Розділ сьомий – приворотне зілля – найкоротший шлях до дуелі.Наближалось Різдво.
У класі професорки Серж йшов черговий урок із зілля та настійок. Протягом минулого семестру учні звикли до того, що зовнішність мадам Серж виявилась оманливою: насправді вона не була отруйною зміюкою, якою з першого погляду здавалась. Характером професорка швидше скидалась на гірську вершину. Її поважали і на її заняттях було більш-менш тихо.
- Сьогодні ми вивчатимемо приворотні зілля, як їх називають магли. З давніх-давен зазвичай їх використовували заміжні жінки для того, аби зробити почуття власного чоловіка більш яскравими, емоційними, непорушними, - почала вона лекцію як завжди відстороненим голосом, втім, тема сьогодні була пов’язана із коханням і старшокласники слухали її уважніше звичайного. – Та з часом деякі неосвічені «Василіси», вважаючи себе дуже розумними, почали використовувати це зілля для того, аби причарувати чоловіків, які їм подобались, або навіть розбити чиюсь сім’ю. Вони у своєму невігластві не розуміли, що їм вдається причарувати лише тіло, одночасно затуманюючи мозок. Між тим душа, у якій пломеніли почуття до іншої жінки або власної дружини, металась у залізних лещатах чарів.
Цікаво те, що, на перший погляд, примітивна, здебільшого – дуже проста у застосуванні, так звана прадавня магія на практиці призводить до приголомшуючих результатів. Скажу вам більше, зафіксовані випадки, коли спроба зняття приворотних чарів призвела до смерті.
Клас сидів тихо-тихо, очікуючи, що ж буде сьогодні за практичне заняття…
- А зараз ми розіб’ємося на пари, - ніби виринула зі спогадів професорка Серж, - приготуємо одне з видів любовного зілля, і … випробуємо його на партнері.
Клас загув, немов знялися рої бджіл.
- Це вам мій різдвяний подарунок! – таємниче посміхнулась мадам Серж.
- Бридня! – не втримався Мелфой.
- Бачу, що моє завдання декого не надихає. А дарма!
- Е-е-е, дозвольте запитати? – підняв руку Гаррі. – А чи узгоджено проведення цього оригінального… досліду з керівництвом школи?
- Звичайно, Гаррі! – лагідно всміхнулась професорка.
- А-а-а, а можна вийти? – підхопився Рон.
- Ти надовго, Роне?
- Років на 10 … назад!
Аміна не витримала:
- Роне, ти що, маленький? Чого ти боїшся?
- Краще б я був маленький… - промимрив Рон, сідаючи на місце.
- Ну, годі балачок! – вдарила професорка Серж долонею по кафедрі, - Обіцяю – смертельного кохання не буде. Випробовуватиме зілля на дівчатах. Багаторічні досліди підтвердили, що вони майже не підвладні приворотним чарам. Тобто, якщо Вам вдасться навіть трохи причарувати свою пару – отримаєте «відмінно» за семестр.
- Що? – підскочив Рон. – За семестр?
- Так, сядьте містере Візлі. А тепер почнемо…
- А як вибиратимемо партнера? – не витримала Аміна.
- Здається, пані Грифін, я вам слова не давала! Сядьте! Я вже розподілила всіх по парах.
Рон нахилився до Гаррі:
- Мені, як завжди, дістанеться якась…
- Рон Візлі – Парваті Патіл, - виголосила, немов у відмістку, професорка. – Драко Мелфой - Герміона Грейнджер, Гаррі Поттер – Аміна Грифін…
- Гаррічку, мене зараз знудить… Ти чув, хто моя «кохана»? – белькотів Рон, озираючись на Мелфоя. – Он кому підфартило!..
- Ти і справді ніби маленький, - дружньо підбадьорив його Гаррі, збираючи речі, аби пересісти до Аміни, - Це ж лише урок, не життя!
- Тобі добре научати мене… Аміна хоч і цвірінькало, і дітлашня, та гарнюня. А мені, як завжди, морська корова…
- Морських корів не буває! – відчикрижила Парваті, всідаючись господинею поруч із Роном. – Лише океанічні. Ну що, який рецепт виберемо?
- Найпростіший… - майже простогнав Рон.
*
Урок зілля і настійок був останнім того дня. Мабуть, дослідники-маги не дуже ретельно вивчали деякі рецепти « на остуду». Бо навіть після зняття чарів дехто з дівчат поблискував на свою «пару» не зовсім товариським поглядом. Оцінки «відмінно» отримали пари Герміони і Аміни та ще декілька. Цікаво, що у слизеринців приворотне зілля не вийшло майже ні в кого. Може, причиною була відсутність у занадто честолюбних учнів цього гуртожитку віри у романтику?
Минуло декілька тижнів після цього цікавого уроку, коли Гаррі звернув увагу, що з Роном щось діється. Його не цікавили більше ні цікаві подарунки від братів-винахідників, ні навіть нові парфуми, що подарував йому на Різдво Гаррі. Рон схуд, мало їв і часто-густо сам із собою розмовляв уголос. Виявилось, що Рон був упевнений, що з Герміони чари зняті не остаточно. Гаррі це непокоїло і тому, що Рон був йому найближчим другом, і тому, що пусті даремні переживання Рона сіяли ворожнечу в їхньому вузькому колі «своїх». Напівістерики Рона, роздратування Драко, втома Герміони, торохтіння Аміни і сум Джіні – хто б це витримав! Як це все невчасно! Які можуть бути кохання, коли Волдеморт десь поряд!
Коли в черговий раз усі збирались в бібліотеці, де вже давно на них ніхто не звертав уваги, кожен раз починалось те саме. Проте нинішній вечір скінчився несподівано…
- Ну признайся, Драко, ти ж льоду не доклав у відворот?
- Боже, як же ти мені набрид!
- Та скільки можна! – скривилась Герміона, - Лише такий впертий віслюк, якому позаліплювало очі я мовчу чим, буде чіплятись до цих пір до Драко, - і вона втомлено стенула плечима, - Веде себе немов трухлявий ревнивий дід…
- Ревнивий, значить, я - правий, значить – є причина для ревнощів? – спалахнув Рон.
- Досить, досить, - втрутився Гаррі, - я сам бачив їхній рецепт, льоду там вистачало, - вкотре терпляче сказав він другові.
- Значить… Вона не все випила!
- Що тобі треба від мене? – підскочив з лави Драко. – Хочеш, наб’ю тобі передню частину голови? Хочеш, на паличках подеремось? Я вже згоден на що завгодно!
- О, значить я не помилявся! Я викликаю тебе на дуель! – з пафосом вигукнув Рон.
- Ну нарешті! Хоч зараз! – психанув Драко, хапаючись за паличку. Всі повскакували. Спинився страшний галас. Дівчата кинулись між ними. Рон трохи не порвав мантію Драко. Гаррі дивом видер у обох чарівні палички:
- Не дочекаєтесь! – розсердився він. – Давайте своїх переколошматимемо, правильно! Навіщо нам Волдеморт – хай бавиться! Військо збирає, батьків наших вбиває! – він подивився на Рона. – Або вербує, користуючись їхніми слабкостями! – перевів він погляд на Драко.
- Е ні, Поттере, ти нас так не примириш! Віддай паличку, я вже нормальний. І ні фіга мені більше не вішай. Я сказав – дуель буде. Пішли, Аміно, нам в один гуртожиток, - і він гордовито попрямував до виходу з бібліотеки.
Аміна сумно поскладала пергаменти до портфелика і попленталась слідом. Напевно, вперше в житті вона не цвірінькала.
Гаррі повернувся до Герміони:
- Герміоно, ти ж завжди була розважливою. Я тебе не впізнаю, ти що, не могла усе це зупинити? Розкрити цьому сліпаку очі… - вказав він на Рона.
- Та що мені, з транспарантом по школі ходити? Чи вогняними літерами над стадіоном написати, що я його кохаю? – і вона, підхопивши сумку, кинулась геть.
- Герміоно! – спромігся вимовити Рон. – Ти куди?
- Тобі що, напрям її польоту вказати? – проскрежетів Гаррі. – Невже ти такий телепень, що за 5 років нашої дружби так нічого і не зрозумів?
- То мені що, догнати, вибачитись?
- Не вибачитись, а освідчитись.
- Та це одне й те саме! – і Рон зник.
- І що тепер? – повернувся він до Джіні. Але її стілець був пустий. Гаррі посміхнувся і подумав: «Ще одна закохана… А мені залишається лише одне: дописати в піднесеному настрої реферат для Макгонегелки…» І він заглибився в роботу, намагаючись не думати про можливу дуель між Драко і Роном.
*
Три дні потому Гаррі здавалось, що у їхній групі повний розвал. Мелфой, гордовито задерши підборіддя, розмовляв хіба що з Аміною, демонстративно ігноруючи всіх. Здавалось, що того вечора в бібліотеці він знову перетворився на колишнього Драко Мелфоя. Рон із Герміоною постійно десь зникали. Джіні ходила схожа на хвору русалку – зелена і напівпрозора. Аміну немов хтось вимкнув із розетки.
Ввечері у суботу до Рона прилетіла сова від Драко із коротким листом:
«Завтра. Біля Войовничої Верби. Як стемніє. Чекаю. Драко Мелфой»
…Гаррі, швидко відмірявши десять метрів, вирізав чарівною паличкою на землі дві вузьких лінії і повернувся до дуелянтів. Драко зверхньо дивився на свого супротивника, а той перезирався з Герміоною, яка чомусь посміхалась.
- Останні побажання будуть? Ні? То починайте.
Ставши на позначки, хлопці глянули одне-одному у вічі та одночасно почали діяти.
- «Експеліармус»! – зарепетував Рон.
- «Протего»! – недбало відбив закляття Мелфой та ударив у відповідь. – «Сістем Аперіа»!
Рон ледве встиг відхилитися від сліпуче-білої кулі закляття, що вибухнула за його спиною, та автоматною чергою випустив у Драко п’ять «Ступефаїв». Той устиг відбити лише чотири, а останній влучив йому у груди, кинувши на землю. Навіть не підіймаючись, хлопець вигукнув:
- «Інкарцеро!» - Рона намертво обплутали міцні мотузки і той завмер такою собі фантасмагоричною скульптурою. «Скульптура» смикалась, намагаючись ожити.
Мелфой, зверхньо посміхаючись, піднявся з землі, обтрушуючи мантію.
- Ну що, Візел, все?
Та посміхався він даремно. Рон якось не по-людському загарчав та, дивом вивільнивши руку з паличкою, зумів прогарчати контрзакляття (цікаво, як воно взагалі спрацювало?). Мотузки розкришились, неприємно нагадавши Рону його сон про пальці. Спантеличений Драко тільки-но почав підіймати паличку, а Рон вже викрикнув:
- «БОМБАРДО МАКСИМУС»!!!
Яскравий сполох та вибух відкинули Мелфоя дуже далеко. За декілька метрів його «зупинив» стовбур Войовничої Верби, яка спокійно спостерігала за цікавою сценою. Він сповз на землю, по чолу потекла звідкись цівка крові…
- Драко! – закричала Джіні і кинулась до хлопця. – Як ви мені набридли обидва! – вона витягла хусточку, підняла йому голову і витерла кров. – Як же ви мені набридли, Господи!
- Джіні… Я тебе… Цеє… - Драко глянув на Герміону, що обнімала, сміючись, Рона, - Ну, ти зрозуміла?
- Зрозуміла, зрозуміла, тільки не треба більше нічого!
- Справді… От класно… - і він знепритомнів.
Гаррі потис руку Ронові:
- Поздоровляю! – і посміхнувся Аміні: - Здається, у нас все налагоджується, Амінко? Пішли Драко лікувати!
