Розділ п’ятий. «Осінній чаролист»- Гаррі, Гаррі! – розбудило хлопця наступного ранку. Хрумко потягнувшись, він натяг окуляри і подивися на Рона:
- Ну що вже знову трапилось? Я коли-небудь посплю?..
- Як ти можеш спати, коли мені наснилось, що у мене всі пальці повикришувались! – Рон злякано оглядав свої руки. – І насниться ж таке!
- Роне, я тебе благаю: піди до мадам Помфрі і все владнається.
- А раптом – ні?
- Та заспокойся, я тобі кажу : все владнається. З тобою останнім часом взагалі щось не те робиться: вчора раптом на Герміону накинувся…
- Нічого я не кидався! Хіба я винен, що мені, як старості, той нікудишній пароль сказали. Ось я і… От воно й вийшло, ніби я … А тепер що ж?
- Ти – староста? – аж прокинувся Гаррі. – Ну нарешті у нас буде порядок! – підлестився він до старого друга.
- Ти це чесно? – засумнівався Рон.
- Та звичайно! – скривився Гаррі.
І хлопці розсміялись…
*
Забігаючи наперед, треба сказати, що протягом усього першого семестру Гаррі даремно намагався остаточно примирити Рона з Герміоною. Не допомогли ні пояснення про пароль, ні спроби вибачитись. Герміона розмовляла з Роном, проте так, ніби цідила крізь зуби крижану і дуже коштовну воду: і неприємно, і водночас жалкуєш, що вимушений нею із кимсь ділитись. Та Її Величність Доля втрутилась і все розставила по місцях.
*
- Дякую, що розбудив, а то запізнились би на сніданок. А тобі, як керівництву, такого не можна! – підхопився з ліжка Гаррі.
За сніданком дехто з грифіндорців ще хихотів, поглядаючи на Рона з Герміоною, які, ніби не бачачи один одного, спілкувались із Гаррі.
- Ви зараз до професорки Трелоні? – питала Герміона у Гаррі. – І як вам не набридла ця фантазерка…
- Ну, це краще, ніж нуднюча числомагія… Для занадто розумних! – відповів Рон. Звичайно, не їй, а Гаррі…
Герміона не витримала:
- Цікаво, Рончику, а як ти вимірюєш кількість розуму? Чи не на пальцях рахуєш?
На щастя для Рона годинник на Головній вежі пробив 9, час було йти на заняття…
Біля Північної Вежі засапані від бігу друзі зіткнулись із Мелфоєм. Гарі відразу кинулося в очі як той змінився за ці дні.
- Привіт, Поттере! – першим озвався Мелфой. – Чи може Шановний Староста пан Візлі та Мазунчик Директора містер Поттер проігнорують якогось-там смертежерського сина?
- Привіт, Драко! Як справи?
- Краще за всіх!
- Мелфойчику, Мелфойчику, - підбігла до них маленька чорнява дівчинка, - пішли швидше, бо ми вже запізнюємося!
Той недбало стенув плечима:
- Та встигнемо! До речі, панове, познайомтесь, ось – справжня леді Грифіндор!
- Та ну, не треба! – старанно закліпала очима Аміна, зображуючи ніяковіння.
- А це, - повернувся він до хлопців, - славетний Гаррі Поттер і його друг вельмишановний Рон Візлі!
І тут Аміна раптом перестала штучно червоніти, а вхопила Рона за обидві руки і трохи не закричала:
- Ти – Рон?! Нарешті!!! Я так довго тебе шукала!!! (Гаррі подумав: «Здається, на урок ми вже запізнились…») Вибач, що питаю, проте… в тебе з пальцями все гаразд?
- Та ви що, всі зговорились?! – отетерів Рон. – Дались вам усім мої пальці!
- От, образився… Ти просто нічого не розумієш! – спалахнула Аміна. – Ти – необізнане хлопчисько, а от я…
- Знаю, знаю, - скривився, вивільняючи руки Рон, - єдина спадкоємиця…
- Та при чому тут це! Ви всі невігласи, а от я…
- Почекай-почекай, - наморщив лоба Гаррі, - значить, тобі навіщось треба ронів палець?
- А я вам що намагаюсь сказати?! Тоді ми справимось із… Ну, про це потім, ми вже запізнились, побігли швидше!
- З ким справимось? – допитувались в Аміни хлопці, добігаючи останні сходинки до класу Трелоні.
- Потім-потім, - наганяла загадковості Аміна. – Я все розповім потім!
- Увечері, в бібліотеці, - вхопив її за руку Гаррі, відчуваючи, що щось-таки вона знає.
- Так-так, увечері.
*
Коли вони вбігли до класу і приготувались виправдовуватись за запізнення, учні зустріли їх тишею, а професорка Трелоні чомусь співчутливо посміхнулась:
- Заходьте-заходьте, мої дорогенькі! Нічого-нічого, що запізнились…
- Що вже тут без нас сталось? – запитав Гаррі Шеймуса, сівши на своє місце.
- Та що там могло статися… У школі знову дехто помре… - відповів той.
- Мабуть знову я, - посміхнувся Гаррі.
- Та ні, ота новенька! – вказали йому на Аміну.
Раптом якась велика руда куля зі свистом влетіла у відчинене вікно кабінету і врізалась у професорку Трелоні. Онімілі п’ятикласники завмерли. До професорки, що ледь втрималась на ногах, підбігла Аміна:
- Ой, вибачте, - заторохтіла Аміна, - це мій маленький Ненажерка. Ну іди до мене, манюньчику!
Учні ледь самі не попадали під столи: перед ними обтрушувався скуйовджений товстий лякаючи розмірів пугач. Його ім’я нікого не здивувало. «І чим тільки таких годують? – подумав Рон. – Мабуть зо два десятки моїх Скеберсів, тобто Петігрю, тобто… А чорт із ним, знайшов, про що думати!» – розсердився він, згадавши свого колишнього пацюка, що виявився анімагом, прибічником Волдеморта.
Професорка Трелоні, спершись рукою на стіл, другою показувала Аміні кудись у бік дверей:
- Аміно, сонечко, як для новенької… Забери, будь-ласка, оце своє опудальце і поясни йому, що соварня знаходиться в іншій вежі. І – п’ять очок із Слизеріну… Отож, на чому я зупинилась, коли мене перебила ця… пташка? О, так-так, на знаках Долі. Коли ви пустите свій розум блукати стежинами підсвідомості, то у всіх оточуючих предметах ви почнете бачити ознаки Долі. Відкрийте очі, вуха, і… все інше! І шукайте, шукайте, шукайте! Нічого в житті не відбувається просто так, - мало не плакала професорка. – Випадковість – це вигадка маглів. Усе має своє призначення, свій початок і кінець. Нібито випадкова зустріч, нібито даремно загублена річ…
Гаррі при цих словах Трелоні раптом прокинувся і спитав у Рона:
- Роне, ти в лікарню коли підеш нарешті?!
- Ніколи! – відрізав той. – Та сьогодні, вже й самому набридло… А в тебе є думки з приводу Аміниних балачок про мій палець?
- Почекай до вечора, дізнаємось, мабуть…
*
Коли осінній чаролист
Зізморщить землю, мов долоні,
Ти зілля пращурів звари
І брат постане в білім схроні.
Прозора діва вод сумних
Тобі подряпає обличчя,
Обпалить зором вогняним
Червоний страж середньовіччя,
У нього ти візьми життя,
Та не усе, лише краплину,
І, що не має вороття,
Те, що одне, одне-єдине.
У небі стрінеш ти коня,
Його перо – немов світанок.
Кипить казан, кипить зілля,
І палець Рона наостанок.
Та не постане Темний Брат,
Якщо не зможете додати
Із чорних чар хоча би шмат –
Тоді почуєте ви брата.
Дочитавши цей дивний рецепт зілля, Аміна переможно подивилась на своїх нових друзів:
- Ну і як вам?!
- Де ти це взяла? – ледь вичавив із себе Рон.
- А в мене прабабуся віршики такі «відкопувала».
- Ну ні фіга собі віршики! – не втримався Драко.
- Дай-но мені подивитись, - діловито відразу взялась до справи Герміона. – Це варто уваги і не просто уваги – детального вивчення, так, Гаррі?
- Ну, у нас головний мозок – ти, а ми так, спинно-шлункові…
- Та тут навіть для Рончика нескладно! Прозора діва – це русалка, тобто потрібен її кіготь, так? Страх середньовіччя – взагалі елементарно. Це – дракон і нам потрібна краплина його крові. А от по гіпогрифам у нас пан Мелфой – великий спеціаліст… - не втрималась Герміона.
Всі засміялись, окрім Аміни, яка ще не чула історію знайомства Мелфоя з Бакбіком. Драко, хоч і знітився, втім незалежно посміхнувся:
- Ще й досі болить, інколи…
Гаррі оцінююче подивився на нього: «Здається, ця історія з батьком змінила Драко на краще… Подивимось!»
І повернувся до Аміни:
- А далі, після вірша, що там ще написано було?
- Я, якщо чесно, взагалі в цьому не дуже, тобто, в мене часу не було розпитувати бабуню далі, а потім батько несподівано на гостину завернув до нас, а у мами(як завжди) якраз гостював один друг, ну як вам сказати…
- Короче, Аміно! – засміявся Мелфой. – Це я вже трохи звик до твого радіо, а люди зовсім глухнуть.
- Ну от я і кажу, що прабабця моя щось типу Нострадамуса була, ну тобто – бачила наперед, що станеться. До того ж прадавні папіруси і пергаменти розшифровувала. Колись я і вичитала в її зошитах цей вірш. Де вона його викопала – ніхто не допетрав. Ще написано було, що шестеро підлітків розбудять брата Темного Лорда і завдяки цьому переможуть Зло. Я лише в одне, як каже Драко, не могла вклепатися: що за Рон і як забрати в нього палець. А ось тепер із цим все ясно!
Герміона, зверхньо піджав губи, озирнулась на Рона:
- А, наш староста…Може, Ви хоч щось розшифруєте? Чи Ви здатні лише на примітивне недолуге кокетування із першокурсницями?..
Рон, хоча і знітився, проте мужньо вихопив у Аміни листа з віршем:
- Так, що тут залишилось? О, мабуть, шановна пані професорка Грейнджер нездатна зметикувати: що ж у дракона одне-єдине. Ви ж у своїх запилюжених бібліотеках про таке і не чували, чи не так, люба?!
Герміона ледь втрималась, щоб не накидати у відповідь кпинів, та обмежилась лише коротким:
- Ну?!
- Якби Ви частіше торкалися життя, то знали б, що у драконів є лише одна волосинка у лівому вусі. Та для книжкового хробака хіба досяжні вогняно-небесні таїни драконів…
Гаррі поспішив обхопити Герміону за плечі, бо її аж затрусило від роздратування:
- Тихо-тихо, це ж знову пароль, заспокойся!.. – і подумав: «І коли вони вгамуються?! Тут йдеться про долю усього магічного світу, навіть про долю маглівського світу також, а вони ніяк стосунки не з’ясують!..»
- Ну добре, а що ж за шматок чорних чарів? – обвела всіх поглядом Аміна. Друзі почали наперебій висловлювати свої припущення: смішні, неоковирні, малоймовірні, неможливі. Від кого тільки й що саме вони не пропонували відірвати, відрубати, від’єднати, відчепити, відкусити… У Гарі під їхній гамір розболівся шрам, він сидів, звично потираючи лоба, і думав: «Що ж за шматок? Щось таке крутиться… Щось таке знайоме, але що?..» Раптом його погляд впав на напружену руку Герміона і його осяяло:
- Тихо, я знаю! Роне, ти пам’ятаєш?
- Що?
- У тебе вдома, тоді, залишився кінчик чарівної палички Темного Лорда!
- Гаррі, ти – геній! – підскочила Аміна, плещучи в долоні.
Очі Гаррі зблиснули:
- Ну, як ми це все зліпимо?
- Слухав я вас оце, слухав, - пробурмотів Мелфой, сидячи в куточку, - Тепер я знаю, чо вам фартить: ви всі чокнуті! І я тепер теж. Мабуть, воно перехідне…
- Та яка різниця! – засміялась Аміна. – Де ж ми це все братимемо?
- Ну, пір’ячком нас Мелфой забезпечить, йому не вперше гіпогрифів дресирувати, - Герміона нервово постукувала чарівною паличкою по столу. – Гаррі нам пару драконів завалить. Ми у них повідриваємо все що однє-єдине, та ще й крові націдимо, щоб мало не здалося. Раптом комусь по дорозі додому пити захочеться, наприклад, нашому новому старості, про темперамент якого ходять легенди. Він нам і кіготь русалки добуде! Нічого, що вона з хвостом. Головне, щоб діва…
- Досить, Герміона, - м’яко зупинив її Гарі, водночас ненав’язливо відбираючи чарівну паличку. – Ми тебе зрозуміли. А тепер давайте серйозно.
- А чого там серйозно? – стенув плечима Драко. – Ну замутим ми все для цього варива, а де його треба варити? Де вбили брата того? І ваобще, чи був у Ну-Ви-Знаєте-Кого брат?
- Це не так складно, як спочатку здається, - терпляче промовила Герміона. – Треба лише уважно передивитись випуски «Щоденного віщуна» 20-30-річної давнини і, я впевнена, все знайдеться.
- Хто допоможе Герміона? – спитав Гаррі. Бажаючих не було. – Думаю, найкраще це вийде… в тебе, Рончику. (Рон промовчав, а Герміона зловтішно посміхнулась). А зараз, мабуть, час по гуртожитках.
- А що з русалкою?
- Все потім, Аміно, все потім…
*
Дорогою Рон пошепки спитав у Гаррі:
- Як ти гадаєш, вона не видряпає мені очі? За все…
- Думаю, що книжкова пилюка трохи остудить вас обох. А, якщо чесно, то в мене особиста думка щодо тебе і Герміони...
Рон почервонів.
- Ми ж з тобою давні друзі, Роне, і тільки такий сліпак, як ти, не побачив за 5 років, що відбувається поміж вами. Це ж любов, Роне!
