Розділ третій, де постає проблема грошей, яка, втім, швидко вирішується, а льоду… більше не буде.Наступний ранок почався для Гаррі зі звичного ухкання Гедвіги. Добре, що дядько Вернон хоч не волав. Проте нудне зудіння Рона прекрасно все компенсувало. Здавалося б, він повинен був хвилюватися за зниклу матір, та, мабуть, учорашнє випалило в ньому (тимчасово) будь-які почуття. Рон розкладав по полицях «сімейні проблеми», які врешті-решт звелися у нього лише до відсутності грошей на життя, одяг, книжки і таке інше. Гаррі лежав із заплющеними очима і намагався додивитися сон. Йому наснилась величезна чорна хмара. Вона насувалась все ближче, женучи поперед себе пекучий вітер, погрожуючими гострими блискавками. Раптом прямо з хмари вилетів чорний птах і ринувся на Гаррі. Він все ближче і ближче. Вже можна роздивитися сталевий дзьоб, невблаганні очі, хижі пазурі… Здавалося, порятунку не буде. Навіть уві сні… Та раптом з тієї ж чорної хмари вилетів інший птах. Він був сліпучо білий, мов лебідь, мов олень, мов Золото ріг, мов його Патронус. Він не став битися з іншим птахом, а легенько підхопив Гаррі і … проказав голосом Рона:
- Гаррі, ти мене чуєш?! Я тобі вже годину втовкмачую, що у нас немає грошей.
Гаррі дістав із шухляди окуляри і , розчаровано зітхнувши, відповів:
- Доброго ранку, Роне… Ну як твій палець?
- Та що той палець, відросте, ми ж – не якісь там магли! – оптимістично відповів Рон. – А що ж нам із Гогвортсом робити?!
- Та заспокойся! Я через тебе такий сон не додивився! – І Гаррі почав переповідати Ронові свій дивний сон.
Раптом у двері хтось постукав. Хлопці одночасно вихопили чарівні палички. Двері тихенько прочинились…
- Хлопці, ви вже не спите? – це була Джіні. – А чого це ви … а, палички, так-так… Може поснідаємо, я вже зголодніла?..
*
За сніданком Рон знову заговорив про галеони, серпики, кнати. Настрій у всіх відразу і остаточно зіпсувався. Гаррі розмірковував, як делікатніше запропонувати Візлям свою допомогу, аж раптом до столу підійшов незнайомець. Його приємна зовнішність гармонувала з мантією з явно недешевої бурштинової тканини.
- Я вибачаюсь, мені потрібні Фред та Джордж Візлі…
Близнюки підвели на нього злякані очі і про всяк випадок якнайщиріше сказали:
- Ми більше не будемо!..
Незнайомець поклав на стіл візитну картку і проти зверхньо промовив:
- Дозвольте відрекомендуватися: Ян Цепс – директор департаменту розвитку регіональної мережі збуту Компанії «Зонко», - не дав він отямитися ошелешеним близнюкам. – Нарешті нам удалося знайти вас! Дозвольте мені присісти?
Зручненько розташувавшись за столом, Цепс дістав із невеличкого портфелика теку із паперами і діловито продовжив:
- По-перше, ми пропонуємо вам п’ятирічний контракт, згідно умовам якого ви отримуватиме гонорар 1 500 галеонів на місяць. Окрім цього вам надається портативна лабораторія з усім необхідним обладнанням. Для дослідів, розробки і подальшого втілення ваших ідей! Звісно, це не понадвеликі гроші. Проте, відсотки від продажу, слава і таке інше… Я сподіваюсь, що ми з вами домовимося?
Джордж поглянув на брата і промовив нарешті відновленим голосом:
- А які вимоги до нас?
- Все просто: один місяць – п’ять іграшок.
Джордж посміхнувся, перевів погляд на Фреда, підморгнув йому і, не помічаючи жахливих гримас бідного Рона, сказав:
- Вибачте, містере Цепсе, нам треба порадитись у родинному колі. Чи не могли б ми зустрітися ввечері?
- Добре, домовились – з розумінням сказав, піднімаючись, Цепс.
Як тільки він відійшов, Рон, трохи не плачучи, накинувся на близнюків:
- Порадитись? Порадитись… Вимоги до нас… Бовдури!!!
- Сам ти… Ну підпишемо ми угоду, а працювати хто буде? Ти? Ти тільки вмієш, що скиглити та пальці розкидати де попало!
- Та не сваріться ви! – встряв у розмову Гаррі. – Давайте краще замовимо морозива.
- Мені, будь-ласка, льоду, - піджав губи Рон.
- Льоду так льоду, - розуміючи сказав Гаррі… і сонячним серпневим ранком із стелі «Дірявого Казана» почав падати пухнастий лапатий сніг…
- Ви що тут витворяєте?! – до них підбіг розлючений шинкар Том.
- Вибачте, будь-ласка, - простягнув йому Фред 5 галеонів. – Ми більше не будемо! – додав звично.
Раніше від таких шалених «чайових» всі б заніміли. Та, здається, для Візлів наступали кращі часи. «Ще б маму швидше знайшли і батько швидше одужав…» - сумно подумала Джіні…
*
Цепс виявився людиною пунктуальною Не встигли всі ввечері замовити попоїсти, аж тут і він:
- Ну що, панове Візлі, ви наважились?
- Так, ми згодні.
- От і добре. Можливо, у вас уже зараз є що мені запропонувати?
- Так, у нас є міксер, - скромно опустивши очі, Фред простягнув Цепсу невелику синю голку.
- О, от він який, цей ваш славетний подрібнювач! Думаю, він буде користуватися попитом… Ну, що ж, поздоровляю вас із першою зарплатнею у «Зонко», - і відкривши портфелика, Цепс дістав звідти невеличкий шкіряний мішечок. – Папери підпишемо зараз чи як?..
За декілька хвилин задоволений Цепс пішов. Рон, приклавши руку до серця, із фальшивим трагізмом у голосі простогнав, жалісно зазираючи в очі Гаррі6
- А можна мені ще льоду?..
- Вибач, друже, - відказав Гаррі. – не сьогодні.
І всі голосно засміялись.
- А знаєте, кого нам не вистачає на нашому святі?
- Мами і тата? – вперше за весь день почули хлопці гіркий голос Джіні…
І всі засмутились.
- Так, звичайно, - погодився Гаррі, - та я б не відмовився побачити ще одну рудоволосу красуню…
Рон ревниво подивився на Гаррі і подумав: «Здається, лід сьогодні потрібен не лише мені…» Та не втіг він придумати, як найдошкульніше пожартувати над Гаррі, як Гермиона, що виникла невідомо звідки, вже обнімала Джіні.
- Вже весь світ гуде про те, що з вами сталося! Дивно взагалі, як вам вдалось вижити! Хто зупинив його? Яким закляттям?
Ніхто з них не хотів згадувати події минулого ранку, тому Гаррі коротко сказав:
- Я, «Патронусом». Та не зупинив. У Волдеморта лише зламалась паличка.
Не хотілось переповідати Герміоні всі подробиці, аби не псувати близнюкам несподіване свято. Виручила його незнайома огрядна сова, що влетіла у кватирку з листом. Він впав на стіл, прямо на мішечок від Цепса, і золоті монети покотились поміж тарілок.
- О, це звідки? – здивувалась Гермиона, чи то монети, чи то листа маючи на увазі.
Джордж із Фрейдом відразу почали гордо і з задоволенням розказувати про контракт із «Зонко». А Рон із Гаррі похапцем відкрили конверт.
« Любі мої Візлі!
Ваш батько знаходиться під наглядом найкращих лікарів у лікарні імені Святого Муна. Обіцяю вам, що його вилікують! У Міністерства магії є побоювання, що Темний Лорд не залишить вас у спокої навіть у «Дірявому Казані» під нашим неусипним наглядом. Будь ласка, будьте обережні!
Чекаю на вас у Гогвортсі.
До зустрічі.
Альбус Персіваль Брайан Вульфрік Дамблдор»
Поки Гаррі із Роном дочитували листа, а близнюки наперебій розповідали Герміоні про контракт та свої нові ідеї, Джіні сиділа у кріслі, обхопивши коліна руками, і думала: «Ну чому чим доросліший тим дурніший? Невідомо, чи повернеться мама. Як буде із татом, чи все буде гаразд з усіма нами, а ці дурні регочуть, нібито нічого й не сталося. Золото… Чого воно варте, те золото!...»
*
За декілька днів «Гогвортський експрес», тихенько чмихаючи, віз учнів до замку. Говіркі першокласники, поважні випускники, - всі раділи. Лише в одному з вагонів біля вікна стояла сумна рудоволоса дівчина. І, байдуже дивлячись на прекрасні пейзажі за вікном, жалілась сама собі:
- Нікому я не потрібна. Всі думають, що я ще маленька. Веселяться собі, гелгочуть, а про батьків забули.
- Обба-на! – Джіні здригнулась від несподіваного голосу за спиною. Це був Драко Мелфой. – Це у нас шо, тіпа принцеса Візлі? А де ж твої принци?
- Он, у купе гигочуть… - не повертаючись, вказала вона пальцем кудись.
- То я загляну, нічо?
- А ти що, скучив? – холодно спитала Джіні.
- Уявити собі! Навіть хотів до вас у «Барліг» завалитись якось… Та тут мені кажуть: «Ти що, Малфой, з дуба впав?! У них же там Відомо-хто днює і ночує. Хіба ти йому суперник!»
- А не пішов би ти! – різко повернулась до нього Джіні.
- Іду-іду, Ваше Високосте, - грайливо вклонився їй Малфой, відступаючи назад. – Як страшно!.. (Креб із Гойлом зареготали).
В купе, куди постукав Малфой, було шумно, аж занадто. Рон вкотре бідкався Герміоні, радячись, що ж йому робити з пальцем. І викинути , і назад не приклеїш.
- Мабуть, залишу дітям на згадку, - раптом осяяло Рона. Він сказав і зашарівся: «Яким дітям? Що я ляпаю?»
Герміона співчутливо кивала головою Рону і одночасно обговорювала з Гаррі його «Патронус». Чому він такий? Звідки така міць, така сила? Фред із Джорджем грали у вибухові карти, нескінченно поглинаючи страви та напої.
Мелфой, відкривши двері купе, посміхнувся до них, як до найкращих друзів:
- Привіт чі шо? – і раптом змовк, бо побачив, що все купе захаращено явно дорогими речами, старовинними книжками, незрозумілими приладами, що сяяли золотом… У таких валізах із драконячої шкіри міг бути лише одяг для «Обраних». А «Обраним» завжди був він, а не якісь там(нехай і чистокровні) селюки Візлі.
Шокований побаченим, Драко спромігся лише на жалюгідний жарт:
- Ви що, тіпа, гномов грабанули?
Та на його жарт ніхто не звернув уваги. Просто з його появою розмови припинились.
- Привіт, Драко! Як справи? – спитав Гаррі, якимось незвичним для Мелфоя тоном.
- Поттер, ти чо, мені в друзяки набиваєшся чи шо?
Гаррі не відповів. А Герміона мовчки простягнула хлопцю «Щоденного віщуна»:
- Третя сторінка, Драко…
- І шо я тут нового узнаю? – він недбало гортав лист, ще один, аж раптом його ошпарив заголовок «Прибічника Темного Лорда Луціуса Мелфоя заарештовано та відправлено до Азкабану». Газета випала в нього з рук. Що ж тепер робити. Що з Ним буде?
Нічого не розуміючі Креб із Гойлом намагались підняти газету, на яку він відразу наступив ногою.
- Не чіпайте, нікчеми! – вдарив він найближчого ногою і вискочив із купе.
Він біг із вагона в вагон, не розуміючи, куди прямує. Він з острахом озирався, боячись почути: «І синочка в Азкабан!», «Який батько – такий і син!», «Тварюка, ти теж смертежер!» Ставлячись до інших зверхньо, особливо у важких ситуаціях, він чекав зараз такого ж ставлення до себе.
Добігши до кінця поїзда, він на впав на полицю останнього порожнього купе… Так гірко він плакав уперше в житті. Якими словами він тільки не називав свого батька:
- Старий дурень! Чого тобі не вистачало! І здався тобі Казна-Хто! Що тобі до мене!? Щоб ти здох там, у своєму Азкабані!
І раптом він відчув, що поруч нього хтось сидить. Невидимий зашморг страху здавив йому горло… Тут йому на голову лягла чиясь рука, занадто легка, і ледь чутний аромат фіалок розвіяв усі його страхи. Він відкрив очі і рвучко сів на полиці. Поруч була … Джіні. Вона знову простягнула руку і погладила його по голові, як дитину…
Лише колись, коли він був дуже маленьким, старенька няня, які тепер він ледь пам’ятав, гладила його по голові, примовляючи: «Мій біднесенький хлопчик!» (Чому він був тоді бідним для неї?)
Ще мить, і він став колишнім Мелфоєм. Скрививши губи, він відвів її руку і, зверхньо посміхаючись, процідив:
- Та як ти смієш мене жаліти!?
Джіні спокійно піднялась і вийшла, кинувши майже байдуже:
- Ну то й залишайся сам!
Драко повернувся до вікна. За вікном змінювався пейзаж, розчинялись у вечірніх сутінках деталі, як і його таке казкове раніше, а відтепер таке темне та невизначене майбутнє.
