від листа і зустрівся поглядом із місіс Візлі.
- Наскільки я розумію, - сказала вона, гладячи Рона по голові, - сьогодні у нас вечір зізнань. - Розкажи-но мені, Гаррі, звідки у Сіріуса такі шалені гроші та як він дізнався про твою мітлу?
*
Коли містер Візлі повернувся додому, він застав мирну картину – його «маленький» Рон, схиливши голову, спав у кріслі, обхопивши руками сяючу новизною мітлу, місіс Візлі сиділа навпроти затухаючого каміну і, підперши голову, уважно слухала спокійну розповідь Гаррі. Тишу надвечірря прорізували лише якісь дивні незрозумілі звуки. Містер Візлі зазирнув на задній двір, звідки вони й долинали. Зазирнув і закляк: Фред із Джорджем, куняючи, пошкрябували щіточками останній мамин казан.
- Ну що ж, дома, здається, все гаразд, - потер руки містер Візлі… Знав би він, наскільки нетривким виявиться спокій його родинного вогнища…
*
Ранок був звичайним. Містер Візлі читав за кавою вранішню газету, близнюки про щось перешіптувались, найменша Візлі – Джині ганяла по тарілці «Пластівці у молоці». Місіс Візлі щось вичакловувала у сяючих казанах. Гаррі з Роном обговорювали майбутній турнір з квідичу.
- Тепер Мелфою гаплик, - гарячився Рон.
- Так, звичайно, гаплик, - погоджувався Гаррі, але йому сьогодні чомусь було не до квідічу. Всю ніч у нього боліла голова, точніше, шрам на лобі. А це віщувало біду. Та розповідати про це комусь із Візлів, а тим більше Ронові, він не хотів.
Містер Візлі допив каву і, відклавши газету, піднявся. Час було йти на роботу. Раптом у двері постукали. Містер Візлі поспішив відчинити. На порозі стояв високий худорлявий чоловік неприємної зовнішності, вдягнений у трохи незвичну чорну мантію, гаптовану сріблом.
- Доброго ранку, Вам кого? – приязно спитав містер Візлі. Проте замість відповіді незнайомець байдуже відсунув його і увійшов у дім. Декілька секунд усі мовчки дивились на нього, нічого не розуміючи. Він зробив ще крок, посміхнувся, пригладжуючи долонею лискуче сиве волосся, і прошипів незнайомою мовою:
- Хісса-єссе-ші… Нессиащіе… *Привіт… Як справи… - парселтонг*
- Чекай, Роне, він до мене, - рвучко піднявся Гаррі, та не зміг ворухнутися.
Ошелешений містер Візлі, який тільки зараз згадав про безліч захисних та сигнальних заклять, що приховували «Барліг», і які так легко та непомітно пройшов цей чоловік, вихопив чарівну паличку:
- «Бомбардо!» - проте даремно - Волдеморт ледь смикнув рукою, навіть не обертаючись, і спалах власного закляття влучив у містера Візлі.
- Ти, нечисть, геть з мого дому! – отямилась місіс Візлі. Волдеморт підняв чарівну паличку і жінка просто щезла.
- НІ-І-І-І-І-І! «ІМПЕДІМЕНТА»! – кинувся на чорного мага Рон, проте струмінь його закляття на півдорозі до Волдеморта зашипів і згас.
- А ось і наступний, - майже по-людськи сказав Волдеморт, повільно, насолоджуючись скованим Гаррі, наближаючись до безпомічного хлопця. Скрививши губи у презирливій посмішці, він помахував чарівною паличкою, не поспішаючи і знущаючись:
- Ну що, заціпеніло, гаденятко?
Гаррі лихоманило від болю і люті, проте він не міг навіть поворухнутись. Раптом з-під крісла почулося якесь шурхотіння і відчайдушна маленька Джіні торкнулась його з-за спини, звільняючи від пут. «Що може зупинити зло? Втілення ЗЛА? Лише Патронус!» - блискавично осяяло Гаррі рішення. Він вихопив чарівну паличну і вигукнув:
- Експекто Патронум!!!
З його чарівної палички вихопилося сліпуче біле полум’я. Темний лорд не очікував нападу і ледь встиг захиститися своєю чарівною паличкою. Та Патронус Гаррі був настільки сильним, що у палички Волдеморта відламався кінчик. Коли на підлогу, повільно, немов, у кіно, він впав на підлогу, у камін кинулись Фред із Джорджем, що непомітно підкрались до нього, користуючись тим, що на них ніхто не звертав уваги. Грюкнувши об попіл комину банкою порошку «флу», вони прокричали «Міністерство магії» і зі свистом зникли. Волдеморт рвучко повернувся до комину, проте запізно – близнюки зникли. Темний Лорд зрозумів, що наближається небезпека, бо не за цукерками ж вони поспішили. За декілька секунд тут з’явиться зо два десятка аврорів, а у нього так недоречно зламалась чарівна паличка. Він вишкірився на Гаррі:
- До зустрічі, друже! Чекай на мене!.. – і роз’явився.
Гаррі знесилено впав у крісло. Поруч на підлозі ридав Рон, повторюючи: «Я вб’ю його! Я вб’ю його!». Джіні десь у кутку повискувала біля татка, мов маленьке кошенятко. Нарешті посеред вітальні почали з’являтися однаково одягнені люди з однаковими вирами обличчя. Серед них Гаррі знав лише Амоса Дігорі, батька загиблого торік на Три чаклунському турнірі Седрика. Точніше, не просто загиблого, а байдуже вбитого Волдемортом.
- Що сталося, - запитав Амос Дігорі, підійшовши до хлопців.
- Волдеморт, - промовив Гаррі.
- Ти не мариш? Тобі не ввижається? - поклав чоловік руку на лоба хлопцеві.
- Ввижається?! – підскочив Рон, - Та як Ви смієте так казати?! Якби не Гаррі, то ніхто б не вижив! А мої тато з мамою… - і Рон знову заплакав…
- Де його батьки? – запив Дігорі у Гаррі.
Той мовчки вказав на розтрощену стіну кухні, де з-під уламків аврори вже витягли містера Візлі.
- А мати?
Гаррі болісно стенув плечима. Сказати було нічого.
- Мама, вона…
- Тихо, Рончику, не треба, - підбігла до брата Джіні. – Вони знайдуть її, обов’язково знайдуть. Вона ж відьма, справжня відьма, вона не могла вмерти, просто не могла, не повинна була…
- Я думаю, що залишатися у «Барлозі» небезпечно, - суворо сказав містерДігорі, - пакуйте речі і їдьте до Лондона.
- Як, через комин? – подивися на розтрощену банку з-під порошку «флу» Гаррі.
- Ні, я вас роз’явлю.
- Добре, ми зараз зберемось. – хлопець повернувся до близнюків. – Ми всі їдемо до «Дірявого Казана», збирайтесь…
*
В Лондоні вони опинились швидко. Звісно, не біля Біг-Бену, а на першому поверсі знайомого, як завжди, трохи безладного «Дірявого Казану». Гаррі роззирнувся. Ніби все на місці. «А що це у мене в руках, чийсь палець… Так, ніготь обгризений, сам палець не зовсім чистий, але без слідів хімічних дослідів. Виходить, Ронів! Що ж робити?» Гаррі повернувся до Рона і спокійно простягнув йому від’єднаний під час роз’явлення палець:
- Це не твоє, Роне?.. – Той навіть не подивився, байдуже стенувши плечима.
- Що таке, Роне? Ти знову щось загубив? – співчутливо запитала Джіні.
- Так…, загубив… - не знайшов що сказати ще Гаррі.
- В мене все на місці! – роздратовано відмахнувся Рон, порпаючись по кишенях.
- Ти впевнений? – посміхнувся Гаррі.
- Та чому знову я? Скільки можна? Завжди, як тільки щось губиться, трапляється, знаходиться, відразу Роне, Рону, Ронине… - вже ледь не вибухнув хлопець, розмахуючи руками, і раптом побачив-таки: що тримає в руках Гаррі. Він враз замовк, перевів погляд на свої руки і … знепритомнів. Фред із Джорджем, що стояли біля шинквасу, замовляючи кімнати і обід, рвучко обернулись на грюкіт впалого тіла.
- Що вже знову сталося? – спитав Джордж у брата.
- І коли вже цей клятий день закінчиться?.. – зітхнув той.
