Розділ шостий – відвага Джіні та… черв’ячок. Минув місяць… Нічого особливого за цей час не сталося (може, й на краще!). Втім, у житті Гарі дещо змінилося. По-перше, у нього з’явився новий улюблений предмет. За відсутності професора Снейпа виявилося, що варити зілля та робити настоянки – це саме те, що йому потрібно, бо можна одночасно філософськи мріяти і планувати майбутнє… Хижа і неприємна на вигляд професорка Серж виявилась дуже обізнаною і, головне, неупередженою до Гаррі людиною. Під булькання казанів і погрюкування ступок так добре думалось… «Що ми маємо на сьогодні? Мелфой написав матері листа і вона незабаром вишле йому русалчин кіготь. Чарлі обіцяв вислати трохи крові дракона і цюю, як там її, унікальну волосинку. Днями повинна прилетіти сова від Сиріуса з пером Бакбика. Що залишається?..»
- Ой, Гаррі, в тебе кипить! Кипить кажу!
- Що? Де? Ой, чорт! – із його казана на відкрите полум’я вже вихлюпувалась шипляча рідина. «Що ж залишається? Кінчик палички Волдеморта, мабуть, і досі припадає пилюкою десь у спустілій оселі Візлів. Батько Рона вже потроху ходить, а мати досі не знайшли… І найголовніше – Рон із Герміоною поки що не знайшли…»
- Гаррі, Гаррі, та послухай лише, у нас – погані новини! - зацвірінькала йому на вухо Аміна ( І де вона взялась?) – Темний Лорд підписав угоду з велетами у Безмежних Горах. Я відпишу батькові – вони що там, зовсім подуріли?!
- Та не пищи так, я зараз оглухну…
- Я ж тихенько, щоб тобі не заважати! А ти про що думав? Про якусь дівчинку? А я її знаю?
- Аміно. Будь ласка, я буду тобі дуже вдячний, якщо ти подаси мені о-о-о-н ту карлючку зі стола професорки Серж!
- А що то таке?
- Не скажу.
- Це щось дуже неїстівне, так?
- Так-так…
- А коли ти мені скажеш?
- Увечері, в бібліотеці, коли наші зберуться.
- Аміно, ти чому не на своєму місці? Я розумію, що містер Поттер – дуже симпатичний легендарний хлопець, та зараз у нас – заняття… 50 очок зі Слизерину! І 10 – зі Грифіндору. За розмови.
- От відьма! – прошепотіла Аміна, відійшовши від Гаррі.
- Дякую за приємні слова, міс Грифін. Мені приємно, що нащадок одного з засновників нашої школи відмітив мої скромні здібності таким високочтимим званням.
*
Увечері в бібліотеці Гаррі застав майже ідилічну картину: під розкішним буботрупом над сторінками «Щоденного віщуна» сидів, чмихаючи, Рон, а поруч із ним (дуже поруч!) сиділа Герміона і водила рядочками газети своїм тендітним пальчиком.
- І тут немає, Рончику!.. Та не бери дуже близько, десь-то воно є, знайдемо ж рано чи пізно…
Побачивши Гаррі, вона миттєво відсунулась і знову стала їхньою звичною товаришкою:
- Як справи, Гаррі, де усі?
- Бачити не бачу, та, здається, декого вже чую…
Звідкись долинуло:
- Розумієш, Мелфойчику, ну, велети – це нескладно. А от русалки… Як твоїй матусі вдалося його дістати? Вони ж такі, не зовсім такі… Як би тобі прямо сказати…
- Ти що, тіпа, не поважаєш мою матір? – скипів Драко.
- Та ти не так мене зрозумів! Я просто чула, що вони, нібито, ну теє-то як його, не люблять чоловіків-русалів, чи як їх там…
Мелфой вибухнув:
- Ти що, у Сержихи чогось нанюхалась?
- Привіт і вам! – втрутився вчасно Гаррі. – Вам що, нема куди себе подіти, окрім балачок? Підемо на мітлах погасаємо, поки не стемніло! Що, Герміоно, нічого не знайшли, як я бачу?
Та зітхнула, стенувши плечима.
- Добре, в нас майже все є, точніше, матимемо незабаром. Значить, найголовніше – визначити місце…
- А може, цього й не було, га? – перебив Гаррі Драко. – Може, наше ходяче радіо все придумало?
Ця репліка настрою нікому не додала…
В цей час непомітно розчинились двері бібліотеки і до їхніх столиків підійшла задумлива сумна Джіні. Подивилась на Рона, обвела поглядом усіх:
- У вас від мене якісь таємниці? Ви замовчали? А я от була вдома (всіх заціпило остаточно!), поприбирала там трохи, полила квіти… Ось, знайшла оце на підлозі у вітальні. Здається, це кінчик чиєїсь палички… Бува, не твоєї, Рончику?... Ти весь час щось губиш…
- Ні, не моєї, - ледь вичавив із себе онімілий Рон.
Гаррі взяв із її простягнутої долоні невеличкий шматочок дерева:
- Ти навіть не уявляєш, Джіні, що ти зробила!
Джіні втомлено опустилась на стілець:
- Це вам навіщось треба, так?
Драко не витримав:
- Ну що, крутая компашка? Стрьомно було в Барліг повертатися!? Темний Лорд, Темний Лорд, у-у-у-у! Як вискочить раптом із комину і цоп! Що, Роне, не дивишся? Ладно я, а ви ж, тіпа, крутиє… А ця миша – раз-два і паличку вам нате. А тепер – нема проблем!
Гаррі піднявся і простягнув Драко руку:
- Ти правий, ми це заслужили.
Мелфой нервово потиснув руку Гаррі:
- Правий, анякже… Чом би й ні? Ця чудичка квіточки, блін, полити пішла, а ми тут на власних сідницях сидимо і думу думаємо…
Джіні розгублено озиралась: Рон сидів над купами старезних газет, ледь не плачучи, Герміона тримала його за руку, намагаючись заспокоїти, Аміна чомусь ображено кусала губи та старанно шукала щось у теці з паперами…
- Я думаю, панове, що Джіні має право все знати. Поясни їй, Гаррі! – блиснула поглядом Герміона.
- Ну, що ж, проте, це - надовго. Підемо, я розповім усе дорогою.
- Ви йдіть, а ми ще посидимо, так, Роне?
«Цікаво, а якщо я повернусь сюди, натягнувши плаща-невидимку?» – закралась ненадовго до Гаррі цікава думка.
*
- Ну в тебе й мітла, оце ти твориш! І зроблять же таке!
- Цікаво, з якого дерева її зроблено? – крикнув Гаррі, обганяючи Фреда Візлі, відбивача. – Анжеліно, випускай снич!
Анжеліна Джонсон, одна з трьох загоничок Гриффіндору, відкрила великий сундук, з якого випустила два великих бладжери та крихітний золотий снич. Сама ж вона з квафелом злетіла в небо.
- Кеті, тримай! Повели! – тренування почалось…
Коли всі семеро разом із новим воротарем Джеком Макфріном приземлились, то Гаррі не міг твердо ступати по траві. Його хитало від такої шаленої швидкості «Вітрохвилі». «Все пізнається, коли є з чим порівнювати! – думав він. – Колись шкільна «Падуча зоря», на якій я літав уперше на першому курсі, здавалась мені вершиною досконалості. А зараз мені позаздрить навіть вітер!»
- Гаррі, - до хлопця підійшов Макфрін, - про що замріявся, підемо відпочивати… Завтра – перший матч, та ще з Гафелпафом!
- А хто у них новий ловець? Ну…, замість Седрика…
- Фінч Флетчлі. До речі, він непогано літає. Та сам завтра побачиш!
- Завтра то завтра, - промовив Гаррі, задумливо дивлячись на хмари, що насувались на Заборонений Ліс.
*
Драко у цей час походжав під великим маятником на Головній вежі. 10 кроків туди, 10 кроків сюди, 11 кроків – туди, 11 кроків сюди. Сам – немов маятник…
«Як же його треба краще сказати? Джіні, ти – супер! Ідіото…Джіні, таких кльових чубрічек як ти… Кретіно… Джіні, твоя хоробрість зробила би честь навіть моїм славетним пращурам! Повний буботруп!
Що ж його робити, га? Може, теєто як його, квіточку?.. А каки собачої не хо?
В мене ващє казан закипів! І не дивно… Дивно інше: пустий казан вже репнув би … Здається, у мене в нашому офігезному Слизерині ще не всі звивини повипрямлялись…»
Мелфой злякано озирнувся, почувши чиїсь кроки, - чи не почав він думати вголос?
На тлі променів вечірнього сонця, майже зливаючись з ними, неначе пливучи повітрям, до нього наближалась Джіні. Драко струснув головою і видав:
- Джіні, ти не знаєш, що нам по гербалогії завдали?
Дівчина підняла здивовано брови і несподівано м’яко відповіла:
- Дракоша, в тебе мабуть щось не те з головою… («Ось, і вона про мою голову!») Вибач, та я ж на четвертому курсі…
Ситуацію врятувала Аміна, що, як завжди, виникла несподівано звідки:
- О-привіт-ви-на-мене-чекаєте?-Як-класно!-Чули-останні-новини? Відомо-Кого бачили біля «Барлігу»…
Мелфой скривився:
- Ха! Дядько цяцю загубив, та фіг тепер знайде!
Дівчата засміялись.
*
Зазиміла зима. Темніло тепер рано. Довго сидіти в бібліотеці сенсу не було – питання, що завдала їм Аміна разом із своєю прабабцею, ніяк не вирішувалось. Занадто багато невідомих не вистачало в цій нематематичній формулі. Виходячи останнім, Драко наважився і покликав Джіні:
- Джіні, є вопрос. («Я щось скажу, може, чи не скажу?»)
- Про гербалогію? – посміхнулась Джіні.
- Та отож… Ти темряви боїшся?
- Чесно? Звичайно, - і вона трохи злякано озирнулась. Вони відстали від інших.
- Як би тобі сказати, я … теж, не дуже люблю темряву. Хочеш, я тобі щось подарую?
- Ага.
- Мені матінка прислала. Ну, ще в першому класі… Тільки про це ніхто не знає! – Драко витяг з кишені мантії невеличкий оксамитовий футляр. – Ось, тримай. Я називав його колись волохатим черв’ячком. Коли малим ще був, - зніяковів хлопець.
Джіні відчинила коробочку. Там у невеличкій напівпрозорій краплині плавало дивне сріблясте створіння – чи то гусінь, чи то змійка… Раптом воно кліпнуло повіками і відчинило очі. Зелені-зелені, як у самої Джіні.
- Воно любить, коли його гладять… - чомусь пошепки сказав Драко.
- Хто ж цього не любить, - теж прошепотіла дівчина. І раптом, мов у прискореному калейдоскопі, згадала: поїзд, газета, останнє купе…
- Може, хтось і не любить, - почервонів хлопець.
- Ну де ви там? – долетів до них звідкудись голос Аміни.
- Ми вже йдемо! – крикнула їй у відповідь Джіні, ховаючи футлярчик із «черв’ячком» у внутрішню кишеню мантії. І пошепки спитала у Драко: - А як його звуть?
- Тільки не смійся!.. Сплюх.
- Добре, що не… Ну, все-все, більше не буду! – стрималась вона, побачивши, як зблиснули його очі. – Ти, взагалі, виявився зовсім іншим…
- А, от і ви, нарешті! – підбігла звідкись з-під факелів до них Аміна. – Мені якось незатишно самій брести тут, наші десь вже потупотіли. У вас же немає від мене секретів? Ну і що ви думаєте з цього приводу? Втім, що я верзу? А ти ж у «Барлозі» була днями, Джіні? От наші зраділи! Чи злякались? Чого лякатися, коли радіти треба! Здається, я вже сама себе не зрозуміла! А ви? Все ясно?
